Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Моськи загавкують історичну правду, а відтак очорнюють будь(що достойне і навіть величне”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

УУББООЗЗТТВВОО ППООЛЛІІТТИИККААННІІВВ

Слово Просвіти, №21 за 2011 рік

Вадим ПЕПА, член НСПУ, лауреат Літературно-мистецької премії імені І. С. Нечуя-Левицького Ідеться про явище, яке ще з еллінської давнини висміяне мислителями найсвітліших розумів. А ближче до сучасності — хоча б і славнозвісним російським байкарем І. Криловим: “Ну й моська, сильна ж бо вона, Гарчить, бач, на Слона”. На таке ж поріддя вказував тим, хто прагнув зберегти власну душу чистою та не оскверненою, й Т. Шевченко: Мені здається, я не знаю, А люде справді не вмирають, А перелізе ще живе В свиню, абощо, та й живе, Купається собі в калюжі, Мов перш купалося в гріхах. Однак як було споконвіків, так і нині потворності жорстокої юдолі земної ніякій мудрості не підвладні. Бо ж і сам Всевишній, хоч і звергнув нечисту силу з горніїх вершин, але не позбавив її спроможності сіяти зло скрізь, де ступає нога особини, створеної за образом і подобою Божою та проголошеною вінцем природи. Колись відкрилося внутрішньому зорові М. Гоголя, як на Сорочинському ярмарку наганяло страх на людей добрих “сатанинське навожденіє”: “В тому сараї безперестанку учиняються чортівські каверзи; й жодний ярмарок на цьому місці не проходить без біди. Учора волосний писар проходив пізно увечері, коли глянув — у слухове вікно виставилося свиняче рило і хрюкнуло так, що його мороз продер по шкірі; так і жди, що знов покажеться червона свитка!” Якби ж тільки це. А то й “старій, що продавала бублики, привидівся сатана в личині свині”. А як темінь накрила грішну землю, “в усіх вікнах повиставлялись свинячі рила… свині на ногах, довгих, як ходулі, повлізали у вікна…” За нашої дійсності кандидати на переродження не бабраються, боронь Боже, в брудних калюжах. Ні. Вони не у вікно, а з незліченних екранів телевізорів виставляють свою твар перед мільйонами глядачів. А нахраписті прямо лізуть межи очі довірливим і зомбованим. І не сказати, який жах на заскочених наводять. Ось як звихнулися непрохані. Ось як, прости Господи, не хрюкають, а галас несамовитий учиняють: не ставте пам’ятник І. Мазепі в Полтаві. Український гетьман періоду Російської імперії — непрощенний грішник, бо зрадив царя. Не достойний високої честі… Боже правий! Хто кого зрадив? Якого царя? Та звернімося за роз’ясненням не до когось таврованого як “український буржуазний націоналіст”, а до великоросійського графа, геніального письменника Л. Толстого, до мислення котрого весь світ прислухається: “С Петра І начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий — ящиков с водкой. Коронует блядь свою и свого невольника, разоряет Россию и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудо-вища и нет конца всякого рода памятников ему” (Полное собрание сочинений. — Москва, 1936. — Т. 26. — С. 568). Така вже природа царату. Її сутність коротко виразив О. Радіщев в епіграфі до свого головного твору “Путешествие из Петербурга в Москву”: “Чудище обло, зло, стозевно и лайят”. Поплатився засланням за повелінням Катерини ІІ в Сибір неісходиму й доведений переслідуваннями до самогубства в божевільні. Господи! Що ж пробуджувати в єстві сучасників — совість чи розум? Та в порівнянні із сатанинським породженням український гетьман мало не святий. Якщо вже не безгрішний, то наскільки ж чистіший, ніж “первый и вторая”. Запитати б Синод російської церкви: кому ж анафему виголошувати? Тому, хто найбільше православних храмів фондував у первопрестольному Києві? Відкриймо очі! Якими ж монстрами й виродками є ті, що в ХХІ ст. возвеличують не тільки найбридкіше, а й найкривавіше, найнищівніше з усього того зла, якого зазнала Східна Європа за свою історію; ввергають українських громадян у болото згубної неправди, огидної брехні, відворотних середньовічних потворностей, штовхають у прірву незносної соціальної несправедливості, де знущання над людиною, як безголосою твариною, узаконюються ганебною державною політикою. До якої ж ницості скочуватися? Кого обожнювати? Що наслідувати? Та ще ж сяє сонце в небі! Й хай там що, людство поривається до світла. Не уподібнюється свині із писком у калюжі, а плекає високі ідеали, гідні покликання і честі тих, котрі — вінець природи. Передихнувши, покладімо на другу шальку терезів прокламацію від гетьмана Мазепи до війська і народу й виголошену перед урядниками 1708 р., коли король шведський Карл ХІІ направився в Україну: “Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути… Коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам… А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя… Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського зі скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею…” Для неосвічених тут доречно навести зізнання О. Пушкіна: “Що зобразив я Мазепу злим, у тому я каюсь: добрим я його не бачу, особливо в ту хвилину, коли він клопочеться про страту батька дівчини, ним оспокушеної… Говорене ним пояснює його історичний характер… Мазепа міг пам’ятати довго образу московського царя і помститися йому при нагоді. Це риса — в якій весь його характер, затаєний, жорстокий, постійний. Смикнути ляха або козака за вуса було те саме, що схопити росіянина за бороду”. Та продовжимо мовлене грізної години І. Мазепою: “Бачився я з усіма воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Росії… випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам’ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні… а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була перед володінням Польським, зі своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання сильним чином наполягала на тому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зиновія Хмельницького, за імператора Фердінанда ІІІ, але не справдилося воно…” Не справдилося ні з іменем М. Грушевського, котрий очорнювався за радянської влади так само, як І. Мазепа, ні з іменами С. Петлюри, С. Бандери, Р. Шухевича… Самостійники, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, а останнього часу фашисти, націоналісти… Століттями святе право українського народу на самоврядування, самовизначення ввергається сильнішими в пекло неключимого рабства, жорстокого уярмлення, безжального визиску, огидного підданства зайшлим кровопивцям… Якісь там імперські заміри накидаються на слабку, за їхнім зажерливим розумінням, ланку в народів вольних колі й чого тільки образливого, принизливого на неї не вішають. За таких обставин чи ж не покликана, чи жне зобов’язана як і кожна суща на білому світі, так і українська нація вивулканювати всі, на які тільки здатна, внутрішні сили для свого самозахисту, самозбереження. Наймудрішим у незалежній Українській Державі дати б ясну і вичерпну відповідь: хто ж кого зраджує? З якого боку — зрада можливостей плідного добросусідства, мирного, доброзичливого співіснування на взаємовигоду, на обопільну безпеку в загрозливому зусібіч як споконвіків, так і донині світі. Хто б указав, як уберегтися від згуби, від самознищення, не згинути, як обри, а забезпечити, подаючи руку одне одному, сходження на круті вершини майбутнього. Уже ж в Україні має бути достатньо наукової потуги, щоб кинути промінь світла на правду, глянути в очі істини, проаналізувати, що й до чого, з’ясувати причини загальнонаціональних невдач і гіркот, прозирнути крізь запони згубних сторонніх напоумлювань, кинути погляд на шлях між Сціллою і Харібдою. Але замість професійних, мудрих суджень — політиканське задурманювання свідомості мільйонів громадян усіляким примітивом, непотребом від засобів масової інформації. Нині в наче ж українських ефірах провідні телеведучі — заїжджі гості. Дай Боже, щоб ні найменшою мірою їх не стосувалося проречене М. Лермонтовим щодо Дантеса у вірші “Смерть Поэта”: “Смеясь, он дерзко презирал Земли чужой и быт, и нравы; Не мог щадить он нашей славы…” А що ж об’єктивно? Романтичні риси образу І. Мазепи відтворені в європейській художній літературі, починаючи зі знаменитого Вольтера в прозі й не менш славетного Джорджа Байрона в поезії, оспівуються на сценах європейських театрів в опері П.Чайковського. Та чи хтось із тих, хто з піною біля рота проклинає видатного українського державця, відає, як оцінював О. Пушкін Байронового “Мазепу”? — “яке полум’яне творіння! який широкий, бистрий пензель!” І от супроти всього цього виштовхується на телеекрани суб’єкт випадковий, малозначний, ніякий не рівня високому, дрібного, перепрошую, калібру. Обпльовує, гудить. Виливає на гідне поваги помиї нахабної антиукраїнської ненависті. Ще й пишається або, по-верховнорадівському, піариться, бо ж невтямки, наскільки виказуване ним нікчемне, недостойне добропорядного людського сумління. Хіба ж не проситься на таку голову передбачене О. Пушкіним: “Дикунство, підлість і невігластво не поважає минулого”. Будова сучасності зводиться на опорах минулого. Зловорожість їх руйнує. Шашіль підточує. Моськи загавкують історичну правду, а відтак очорнюють будь-що достойне і навіть величне. То яке ж надзавдання подібних телепрограм? Дискредитувати високі ідеали? Потурати невігластву? Сіяти ненависть? Збурювати протистояння? Понижувати градус суспільної свідомості? Прищеплювати аморальність? Активізувати низькі інстинкти? Курс на деградацію обивателя? Каліцтво людських душ? А загалом — розколювання суспільства? Щоб стінка на стінку, як за давнини на просторах Росії з кулачними мордобоями? Небезпечні для державотворення затії. Одначе, скажімо й про так званий електорат. Яких ідолів не відторгуємо, а тим паче, перед якими стаємо на коліна, на таке життя й заслуговуємо. І нічого нарікати на Бога. А на завершення ще одне з майже кумедного, явленого останніми роками. Наче запозичене з вуличних простацьких інтермедій — політиканство в жіночих спідницях. Воно з такими вихватками вривається на телеекрани, що хоч святих із помешкання винось, коли не вимикаєш телевізор, а піддаєшся на стоградусне кипіння, вибачайте, не диспутів, а крутих лайок, та слухаєш, поки вуха не позакладає. Цікаво, крізь які сльози міг би поглянути на нестямне М. Гоголь? Дами просто приємні й приємні з усіх боків навально аргументують свої високоінтелектуальні умовиводи точно за виписаним ще коли Миколою Васильовичем: “Нечестивець! піди умийся спершу!.. Я не бачила твоєї матері, але знаю, що гидь! і батько гидь! і тітка гидь!” Не змигнувши оком, перебаранчать будь-якого опонента. Заткнуть рота — не встигне й розкрити. Не дадуть слову із супротивних вуст злетіти. Накидаються на приголомшених точнісінько так, як чорнорота Хівря на жениха до падчерки, бо ж він неугодний мачусі. Від колоритно виписаної великим письменником героїні — прямо-таки зразок диспозиції у палких телесварках представниць слабкої статі ХХІ століття. Отож здогадатися б, з якою усмішкою славетний гуморист і неперевершений сатирик відгукнувся б на непримиренні пристрасті в голубому ящику. Чи не охрестив би такі, за висловом відомого політика: “собачі бої”, чортівнею технічного прогресу? А понад усе чи не зронив би: “І тяжко і сумно стає серцю, й нічим допомогти йому”. Але ж геть песимізм, щезни, зневіро! Хай там що, а правда невмируща. Її не вбити, не зжити з білого світу! Вона, як і неподоланність Прометея, знову оживає і сміється знову.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин