Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “...Орю Свій переліг — убогу ниву! Та сію слово”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ШЕВЧЕНКІВ КОНЦЕПТ «СЛОВО» У РЕЦЕПЦІЇ ДМИТРА ДОНЦОВА 150$літтю Шевченкового повернення в Україну присвячую

Слово Просвіти, №21 за 2011 рік

Ірина ФАРІОН, Львів Закінчення. Початок у ч. 20, 19—25 травня за 2011 р. КРЕАТИВНЕ СЛОВО За Донцовим, Шевченко “вогнем — розпеченим залізом свого слова — прийшов […] гоїти рани анемічної сучасности”, він “…розпанахував гниле серце вогнем свого слова”, “проганяв диявола словом” [4, c. 205, 216]. Ця одержима поетова праця лікаря-учителяезотерика-пророка мала за основу креативне трактування природи слова: а) первинність духового чинника над матеріяльним: “Слово, натхнуте вірою в свою силу, в примат духового чинника — творить дива, і в життю людини і нації. Він це знав, знав, що Вища сила, яку прикликали до себе євангельські хворі, сила незрима, духова, — лікувала фізичні недуги і душевні, творила дива ів царині фізичній” [4, с. 79]; б) національна окремішність через слово у протиставленні свій(чужий: “Прийшов час, те слово ожило, пламенем взялось і запалило оселі займанців…”, “лукавим їх словам не треба йняти віри” — звідси одна з основних максимів Шевченка: “любови хто не має до рідної країни, — той серцем дід, каліка” [4, с. 69, 194]. Шевченків примат духового первня над матеріяльним, втіленим у слові, сягає давніх філософсько-релігійних систем, зокрема суджень Геракліта та Платона. Як спостеріг Донцов, “життєва філософія Шевченка — це була філософія Геракліта Ефеського і та, яку знайшов у старій, головно релігійній нашій літературі. Він хотів, щоб з його слова виросли “мечі обоюдні”, і чи не сказав св. Павло, що “слово Божіє” — це меч духовий? “Все йде, все минає”, — вчив поет, як і Геракліт. Мотором життя, рушійною його динамічною силою не є матерія, вічно мінлива у своїх виявах і формах, а незримий духовий чинник, “вічний без краю” [4, с. 33]. Інакше, видиме тимчасове, незриме — вічне. Не випадково тим Гераклітовим висловом розпочинаються знамениті “Гайдамаки” поета, історія повстанчого духу яких невмируща, про що свідчить пам’ять-оповідь самого поета, почерпнута зі спогадів свого діда й адресована наступним поколінням як історія, що насправді не минає, а духотворить. Приклад цього Холодноярівське повстання у час московсько-більшовицької окупації 1917— 1921 рр. Прикметно, що у “Гайдамаках” маємо чи не найяскравіші мазки про слово не лише як “сльозу” — що може бути ще чистіше і щиріше за неї? — але про “розумне ваше слово / Брехнею підбите” і про “раду лукаву” з її “мертвим словом” як Шевченкову реакцію на рекомендацію йому писати російською мовою… Так невидимо-духове неминуче трансформується в духово-національне, якому поет складає найвищу шану у цьому самому творі: “Не одцуравсь того слова, / Що мати співала…” — родинна історія як історія одуховленої нації. Ідеологію його вулканічних “Гайдамаків” блискуче виповів Донцов: “Що ліпше боротьба від цвинтарної тиші миру. Що ліпше і доцільніше віра від сумніву. Що нема минулого, яке б не стало майбутнім для тих, що хочуть його воскресити. Що єдиною вартісною річчю на світі є творча думка, посилена вірою (“фантазія”, як він її звав), яка формує життя. Що нема ні неможливого, ні можливого, лише бажане, в яке віриться гарячою, безсумнівною вірою” [4, с. 205]. Донцов наголошує на Шевченковій безмірній вірі в творчу силу думки. Поет казав: “Міцно захотів — наполовину зробив” — і тут вона — сила духового первня над матеріяльним [4, с. 151—152]. За Платоном, Слово має силу безпосереднього переконання — як Краса, Слава, Насолода [3, с. 638]. У Шевченка це ще більша міра насолоди: “Слово моє, сльози мої, / Раю ти мій, раю!” (“Чигрине, Чигрине”, 1844). Проте найпрямішим джерелом Шевченкового усвідомлення креативности слова, безсумнівно, є Біблія, зокрема повчання Ісуса Христа: “А кожний, хто слухає ці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску”, “…і він словом вигнав духів і зцілив усіх недужих” [Св. П., Євангеліє від Матея, с. 15] та розмисли апостола Якова: “Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи. Бо хто лише слухає слово, але його не чинить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він” [Св. П., Послання Якова, с. 284]. Найповнішу картину перетворення світу через Слово-Правду Шевченко змальовує у своєму біблійно натхненому творі “Ісаія. Глава 35”. Донцов, акцентуючи на креативності слова, аналізує цей твір у контексті панування темних сил над Україною, які можливо усунути лише знову відшукавши шлях до Холодного Яру з допомогою власного Слова-Правди, а не фальшивих ідолів та пророків [4, с. 186]: Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнуть. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. (“Ісаія. Глава 35”, 1859) Національна окремішність через слово у протиставленні свій—чужий — це другий напрям Шевченкового трактування креативности слова. Гадаємо, поет інтуїтивно відчував внутрішню форму цієї лексеми, себто її етимологію — слово як щось винятково своє: “В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля” і водночас часте протиставлення слов’янства “німецькій пучині”: І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любови Навіки і віки! І потекли в одно море Слов’янськії ріки! (“Єретик”, 1845) В етимології макроетноніма слов’яни закодовано тисячолітню норму їхнього самоототожнення, а саме тих, що ясно говорять, тобто “свої”, “наші”. Тих “своїх” об’єднувала передусім зрозумілість мови, що прочитуємо з етимології слов’яни — від “слыть, слову/слыву” у значенні “чути, слухати, бути зрозумілим”. Звідси і спільнослов’янський апелятив свобода (слобода) як сукупності своїх, належности до свого роду, що “сягає ідеології древнього роду”. Отже, головна вісь пізнання свідомости давнього часу — це дихотомія “своє” — “чуже” передусім через слово [12, с. 8, 90, 175, 177, 210, 226]. Вперше це теоретично виписано, а відтак перетворено в мітологему у “Прогласі” Константина Філософа: слов’яни володіють своїм словом, на відміну від німців — німих і невігласів (без голосу): “слышите оубо, народи словъньсти. Слышите слово; от Бога бо придє” [9, с. 127]. Відтак Шевченко здійснює виняткову свою національну креативність слова, вира( жаючи її в легкій і приступній метафорі обро( бітку власної землі — але духового поля, що взорована на Ісусову притчу про сіяча, у якій поет є тим “хто слухає і розуміє слово, і плід приносить; і видає один у сто разів…” [Св. П., Євангеліє від Матея, с. 22—23]: …Орю Свій переліг — убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть. […] Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучше одурить Себе-таки, себе самого, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на Бога! (“Не нарікаю я на Бога…”, 1860) Поет виповідає типову для нього й Донцова категоричну неприйнятність вирішального впливу зовнішнього світу, компромісів та філософії меншого зла — ворога не буває меншого чи більшого, і не ворог провина тобі: “Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею” [7, с. 525]. Головний третейський суддя у буттєвих шуканнях та утвердженні — це внутрішньо відчуте “своє химерне добре слово”. А відтак особливий, подвійний наголос на собі самому на своєму виборі, своєму слові (“Себе(таки, себе самого…”). В інших творах ця індивідуальна парадигма буття, підлегла лише Господові як Слову, виражена в присвійних займенниках наш та моя: Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру. (“На вічну пам’ять Котляревському”, 1838) Наша дума, наша пісня* Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. (“До Основ’яненка”, 1839) Ці два уривки містять експресивне означення мови та слова як “не мудрих” і “не хитрих”. Помилково шукати семантику цих лексем у їхньому прямому значенні. Джерело такої атрибутивности — містичні ідеї з послань апостола Павла про те, що “Бог правдомовний, а кожний чоловік брехливий”. Писано бо: “Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!” [Св. П., Послання апостола Павла, с. 192, 208]. Знаковим у поета є прикметник хитрий. Словник староукраїнської мови ХIV—ХV століття не містить цієї лексеми, хіба її похідники хитрє, хитрость зі значенням “лукаво”, “лукавство” [ССУМ ХIV–ХV, т. 2, с. 507], що має також значення “грішний, нечестивий; біс, диявол”, первісно походячи від псл. lokavъ “вигнутий, кривий; хитрий, підступний” [ЕСУМ, т. 3, т. 303]. Отже, з огляду на містичний релігійний дискурс Шевченкових творів та його блискуче знання Біблії, маємо протиставне вживання не хитрого і не мудрого слова як божого, а не грішного: “Нехай ніхто себе не обманює! Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дурним стане, щоб зробитися мудрим; бо мудрість цього світу — глупота в Бога. Написано бо: “Він ловить мудрих їхніми хитрощами”; і ще: “Господь знає думки мудрих, що вони марні” [Св. П., Послання апостола Павла, с. 210]. В українській літературі ці ідеї глибоко розвинув у своїй творчості один з улюблених Донцовських авторів пізнього Середньовіччя Іван Вишенський, що постійно апелює до апостола Павла (як свого вчителя) в тій частині його послань, де мудрість світу цього протиставлено силі Божій: “И слово мое и проповъдь моя не по препрению человъческия мудрости словесех, но вь явлении духа и силы, бо въра ваша не в мудрости человъчествъй, но в силъ божий будет” [2, с. 205]. Чи не найвищої протиставности своє слово чужому набуває в уривкові з “Гайдамаків”, де виписано екзистенційний антагонізм через займенниково-іменниковий концепт ваше слово та головне вістря Шевченкового буття я, себе, моїй, здійснене “у моїй хатині” — власним, ні від кого не залежним місцем під сонцем: Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду, Та й до себе не покличу. Ви розумні люди — А я дурень, один собі У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. А далі — силою цього свого слова — розгортається широка панорама гайдамацького повстання. Поет радіє, що герой його, одержимий містичною любов’ю, правдою та родовою пам’яттю, Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла; Не одцуравсь того слова, Що про Україну Сліпий старець, сумуючи, Співає під тином. Любить її, думу правди, Козацькую славу, Любить її. Подальше розгортання теми загрозливої чужости звучить у рядках осуду лжевчителів (“Були лжепророки в народі, і у нас будуть лжевчителі. І многі підуть за їх пагубною наукою”, “Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині — вовки хижі” [Євангеліє від Матея, с. 14]): Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. (“І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам…”, 1845) Шевченкове слово у його головній креативно-містичній функції чинило глобальний поділ, абсолютно не співмірний із реальністю: на живих та мертвих у значенні ідеальних, що одержимі Словом-Духом, та матеріяльних, визначених словом як номінацією та комунікацією. Це найкраще найгострішими почуттями висловив Григорій Квітка-Основ’яненко: “Шевченко широко обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і з того часу всі у нас поділилися на живих і мертвих, непрозрілих і на воскреслих…” [4, с. 76]. ДУАЛІСТИЧНЕ СЛОВО: СЛОВО-ПРАВДА (ТОМУ ЩО БОГ) — СЛОВО-ЛЖА (ТОМУ ЩО ВІД ЛУКАВОГО) Цей світ дуалістичний. У нашому випадкові не в сенсі єдности двох першоначал — духу і матерії, а в сенсі його внутрішнього роздвоєння. Апостол Яків промовляє: язиком “ми благословляємо Господа й Отця і ним кленемо людей, що створені на подобу Божу. З тих самих уст виходить благословення і прокляття. Не слід, брати мої, щоб це так було. Хіба криниця з одного джерела б’є солодким і гірким?” [Св. П., Послання апостола Якова, с. 286]. Йдеться також про слабкість людської природи, що не вміє дійти згоди сама з собою і визначити гармонійної системи цінностей, позаяк “на місце “розума святого” поставлено “людський розум”. Донцов зауважує, як висміював поет тих, що своїми “лука-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин