Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа”. Іван Франко · с. 7сторінка оригіналу ↗

ЦЕ НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ

Слово Просвіти, №21 за 2008 рік

Т. Шевченко. 1859 р. Ніна ГНАТЮК Народжена голодного 1947 року, малою дитиною я зазнала і холоду, і безхліб’я, надивилася на сиріт і на калік, бо переважно всі, а особливо ж глибинні українські села, жили у післявоєнні роки дуже сутужно. Єдиною розкішшю мого дитинства були мандрівки з дідом до лісу по гриби і дровцята, розповіді майже столітнього, але кремезного, з доброю пам’яттю козака про минувшину. Чи не тому життя і творчість Тараса Шевченка мені особливо дорогі. Якщо нам було важко, то як йому? А ще запам’яталося майже побожне ставлення у нашій родині до слова. У маминій хаті висів портрет Івана Франка, а єдиною книжкою на весь куток був старенький пожовклий “Кобзар”, який мама читала вечорами своїм і сусідським дітям. Маючи кількамісячну лікнепівську освіту, мама читала “Катерину”, “Заповіт”, “Думи мої”, майже не заглядаючи в текст. Я могла б теж підписатися під Стусовими рядками: “Перші уроки поезії — мамині. Шевченко над колискою — це не забувається”. Яким же був Тарас Шевченко, з якого ґрунту душі проростали його думи, бунтарство духу, в чому магія його імені, що краще з його життя можуть перейняти наші діти, онуки? Багато написано про поетове дитинство. Навічно в його душі закарбувалася біла хата з потемнілою солом’яною стріхою, яблуня на причілку, квітник, а біля воріт — стара верба. Далі сад, а за ним — левада. Та розкіш природи аж ніяк не зменшувала кріпацького гніту, поневірянь малого Тараса, що чекали його після смерті матері. Один зі зведених братів украв у солдатапостояльця гроші. Мачуха запідозрила в цьому пасинка Тараса. Той божився, що невинний. Тоді його зв’язали і жорстоко побили. Від нелюдських катувань дитина змушена була взяла чужий гріх на себе і сказати, що вкрадені гроші закопані в саду. Там їх не зайшли. І знову різки — хлопчика кинули в куток мало не мертвого. Чи не звідси починається Тарасове неприйняття будь-якої наруги над людиною, його ненависть до брехні, підлості? Не раз доводилося хлопчині ховатись і від мачухи, і від сільського дяка, в якого навчався грамоти, на пустирі, у калинових кущах, де він спостерігав за кожним листочком, кожною мурахою, мріяв про далекі мандри… Часто тут усамітнювався на кілька днів, тож сестри потай носили йому якийсь харч. Хто міг зрозуміти відлюдькувату, неслухняну дитину, що жила у власному світі? Чи не тому батько, помираючи, так розпорядився щодо нехитрої своєї спадщини: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”. Слова ці виявилися пророчими — з Тараса не вийшов ні хлібороб, ні швець, ні чоботар, ні пастух — йому належало бути володарем у царстві духа. Тарас Шевченко з дитинства був зачарований народними піснями. Родич Варфоломій Шевченко згадує, що Тарас мав гарний голос і співав з великим почуттям: важко знайти артиста, який би так міг співати. Найулюбленішою піснею його була “Ой, зійди, зійди, зіронько вечірняя…” Він був людиною чутливою, вразливою, під час виконання пісні сльоза могла скотитися з очей на вуса. Заслання і солдатчина, випалені напівпустелі за Аралом, жандармська опіка, що продовжувалася до кінця життя, не зачерствили його доброго, люблячого серця, не зробили циніком, людиноненависником. З дитинства у нього був культ матері, адже зовсім малим залишився сиротою. Тарас усе життя мріяв про власну хату, гарну родину, чепурну, милу, люблячу дружину. Він не раз говорив: “Чи сподобитьто мене Господь завести своє кишло, хатину, жіночку і діточок?” Тарас звертався до родича Варфоломія Шевченка з проханням знайти місце для будівництва хати, накреслив її план, а також просив напитати дівчину, але щоб вона обов’язково була українка, проста, не панського роду, сирота або ж наймичка. Розпочався пошук того омріяного шматка землі, щоб “Дніпро був під порогом”. Незабаром знайшлося таке місце, справді чудове, з невеликим лісочком. Ці дві десятини належали пану Парчевському. Але переговори не були успішними: землевласник зволікав із продажем, мабуть, боявся пускати на свої ґрунти поета, за яким був жандармський нагляд. Думка про хату й одруження не покидала поета до кінця життя. …Так мало, небагато Благав у Бога! Тільки хату, Одну хатиночку в гаю Та дві тополі біля неї… Та не судилося цій мрії збутися. Вічною його оселею стали дніпрові кручі, що прийняли в своє материнське лоно прах поета. Найщемливіша, може, найгіркіша сторінка Шевченкового життя — мрія про одруження, пошук нареченої. Яким же був ідеал жінки для Тараса? Як пише у своїх спогадах Михайло Чалий, друг Івана Сошенка, зовсім юний Тарас познайомився, навчаючись в одного кімнатного живописця у Варшаві, з гарненькою кравчинею Ядвігою (Дзюнею). “Милую Дуню, чернобровую Гусиковскую” Шевченко згадував у “Щоденнику” 5 вересня 1857 р. Його душа спалахнула не знаним досі почуттям. Чи не вперше відчув свою людську високість. “Я в первый раз пришел к мысли, — розповідав він Іванові Сошенку, — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?” Та це кохання не лише облагородило душу юнака, зігріло його дівочою прихильністю, а й принесло гіркоту. Тарасова симпатія була полька, вона вимагала, щоб юнак зрікся рідної мови і спілкувався лише польською. Та він не міг піти на таку жертву навіть в ім’я взаємного кохання. Ідеалом жінки для Шевченка була українка невисокого зросту, чорнява, кароока. І обов’язково чепурненька, метка, роботяща. Не склалося… Цьому ідеалові не відповідали ні полька Ядвіга, ні німкеня Маша, ні покоївка Ликера, ні кріпачка Харитина, ні хто інший. Їм, звичайно, імпонувало, що такий відомий поет і живописець закоханий у них, цілує руки, купує подарунки… Але заміж? “Что в нем жениховского?” — написала у спогадах актриса Катерина Піунова, якій поет пропонував руку і серце у Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання… Тому не дивно, що Харитина вийшла заміж за сільського парубка, Ликера — за перукаря, хоч і п’яничку, Катя Піунова — за колегу-актора. Та чи можна звинувачувати покоївку Ликеру, яка відмовила поетові в одруженні? Як згадує петербурзька знайома поета Варвара Карташевська, Ликера була молода, свіжа, але ледача. Він поетизував її образ, сподіваючись, що ставши вільною, вона опанує грамоту, почне цікавитися мистецтвом, стане доброю господинею. Тарас Григорович був дуже турботливим: він перевіз Ликеру до своїх приятелів, допоміг лікувати сухоти, найняв учителя грамоти. А коли той почав залицятися до його нареченої, сердешний Тарас дуже образився, вилаяв її. Сватання розладналося, хоч уже замовили і карасі до столу, і купили обручки. “Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же таки себе поєднати з панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті?” — це зізнання Т. Шевченка проливає світло на його стосунки з княжною Варварою Рєпніною, яка так прихильно ставилася до поета, шанувала мистецтво, була духовно близькою йому, але “панської крові”. Чи ж вина Тараса Шевченка втому, що в нього чуле серце, захмарна уява, що в нього молодою залишилася душа? Поет був дуже щедрої натури, не вмів заощаджувати, кожному, Про таку хату мріяв поет хто відчував потребу в коштах, давав гроші, навіть якщо вони в нього були останні. І якось записав у щоденнику, що гроші — найкраще мірило дружби. Це визначення не застаріло. Зі спогадів сучасників Тарас Григорович постає натурою доброю, турботливою, мрійливою, запальною. Зазнавши злиднів, знущань, переслідувань, він не став лукавим, хитрим, не втратив жодної риси шляхетної, високої людини. У перші роки звільнення від кріпацтва, коли молодий Тарас з темного горища маляра-самоука потрапляє в розкішну майстерню академіка Карла Брюллова, величні зали Академії художеств, голова в нього пішла обертом. Спокушали й артистичні гульбища, і світські вечірки, і застілля. Але він не був пияком — просто любив гурт, ковток рому робив його натхненним, додавав задушевності й надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Про це свідчить чотиривірш, який він написав вуглиною на стіні шинку: Вип’єш першу — стрепенешся, Вип’єш другу — схаменешся, Вип’єш третю — в очах сяє, Думка думку поганяє. Щодо цього варто прислухатися до думки Дмитра Писарєва зі статті в “Русском слове” за листопад 1861 року: “Чому п’ють, чому гуляють наші обдаровані люди? Людина з розумом і душею не поставить такого зухвалого питання. Коли б не було так тяжко, то не стали б пити… Є люди, які не вміють поступатися: їм подавай або все, або нічого; коли розбивається перша надія, вони кидають усе і з якоюсь злобною насолодою розбивають об дорогу і свій ідеал, і прагнення, і молодість, і сили, і життя”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин