Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа”. Іван Франко · с. 7сторінка оригіналу ↗

ШЕВЧЕНКІАНА

Слово Просвіти, №21 за 2008 рік

І могила під жандармським наглядом Як зазначає М. Чалий, “не так думає заздрісна бездарність і вульгарна зарозумілість людей, які не визнають над собою нічиєї моральної переваги і кидають з-за рогу каміння в пророків землі своєї… Люди кар’єри і грошей, ці бездушні фарисеї, ці продажні захисники народної моралі забувають просту істину, що у всякої людини є вади: чому ж не може бути їх у нашого Шевченка? Вони не знають того, що у таких виняткових осіб, у таких полум’яних натур усе величне, незвичайне, що їх не можна міряти на свій аршин. Помічаючи самі вади і не будучи спроможними піднестися до розуміння високих достоїнств незвичайної людини, вони намагаються урівняти її з собою, очорнити її пам’ять, закидати брудом її могилу. Та це їм погано вдається: справедливо заслужена слава — слава Шевченка виривається чистою і світлою з їхніх брудних рук і проникає у всі шари суспільства, навіть у простий народ…” Кращої відповіді на наклепницькі статі О. Бузини та йому подібних годі й шукати. У спогадах художник Віктор Ковальов пише, що 1859 року відвідав Тараса Шевченка у його помешканні в Петербурзькій Академії художеств. Під час зустрічі він був вражений різкою зміною в зовнішності поета: “Це вже був не той широкоплечий, кремезний русявий чоловік, якого він знав колись, а схудлий, лисий, без кровинки на обличчі. Руки його просвічували так, що видно було наскрізь кістки й жили”. Пам’ятаю і я відвідання майстерні-квартири поета в Академії. Кімната поділена на антресолі й майстерню. Внизу — мольберти, пензлі, вгорі антресолі — ліжко. Та найбільше запам’яталося величезне вікно, за яким виднілася засніжена сувора Нева. З вікна тягнуло холодом. І не лише зими, а чужини, неволі. Саме тут мучилася від важкої хвороби, холоду, самоти людина, яка несла в собі стільки тепла, світла. Тарас Григорович помирати не збирався — напередодні, в день народження, купив собі золотий годинник, яким тішився, немов дитя. І мріяв про весну, тепло, повернення в Україну. На світанку попросив у сторожа Академії чаю. Хотів спуститися. На цих крутих східцях і зупинилося його серце. Останні надії, останні кроки, остання сходинка життя. Як писав Микола Костомаров, Тарас Шевченко був бездоганно чистою особистістю, що глибоко любить свій народ і його мову, але без фанатичної неприязні до всього чужого. Тарас Шевченко мав право сказати про себе, що його життя становить частку життя його батьківщини.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин