Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Без відродження культури й мистецтва не може бути соціально-економічного розвитку”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

РОМАНТИК РІДНОЇ МУЗИКИ

Слово Просвіти, №21 за 2008 рік

місцевому самодіяльному театрі. 1943 року від недоїдання та хвороби шлунка батько помер. Тоді Віталій організував самодіяльний хор, який їздив по військових частинах із концертами. І “знайомі, побачивши, що я займаюсь композиторськими спробами, порадили мені мої музичні вправи надіслати у Київський комітет у справах мистецтв. Через деякий час із Києва прийшов лист, в якому зазначалось, що мої музичні твори переглянули і порадили вступати до музичної школи”, — згадує Віталій Кирейко. Так майбутній композитор поїхав до Києва, де познайомився з відомим композитором П. О. Козицьким, який був на той час заступником голови Комітету у справах мистецтв. Козицький високо оцінив музичний дар хлопця і сказав, що йому слід учитися в консерваторії. Але консерваторія була ще в евакуації, тому, щоб не гаяти часу, Козицький влаштував Віталія в Ансамбль пісні і танцю при Управлінні 1-го Українського фронту. В ансамблі Віталій Кирейко, спілкуючись зі співаками й музикантами, удосконалював свої музичні знання та навички музикування. Нарешті довгоочікувана Київська консерваторія. Педагогом із композиції був видатний український композитор Левко Ревуцький, а гармонію викладав Михайло Вериківський. Під пильним оком цих велетів української музики Віталій Кирейко ще в студентські роки пробував писати симфонічну музику, створив два струнні квартети, які сам і розкритикував. Першим великим твором під час навчання була кантата “Мати” на вірш Максима Рильського. Після закінчення консерваторії 1949 року композитор вступив до аспірантури і працював викладачем музично-теоретичних дисциплін. Незважаючи на тяжкі післявоєнні роки, в Києві вирувало музичне й театральне життя. Як згадує Віталій Дмитрович, він зі студентами дуже часто відвідував концерти у філармонії та Оперному театрі. Слухав неперевершених співаків Михайла Гришка, Івана Паторжинського, Марію Литвиненко-Вольгемут, Бориса Гмирю та інших метрів української музики. У цьому вирі українмерно-інструментальні твори, солоспіви для голосу й фортепіано на слова Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, П. Тичини, А. Малишка та інших українських і світових класиків. Вагомий доробок В. Кирейка у жанрі хорової музики: авторські твори “Над Дніпровою сагою” на вірші Т. Шевченка, “Грай, моя бандуро” на вірші Д. Луценка, “Єднаймось, браття”, “До сонця правди”, “ Брати-козаки”, “Щиро любим Україну” на вірші Зої Ружин та інші твори ліричного і патріотичного звучання. Усе в композиторському доробку В. Кирейка пронизане українським духом, українським мелосом. Він справжній творець української культури. Це інтелігент, інтелектуал тієї старої шляхетної формації, який любить мистецтво в собі, а не себе в мистецтві. Дуже непокоїться за духовність свого народу. В одній зі статей він писав: “Триває спотворення духовності народу засобами насадження маскультури, що являє собою несмак, антихудожню сутність аж до потворних рис. І все це підноситься насамперед через радіо та телеефір, як “розквіт національної музики та пісні”, але про який художній рівень музики й поезії може йтися в таких “шедеврах”, що їх не співає, а верещить майже щодня та чи інша естрадна діва. Од усієї цієї незліченної пісенної попси та шлягерів, шоу, фестів, хіт-парадів у людей створюється враження, що музичне мистецтво — це лише пісня як така і ніяких інших жанрів музики не існує. Відбувається профанація композиторського фаху — фаху далеко не масового, який вимагає не лише природного таланту, а й тривалого навчання. Музична “попса”, до речі, тільки в нашій країні піднесена до рангу мистецтва, чого немає в жодній країні світу. Чи ж не дивно, що такі видання з питань культури, як часопис “Культура і життя”, журнал “Мистецтво” припиняють час від часу своє існування, на відміну від процвітаючих бульварних та “сексологічних” газет і журналів. Зник розкішний нотний магазин на Хрещатику, давно припинили діяльність видавництво “Музична Україна”, книгарня “Поезія”. Але ж доведено, що без відродження культури й мистецтва не може бути соціально-економічного розвитку краю. І тільки народ, позбувшись комплексу меншовартості, своїми ділами й звершеннями вилікує нашу державу від багатовікових матеріальних та духовних ран і не дозволить повернутись до якої-небудь нової чи вчорашньої імперії”. Незважаючи на свій вік і вже не таке добре здоров’я, Віталій Дмитрович невтомно працює, творить якомога більше, реалізуючи свій неповторний талант композитора. І в цьому я переконалася, відвідавши прем’єру опери “Бояриня” за драмою Лесі Українки, яка п’ять років чекала свого сценічного втілення. Твір звучав у концертному виконанні, яке здійснили співаки Національної опери України Микола Коваль, Олександр Востряков, Геннадій Ващенко, Юрій Аврамчук, Степан Фіцич, Ірина Даць, Світлана Кисла, Дмитро Гришин та інші. Диригент-постановник — народний артист України Іван Гамкало, режисер концертного виконання Микола Гамкало, хормейстер-постановник Богдан Пліш. Опера пройшла з великим успіхом, глядачі довго не відпускали артистів. Звичайно, в залі були лише свідомі українці, яким не байдужа доля української культури, але я чула і людей шовіністичного напряму, які, не знаючи твору Лесі Українки й історії свого народу, скептично поставилися до постановки. Цей твір в радянські часи понад шість десятиліть не включали в жодне видання Лесі Українки (востаннє “Бояриню” було надруковано 1927 року в Харкові). Його не було ні в шкільних, ні в університетських програмах. Проте його не забували справжні патріоти, українська інтелігенція, яка знала і любила драму. Адже “Бояриня” роз- Слава і Віталій Кирейки. м. Кобеляки на Полтавщині криває суть політики російського самодержавства, яке руйнувало духовний та культурний простір українського народу — одних виманювали до Москви обіцянками кар’єри, інших забирали силоміць, а деяких нищили або засилали до Сибіру. Це були часи Руїни. Леся Українка писала твір далеко від Батьківщини — в єгипетському містечку Хельвані, де проходила курс лікування. Можливо, там, далеко від рідної землі, її опановувала ностальгія та біль за рідну країну, адже з таким болем головна героїня Оксана, яку доля закинула до Москви, усвідомила, як вона завинила перед власним народом, і все робила для того, щоб повернутися на рідну землю. Авторові лібрето Василеві Туркевичу вдалося вибудувати драматургію так, щоб герої виражали не лише внутрішній світ почуттів, а й ставлення до подій, які відбувалися в Україні. Високою філософсько-етичною напругою, відчуттям автентичності композитор вловив усі тонкощі твору Лесі Українки на тлі часу, створивши прекрасну музику. Глядачі, які прийшли на прем’єру, були трохи здивовані: де ж декорації, художнє оформлення? Але байдужих у залі не було — і це головне. Твір Лесі Українки і музика Віталія Кирейка зачепили за живе. Шкода, що в нас не вистачає коштів на справжнє мистецтво і дуже мало справжніх патріотів, які так любили б свою землю, свій народ, як Леся Українка та композитор Віталій Кирейко. Многая йому літа!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин