Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Український народ ніколи не проголосує за другу державну мову”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ЗОЗУЛИНІ — ДЛЯ НАШОЇ СОЛОВ’ЇНОЇ

Слово Просвіти, №21 за 2008 рік

ПОГЛЯД Валерій МАХИНЬКО, м. Васильків Київської області Чи не нагадує це сьогоднішню мовну ситуацію, коли слова-запозичення вживають дедалі частіше, навіть якщо власне слово більш виразне і точне. А дивлячись на нашу історію, з гіркотою пересвідчуєшся, що схожа ситуація, як прокляття, ніби переслідує нашу націю. З давніх-давен українці славилися своєю гостинністю і доброзичливістю, приязним ставленням до будь-якого мандрівника, незалежно від статків і чинів. Кавказькі, та й загалом східні народи, гостя в хаті цінували понад усе, його бажання (чи забаганки) намагалися виконати іноді навіть на шкоду собі. Гостеві подавали найкращі наїдки і напої, вкладали якнайзручніше спати. Такою була традиція, вихована віками, громада ретельно її берегла і вимагала дотримуватися від усіх своїх членів: горе було тому, хто відмовив у прихистку подорожньому — осуд громади міг набути загрозливих рис, аж до спалення зарозумілому хати. Не знали українці замків і височенних глухих парканів, лише низеньким живоплотом відгороджувалися від худоби, тому кожен подорожній за потреби міг зайти на подвір’я чи в хату, перепочити, випити води і, подякувавши Богу та господарям, рушати далі. Були гроші — залишав, а ні — то й доброго слова досить чи певного знаку (як залишали дерев’яний хрестик у козацькі часи). Та з часом чи люди зіпсувалися, чи Бог покарав наш народ, але зайди, з’явившись на хвилинку, намагалися осісти на цій землі господарями. Як зозулині яйця, спочатку тихі та сумирні (навіть схожими на нас намагалися стати), та з часом вилуплювалася справжня личина, і зайда вимагав дедалі більше уваги, поваги. Поступово забаганки і претензії ставали більшими, зростав гонор, і вже не зрозуміло було, хто тут зайда, а хто справжній господар. Глибоко проросло коріння традицій у душу нашу, тому й терпіли, догоджали таким “гостям” довго. Та “всякий терпець має кінець”, і робили українці те, на що бідна пташина, наділена зозуленям, не наважувалася — бачачи, як втрачається рідне, винищували загарбників чи проганяли їх зі своєї землі. І хоч гіркими були ті часи, поставала після них оновлена Україна, напоювала соками землі своєї пташенят-патріотів, які з подвоєною силою ставали до розвитку своєї мови, нації, держави. Мовна ситуація сьогодення знову навіює запропонований С. Караванським образ. Кажуть, наука розвивається занадто швидко, лінгвісти не встигають створювати нові терміни, от і послуговуємося запозиченнями. Стверджують: запозичення — неодмінна ознака розвитку мови і входження у єдиний науковий простір. Правильно твердять, але ж не забуваймо основної вимоги: перед тим, як запозичувати слово з іншої мови, треба ретельно подивися, чи немає відповідника у своїй, чи не можна утворити його за правилами рідної мови. Маємо розвинену мову з майже безмежними словотворчими можливостями і чомусь не можемо дібрати відповідник до того чи іншого слова. Не можемо? Чи не хочемо? Думаємо: нехай воно звучить трохи недолуго, зате розуміють мене всі. Ні, не так. Пам’ятаймо про долю птахів, що допускали у гніздо зозуленя. Спочатку трохи несхоже, потім вимагає більше уваги, а наприкінці… Подивіться на сьогодення. Період “трохи несхоже” щодо російської мови ми вже пройшли (починаючи з тридцятих років, коли в усіх російсько-українських словниках панівне місце займали слова, максимально наближені до російських, і словотворення відбувалося за російським зразком). Зараз — етап другий — “більше уваги”. Не переобтяжуватиму читача прикладами, постійна напруга щодо “утисків російської мови”, у якій тримають Україну певні особи, красномовніша за будь-які ознаки. Не допустімо третього, трагічного етапу. Зміцнюймо нашу мову, нехай дужчають її крила, і тоді не випаде, а вилетить з гнізда до осяйних просторів птаство українське. А ще — вивчаймо історію мови, щоб остерігатися і не допускати нових “зозуленят”. Інформації маємо вдосталь — і словники “дорадянського” періоду, і сучасні праці мовознавців щодо укладання словників заборонених, “репресованих” слів. Відшукуймо у них потрібні слова, а за потреби — не біймося творити нові, як робили це наші найславетніші літератори. Водному лише “Соборі” Олеся Гончара натрапляємо на справжнісіньку зливу життєдайних слів: безвірко — людина без віри у душі, фальшак — людина, яка робить не до ладу, словозлива — пусті балачки, метушняк — метушлива людина, стінопис — геніальна заміна повсюдно “впихуваному” нам графіті. Мова — динамічна, і кожне нове явище вимагає відповідного означення. Але щоб створити справді “вічне” слово, яке залишиться у словниках і перейде у живе народне мовлення, слід мати неабияке мовне чуття. Комусь пощастило всотати його з молоком матері, її колисковими. Хтось відчув слово, прочитавши Котляревського, Шевченка чи Франка, послухавши українську пісню чи почувши слова кохання. Підтримуйте його, плекайте, спостерігайте і вивчайте. Читайте! Незважаючи на поширення інформаційних технологій, на зомбуючий вплив телевізора й більшості радіостанцій, читайте. Розвивайте відчуття справжнього українського слова і насолоджуйтесь його “смаком”, милозвучністю і довершеністю. Укотре перечитуючи книжку Святослава Караванського “Пошук українського слова…”, яка для мене за рівнем ґрунтовності та мовного чуття стоїть на рівні слаB ветного “Як ми говоримо” Бориса АнтоненкаBДавидовича, натрапив на метафору, якій раніше не надавав значення. Автор порівнює словаBзапозичення з інших мов із зозулиними яйцями, які підкидають у чуже гніздо (мову), щоб там їх вигодували і виплекали. Вразила глибока метафоричність образу, яку, певен, знав, але не хотів (з тактовності чи прадавньої нашої толерантності) розвивати автор. Адже зозуленя страшне не тим, що вимагає підвищеної уваги і більшої кількості їжі (навіть коштом “рідних” пташенят). Набравшись сил, воно… викидає з гнізда своїх братів і сестер, із зайди стаючи господарем.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин