Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Магічну силу мали Луценкові слова, вони справді полонили мене, дівчину зі зрусифікованої Одещини”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ОБРАЗ НІЖНИЙ

Слово Просвіти, №21 за 2007 рік

І ми пішли одним шляхом... Київ. 1949 р. — Тамаро Іванівно, звідки ж почалось оте перше яблуко ко' хання, про яке писав Дмитро Лу' ценко: “Я прийшов у ваш діво' чий сад віддать найкращій яблу' ко кохання”. — А почалося це листопадово+ го вечора 1945 року. Я, випускниця Одеського університету, працюю за направленням в одній із київ+ ських газет. І ось ми з колегами ви+ рішили свято влаштувати. Дівчата зібрали всі продуктові картки, та+ лони на харчування, купили деякі продукти і накрили письмові столи. Але були попереджені, щоб зайвих ротів не було, бо сутужно жилося тоді. Та раптом бачимо, Іван Цин+ ковський, майбутній письменник, боязко заходить до кімнати і веде за собою стрункого худющого сол+ датика з бойовими нагородами на грудях. — Дівчата, — почав Іван лагід+ но, — познайомтесь. Це мій това+ риш Дмитро Луценко, щойно з фронтового госпіталю прибув. Ніяковіючи та заїкаючись, по+ дав руку і якось по+особливому ніжно, небесно+голубими, скажу точніше, янгольськими очима за+ зирнув у мою душу. А почувши моє ім’я, раптом вимовив: невже всі Тамари такі гарні, як тезка ваша — грузинська цариця. І знову промені синіх очей кида у серце. Запроси+ ли солдата до гурту, надійшла чер+ га і йому слово говорити, і було во+ но віршованим, на Курській дузі у 43+му вистраждане. Читає Дмитро свою “Думу про Україну”. Немає дорожче від рідного краю, Де серце і думи залишив свої. Які вечори там були пам’ятаю, Коли защебечуть в гаях солов’ї… Читав і читав напам’ять, а ви+ мовляти дедалі важче і важче йому після контузії. Явись, обігрій теплим подихом сина, Дарма, що в походах і схуд, і змарнів — Живий я… І сниться мені Україна Не в вирі пожеж, а в привіллі ланів. Дочитав свого вірша. Ми всі ридаємо, утираємось хусточками, а найбільше з+поміж усіх плачу я. Так жаль мені й батька, і брата, своїх фронтовиків, і цього, скаліче+ ного війною, молодого гарненько+ го хлопця. Стоїть переді мною — змарнілий, блідий від поранень і хвороб, напівглухий від контузії го+ лубоокий солдат+поет і читає прек+ расного вірша, сповненого емоцій і таких близьких мені переживань на окупованій землі. Тільки Бог ві+ дає, чим приворожив мене поет+ чаклун, і на все життя… — Любов з першого погляду і назавжди. А таке хіба буває? — Звичайно, буває. У мене ж було. Любов є і буде вічно, доки іс+ нуватимуть такі поети і добродуш+ ні, чуйні люди, яким був Дмитро, незбагненне співоче Диво. У вірші його закохалась. І співав він дуже гарно, тено+ ром своїм брав найвищі ноти, ви+ водив пісню, коли вже після тор+ жества розходилися по домівках. Назавтра з’явився на початку робочого дня, сів навпроти столу й почав “Я тебе, як мрію, зачарую” — те, що викресало його серце за ніч: Я тебе, як мрію, зачарую, Край воріт простою до світання. І на згадку серцю подарую Не журбину — первоцвіт кохання. Розділю я порівну з тобою Радощі і болі, й сподівання. Будь моєю долею ясною, Будь моїм незрадженим коханням. Де вже мені тут до роботи. І так щодня — аж до дзвоника, як ка+ жуть… Дочекаємось кінця роботи, а потім уже радісні й веселі бродили ми парками, Володимирською гір+ кою, історичними місцями пре+ красного Києва, що згодом вили+ лось на папір, — “Як тебе не люби+ ти, Києве мій”. Дуже любив Дмит+ ро місто своєї юності і мене до цьо+ го залучав. Розповідає про війну, про дру+ зів, яких зустрів там, особливо по+ етів, вірші яких читав напам’ять. Я слухаю, як зачарована, і не нас+ лухаюсь. Ще з дитинства знав майже всього “Кобзаря” і часто декламу+ вав мені “Гайдамаків”, “Катерину”, безліч віршів. А як пишався тим, що босоногим хлопчиком бігав по тих стежках, де ходив Великий Кобзар, коли приїздив до панів Кожна людина мережить свій слід на землі. Поет творить пое' зію, щоб подарувати її людям. Але у поета, як і в кожної творчої лю' дини, повинна бути муза, яка б надихала його на творчість. Такою музою для поета'пісняра, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Дмитра Луценка була його кохана дружина Тамара Іванівна Луценко. Жінка, яка стала для нього справжнім другом, опорою, коханням його жит' тя, тому багато поезій написано саме для дружини. А вона свою любов мережила в сорочках, які вишивала чоловікові. Саме вона була першою слухачкою і, як філолог, першим крити' ком його віршів. Після смерті чоловіка Тамара Іванівна стала актив' ною пропагандисткою його творчості. Свого часу вона навіть про' дала дачу і машину, щоб видати його твори. Завдяки їй пісні Дмит' ра Луценка знають і співають по всій Україні, бо вона щороку прово' дить літературно'мистецькі вечори пам’яті поета в Києві, Полтаві, Черкасах, на батьківщині Дмитра Омеляновича в селі Березова Рудка, де разом із земляками вшановують це дороге для кожного українця ім’я, проводячи щорічні свята “Осіннє золото”. Вона до' помагає в організації кімнат'музеїв, присвячених творчості поета в школах, вищих навчальних закладах. А ще часто зустрічається зі школярами, студентами, вчителями, і всіма, кому не байдужа доля української пісні. Листується з шанувальниками творчості поета. Разом із редакціями газет “Вісті” та “Порадниця” створила що' річну літературно'мистецьку премію ім. Дмитра Луценка “Осіннє золото” кращим співакам, поетам, композиторам, які пропагують українську пісню. Нині ця дивовижно енергійна літня жінка видає касети, диски із записами пісень на вірші поета. У неї болить душа за українську культуру, музику, пісню. Тому, як тільки може, допомагає кожному, а особливо молодому талано' витому поету Юрію Тітову. Свого часу при зборі коштів на лікування нашої Берегині української пісні Раїси Кириченко Тамара Іванівна запропонувала свою квартиру для організаційного центру. І зараз збирає всі пісні Раїси Кириченко для фондових записів. Тамара Іва' нівна не спить ночами, бо мріє ще видати диск, присвячений пам’яті донечки Лариси, яка 16'річною дівчинкою залишила цей світ. Ось така вона невгамовна і дивовижно цікава жінка — Тамара Іванівна Луценко. Вона, як турботлива мама, всім знаходить раду і пораду. В її квартирі завжди людно, приходять і приїздять з усіх куточків Украї' ни — поети, композитори, співаки, вчителі і звичайні люди, яким вона завжди рада. А який смачний червоний борщ вона готує, а її фірмові коржики знають і смакують усі, хто відвідує її оселю, і не тільки… У квартирі Тамари Іванівни, як у концертній залі, проходить прослуховування нових пісень, і всі співаки і композитори радяться з нею, як краще виконати ту чи іншу пісню. Вона радіє, як дитина, коли з’являється якась книга, публікація, радіопередача про Дмитра Омеляновича. Тамара Іванівна все зби' рає, впорядковує, а потім гостям демонструє чи то нову пісню, чи нове відео. Для неї це смисл життя, вона все робить для того, щоб ім’я її чоловіка не забувалося, а його пісні жили в людських серцях. Справді, це українська мадонна, звання і медаль якої вона отри' мала нещодавно від Президента Міжнародного благодійного фон' ду Святої Марії Ганни Матіко'Бубнової. Я дивлюсь на неї і думаю, як треба кохати людину, щоб нести на своїх плечах тягар щоденних турбот протягом усього життя. Такою щирою та відданою любов’ю можна тільки захоплюва' тись, її так не вистачає в сучасному світі. Тож пропонуємо Вам сповідь цієї чарівної та мудрої жінки. Т. І. Луценко серед друзів у с. Березова Рудка. Свято “Осіннє золото” 2006 р.

с. 13 · сторінка оригіналу ↗

Т. І. Луценко. Київ. 2003 р. втрату. Відгукнулося першим ін+ фарктом. А потім один за одним — аж вісім. Ось яке добре, чутливе, сповнене любові серце мав поет. Гіркий потік своїх сліз перели+ вав у поезію. “Незакінчена соната” — поема з присвятою: “Світлій пам’яті незабутньої Ларочки”, ви+ кресана за тиждень, зразу після похорону: Я без вагань на вірну смерть піду, Прийму найтяжчі покарання й муки, Щоб знов тебе зустріти у саду, Поцілувать твої тендітні руки. Притиснути до серця в забутті, Щоб вогником твій погляд заіскрився, Бо я на тебе, донечко, в житті, Як на весняний цвіт, не надивився… Отак і день, і ніч. Не встаючи з ліжка, пив тільки мінеральну воду і ліки, вихлюпував своє горе на па+ пір. А потім ці поезії переливались у чудові пісні: “Осінній вечір”, “Зо+ риночка”, “Тебе шукаю”, “Неспо+ кій” і ще десятки пісень, написані після важкої розлуки з донечкою. Дуже тяжко було пережити всім наше велике горе. Одинадцятиріч+ ний Сергійко, втративши сестру, зневірився в щасті на землі. Сьо+ годні Сергій так нагадує мені свого батька добротою, щирістю та сер+ дечністю, ніколи не забуває відві+ дати мене і попіклуватися про ме+ не. А те горе ми змогли пережити саме тому, що порівну його ділили, підтримували один одного щири+ ми й теплими почуттями. Не зали+ шали нас наодинці з тугою наші друзі, за що їм велика подяка. Уже в цей час мали і гарну квартиру, і машину, і добробут, і незрадливу любов, — а стали нев+ тішною, сумною парою. Оживали наші душі тільки тоді, коли порина+ ли спогадами в роки незахмарено+ го щастя, хоча прожили їх дуже бід+ но і в напівтемній прохідній кімнаті, зате в мирі й злагоді, і донечка бу+ ла з нами… Рятувало те, що син Сергійко потребував батьківських турбот, тож потроху “приходили в себе”, звикали жити з постійною тугою і болем у серці. Дмитро поринав у роботу, пи+ сав нові пісні про Україну, про маму, яку дуже любив, про своє рідне село, про друзів і, зви+ чайно, про любов. А також виплекав свій гімн Києву, пісню “Києве мій”, яка стала візитною карткою міста. — Тамаро Іванівно, а як створювалася пісня “Ма' мина вишня”? Знаю, що дуже тяжко писався цей твір і було аж 20 варіантів пісні. Точніше, не тяжко, а дуже вимогливо і відпові' дально до себе, так. — Справді, це так. Писа+ ли пісню у нас вдома. Пер+ ший варіант створився під впливом розповіді компози+ тора Анатолія Пашкевича, який згадав свою маму, яка перед смертю сказала, що помиратиме тоді, коли за+ цвітуть тюльпани. Так і ста+ лося. Та все щось не те. А потім Дмитро Омелянович згадав, як ходив на могилу своєї мами, вона похована на Байковому кладовищі, прихилив голову, а зверху вишенька струшує свої білі пелюстки, ніби прилетіла з рідного села Березової Руд+ ки. О, яка знахідка — поду+ мав Дмитро. “Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду”. Пісня, яка вже стала народною, яку часто ми чуємо по радіо у виконанні незабутньої Бе+ регині української пісні Раїси Кири+ ченко. До речі, Дмитро Омеляно+ вич дуже хотів, щоб цю пісню співа+ ла саме Рая, яка так переконливо і душевно передавала задум цих та+ лановитих митців. — Оце, мабуть, і є те велике щастя поета, коли пісні стають народними, їх знає і співає на' род, які так чарують людську ду' шу, адже, як говорив Дмитро Омелянович, українець без піс' ні, наче круглий сирота. — Це правда. Пісня, до речі, має сильний виховний момент, але як прищепити любов до пісні справжньої, української, коли вона зараз, як кажуть “не в форматі”. Дедалі більше перевагу надаємо прагматизму, а де ж душа? А душі немає, не будимо її. Тягнемося до закордону, забуваючи заповідь Та+ расову — свого не цуратись. І тому мені після смерті чоловіка так хо+ четься, щоб і його пісні, і чудові піс+ ні інших авторів частіше звучали на радіо, на концертах, на телебачен+ ні, бо без справжньої української пісні не буде майбутнього у нашої держави. Як цікаво спілкуватися з цією мудрою, чудовою жінкою. Навіть не віриться, що їй 85 років. Вона живе пам’яттю про свого любого чоловіка, вона знає майже всі його вірші напам’ять і наспівує всі його пісні, не падає духом, а дивиться на світ з надією на краще. І каже — поспішайте жити і любити, бо жит> тя таке прекрасне… Побільше б таких людей, то й життя наше стало б набагато кра> щим. Нещодавно Тамара Іванівна стала прабабунею, її єдина онука Марічка народила сина, якого наз> вали Дмитриком. Рід Луценків про> довжується. Тож побажаємо Тама> рі Іванівні Луценко і її родині добра і тепла, здійснення їхніх задумів. Міцного здоров’я, творчого нат> хнення, Божої любові та благодаті на довгі, довгі роки. Ми всі Вас лю> бимо і шануємо, як Берегиню до> машнього вогнища. Спілкувалася журналіст Лідія ЛУЦЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин