“Хати біленькі виглядають Мов діти в білих сорочках...” Тарас Шевченко · с. 8сторінка оригіналу ↗
КРАЙ КОБЗАРЯ
Слово Просвіти, №21 за 2008 рік
Фото Олени Шульги
Генеральний директор заповідника Людмила Шевченко
Уляна ГЛІБЧУК
У тім краї повітря густе й солодке. Аж хочеться відрізати його по скибочці й смакувати. Пахощі цвіту, гул бджіл і хрущів, пташиний бенкет — все це справді потверджує Тарасове ставлення до рідного простору, як до раю. До простору, де земля і небо торжествує. Між Кирилівкою і Моринцями, наче між однаково любленими дітьми, відбуваються таємні змагання й ревнощі: хто кращий і достойніший для рідного неня… Ольга Дмитренко, завідувач фонду Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”, розповідає, що цього року Віктор Ющенко урочисто приїздив до Моринців й уславив село як батьківщину поета. А Кирилівку — дитинний закут Тараса — оминув. Кирилівчани образилися, занепокоїлися. Адже Віктор Андрійович на всю Україну оголосив “невивірену” інформацію. “Краще спитав би тут, у Кирилівці, про батьківщину Тараса…” 1929 року село, в якому Кобзар прожив від 2 до 14 років, перейменували на Шевченкове. Мабуть, даремно. Все одно люди називають село, як раніше. За такої популярності Шевченкового імені це найправильніший спосіб означити унікальність його батьківщини. У Моринцях, що за 10 км звідси, поет народився. А між цими двома селищами — Будище, де він козачкував у пана Ендельгардта. Поруч
Фото Олени Шульги
К. І. Урсалова, науковий співробітник
Хата в Моринцях
— Вільшана, де розташовувався панський маєток. Усе це й становить Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”. Музей у Кирилівці було створено 1939 року. Для цього збудували приміщення. Під час нещодавньої реекспозиції над нею працював київський художник Анатолій Гайдамака, лауреат Шевченківської премії. За його задумом зали зробили світлими. У дитинному періоді поета всякого вистачало: “я в хаті мучився колись, мої там сльози пролились, найперші сльози…” Але рідна Кирилівка потопала у розкоші садочків, а ще химерні урочища, каскад ставків… Безмежність, в якому дитина відчуває диво. І попри все Ольга Іванівна промовила слово “убога”… Убога Кирилівка, бо покріпачена. Убога родина Шевченків, бо кріпаки. Їхня садиба розташувалась на крутому схилі. Землі довкола чимало, гектарів зо два, проте схил є схил: ні жита, ні пшениці там не посієш. Тому й потопала батьківська хата у вишневому саду. І не лише вишневому. Фруктові дерева
Фото Олени Шульги
— не довгожителі, й сьогодні шевченківський сад молодий. Проте працівники музею намагаються саджати традиційні породи. Ті, що буяли в садибі майже двісті років тому: “циганку”, “волову морду”, “хрущика”. Рідні назви. Ольга Іванівна продовжує екскурс у минуле: “Речі-експонати призбирані в нашому селі. Кожна річ типова для тодішнього побуту, івона могла бути у Тарасовій хатині. Такий ось солом’яник, в якому чудово зберігалося зерно. Сьогодні солом’яників уже ніхто не виготовляє. Ось “Козак Мамай”. Ми тісно співпрацюємо з музеєм Івана Гончара. Директор подарувала нам цю картину. Маємо раритетне видання поеми “Гайдамаки” 1886 року. Цю книгу подарували родичі Шевченка. Саме у цій поемі згадується Кирилівка, Будище, Вільшана, озеро Гупалівщина, де
Фото Олени Шульги
Фото Євгена Букета
У подарунок — книжки від “Просвіти”
Могила матері поета були розташовані гайдамацькі підземні льохи. Болить, що озеро сьогодні втрачає свою першовартість. Висихає і замулюється, а там гайдамацькі сліди і сліди Шевченка…” Не важко здогадатися, як вражали уяву малого Тараса розповіді учасника Коліївщини діда Івана. А згодом хлопець блукав справжніми гайдамацькими катакомбами. Скільки вражень… Старожили переповідали, що там, біля озера, були підземні ходи, які тяглися аж до Будища. І начебто під землею були гайдамацькі стайні, запаси зброї, харчів на цілий тиждень. Ось якби розпочати розкопки і відтворити той химерний час! Про це Ольга Іванівна Дмитренко може хіба що мріяти, як і про те, щоб і в Будищах, колишньому маєтку панів Енгельгардтів, створити музей. Прямуємо туди повз єдиний збережений вітряк. Колись у Будищах їх було аж 26. Усі стояли поруч, бо село розташувалося на найбільшому підвищенні. І для цих вітряків вистачало роботи. До літньої резиденції Енгельгардтів, у якій тепер школа, веде тіниста каштанова алея. Це вже нові насадження. А повз які дерева проїжджало панство в каретах — не відомо. З цікавістю перепитую Ольгу Іванівну, як вона уявляє майбутній музей, адже з оригінального інтер’єру тільки й залишився невеличкий фраґмент шляхтянського умеблювання: диван, столик, двоє крісел. Працівники музею — реалісти. Знають, що доведеться створювати імітацію. Але нічого, лишень аби добрі майстри.
У п’яти невеличких залах літературно-меморіального музею в Кирилівці теж обмаль раритетних речей. На превеликий жаль, хата Шевченків не збереглася. 1900 року в неї вдарила блискавка і перетворила на попіл. Згодом її відтворили за малюнком Тараса. Родичі
Фото Олени Шульги
Восьмисотлітній дуб у Будищі
с. 9 · сторінка оригіналу ↗
ставляли свій край і могли довести, що вони — спадкоємці видатного земляка. Заступник директора Ірина Сорич та соціальний педагог Галина Лисенко з гордістю розповідають, що три художні колективи їхньої школи визнано зразковими: ансамбль бандуристів, хор “Надія” та хореографічний колектив. Наприкінці весни школярі та вчителі готуються до свята Останнього дзвоника, підбивають підсумки зробленого за рік, будують плани на майбутнє.
безслідно губляться в мороці історії. Як результат — середньостатистичний українець знає свій родовід принаймні до четвертого чи п’ятого коліна, що порівняно з тисячолітніми традиціями окремих народів виглядає несерйозно. Як відомо, дітей у Тараса Григоровича не було. Натомість його рідні брати та сестри — Катерина, Йосип, Микита, Ярина — мали дітей. Лінію свого прямого пращура Йосипа Григоровича Шевченка Микола Павлович дослідив трохи раніше. Це генеалогічне древо було надруковано в 13 числі журналу “Родовід” за 1996 рік. Постать унікального родича активізувала родичання і творчі прагнення Шевченків ще за його життя. Про це свідчать численні родинні перекази. Микола Павлович розповідає: “Моя бабуся Лисенко Марія Трохимівна згадувала про те, як під час одного із приїздів Т. Г. Шевченка до Кирилівки її батько Трохим, а мій прадід, працював на панщині і, прийшовши додому, побачив свого дядька і хрещеного батька Тараса. Прадід Трохим хотів
Галина Остапенко
Школа в житті кожного з нас — особливий етап. Вона надає впевненості в собі, допомагає ствердитися особистості, реалізувати найкращі риси й таланти. Символічно, що саме в Шевченковому селі, де він робив свої перші несміливі малюнки на стінах погреба (паперу в хаті не було), постала ця школа. Віриться, що з неї почнеться шлях у великий світ багатьох маленьких шевченківців, і ми ще почуємо про випускників Шевченківської школи.
поцілувати йому руку, але Тарас Григорович заперечив: “Не цілуй руки нікому, крім рідної матері й батька”. Шевченків рід постійно, ще з середини ХІХ століття, збирався за одним столом. Традиція “з’їздів” збереглася досі. Багато представників роду були визначними людьми. Серед нащадків Шевця — науковці, музиканти, літератори, вчителі, художники, інженери, агрономи, зоотехніки, іхтіологи, лікарі, шахтарі, водії, бухгалтери, співаки, хлібороби. Так, першим фотографом села був Г. П. Шевченко. Унікальні краєвиди, будинки, мешканці Кирилівки початку ХХ століття назавжди залишилися на зроблених і виданих ним фотографіях. Яків Шевченко — внук Тараса по брату Микиті. Альбом його малюнків і портрет Тараса Григоровича — гордість заповідника. Багато родичів зробили значний внесок у розбудову самостійної України, багатьох доля позакидала далеко за межі нашої країни. Невгамовний дослідник Шевченкового роду наполегливо продовжує свою працю і планує незабаром ліквідувати всі “білі плями” на родовому дереві керелівських Шевченків. А результатом має стати книга “Рід Шевченків”, яку планує видати до 200-річчя з дня народження Тараса. Вперше побачивши цього чоловіка, я мимоволі відчув внутрішній трепет і хвилювання. Погляд, чоло, ніс, підборіддя, вуса, залисина та дивовижний спокій як свідчення внутрішньої сили, можливо, навіть не до кінця усвідомленої, — все це нагадує в Миколі Лисенку його знаменитого предка. Про доброту і привітність Тараса Григоровича, усієї родини Шевченків, мешканців його малої батьківщини розказують і пишуть чимало. Відчули ми її на собі: такий теплий та щирий прийом зустрінеш нечасто. Моя перша подорож у Шевченків край назавжди залишиться в серці. Не встигли ми виїхати за межі села Шевченкового, а вже хотілося повернутися… Спасибі за все!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
