Шевченкіана · “А до Тараса Шевченка йдуть, як до святого на прощу. Щоб долучитися до вічного”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ДОЛУЧИТИСЯ ДО ВІЧНОГО…
Слово Просвіти, №21 за 2011 рік
Фото Петра Антоненка
Фото Миколи Цимбалюка
Фото Петра Антоненка
Фото Миколи Цимбалюка
Микола ЦИМБАЛЮК Повторення страдного шляху перепоховання праху Шевченка завершилося минулого четверга, 19 травня: учасники акції “Останнім шляхом Кобзаря” зупинилися у Києві на Поштовій площі. Тут, у церкві Різдва Христового, 150 років тому переночувала труна з тілом Тараса Шевченка. Дозвіл на те дістати родичам і друзям поета було непросто. Врештірешт зроблено це з “височайшего соізволєнія” київського генерал-губернатора князя Васильчикова, однак строгонастрого заборонили будь-які промови в церкві над тілом Тараса. Того дня, тільки через 150 років по тому, поспішав до Поштової Павло Михайлович Мовчан, голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України. І згадав він, проїжджаючи по Парковій алеї повз Ротонду, що читав колись про те, як до 1917 року був там давній міський цвинтар. Які там пишні й величні надгробки, витесані з каменю і вимурувані стояли склепи! Все генерали та купці, графи та князі. Вони думали, що цим вкарбують у пам’ять людську, у пам’ять народу свої імена. Прошуміли над високими дніпровськими кручами роки і століття. За цей час скільки зметено імперій, царів, пихатої величі. Все обернулося в пил, у ніщо. І ті могили “сильних світу сього” знесли, закатали в асфальт їхні гідні наступники. — А до Тараса Шевченка йдуть, — сказав Павло Михайлович з паперті храму, — і йдуть як до святого на прощу.
Щоб долучитися до вічного, у якого Слово — від Бога. Перед невеличким імпровізованим мітингом тут, у відбудованому храмі Різдва Христового священики Української Православної Церкви Київського Патріархату відслужили заупокійний молебень по Тарасу. Крім просвітян були присутні члени УНП, нечисленна громадськість. Уся площа в національних державних і партійних, уенпівських, прапорах. Не тіснився на Володимирській гірці цього дня весь український і неукраїнський Київ, як 150 років тому, проводжаючи в останню путь труну з тілом великого поета України. Не видно було серед учасників і дітей. Хоча не варто тому дивуватися — високим очільникам табачниківського відомства до того нема ніякого діла. Так само, як і московському попівству. Стоять вони далеко від вшанування пам’яті великого Кобзаря України так само, як і від нинішніх інтересів українських. Часи змінюються, ідеї живуть. Після панахиди і мітингу частина учасників відправилася до набережної, до Дніпра. На них чекали в Каневі. Пароплава “Кременчук” нині вже не було. Натомість — козацька чайка. Саме чайкою відправлено до Канева і той щойно виданий шевченків “Кобзар” із його заповітом, і терновий вінок. Точна копія того, що поклала 1861- го на труну поета жінка-киянка у чорному як мовчазний красномовний символ скорботи і незнищенної великої шани українців національному Пророку.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
