Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Кожен справжній талант повинен мати своє джерело”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ППРРИИРРООДДАА УУККРРААЇЇННССЬЬККООЇЇ ССААМ МООТТННОООССТТІІ ІІввааннуу М Мааррччууккуу — — 7755

Слово Просвіти, №21 за 2011 рік

Скаржився на самотність у помітно спорожнілому місті. Час відпусток, відпочинку. Прилетів з Америки — й нікого з друзів не застав, а душі так бракувало спілкування! Іван Марчук запропонував мені відвідати Музей російського мистецтва, позаяк близько — рукою подати. “Я хочу показати вам мого улюбленого художника, — сказав він. — Вгадайте, хто це”. Я перебрала в пам’яті з десяток імен, проте не вгадала. Зізнаюся, я здивувалася, коли він підвів мене до картини Івана Шишкіна. “Чому мені так подобаються його картини? — побачив моє здивування Іван Марчук. — Бо він, як ніхто інший, відчуває, що таке земля. Вона в нього така жива!!! Вона дихає…” Покру# чене коріння сосон, що ним дерева відчайдушно чіпляються за піща# ний ґрунт, за життя… Таке вра# ження, що той пісок усе осипа# ється і осипається над самісінь# ким краєм провалля… І згадалося, що щось подібне бачила в дитинстві, а потім забулося все, стерлося в пам’яті. Тоді я зрозуміла, що мав на увазі Іван Марчук… О, я знаю, як він шалено любить цю землю, як схиляється перед всяким її — щонайменшим — зелом. Ні, не тому знаю, що мені про те сказано, — я відчуваю це благоговіння у світлих образах землі, що ними повняться Марчукові полотна. Я вдихаю мед різнотрав’я, я переймаюся тим шаленством цвітіння… Здається, сама земля перетікає у простір душі — і душа стає безмірно широка, аби вмістити те багатство світу. Про ці полотна можна лише сказати словами Рабіндраната Тагора: “Все, що мав я, все, що бачив, — ні з чим не порівняти”. І цілком зрозуміло, що така краса можлива тільки тут, на рідній землі. Давно вже всі звикли, що Іван Марчук такий різний. Він весь час у пошуку нових способів вираження — нових стилів і технік. Сам художник любить пожартувати на цей рахунок: “Зараз нараховується десять абсолютно різних Марчуків”. Спершу були пейзажі, потім — дуже цікаві за технікою акварелі “Кольорові прелюдії”, цикл “Цвітіння”, який розтягнувся на кілька років, найулюбленіший цикл “Голос душі”, “Біла планета” (І, ІІ), “Нові експресії”, “Мрії, що виходять з берегів”, “Шевченкіана”. Нині митець у відчаї: немає потрібних фарб, отих, якими колись робив чудеса, якими вимережував-випльонтував свої полотна (до речі, ту техніку, що її слід вивчати під мікроскопом, ніхто так і не зумів скопіювати). Загубили технологію виготовлення, чи то як? І ніде у світі їх немає. Ніде. Ніяк відтворити красу цього світу. Нема фарб. Нема майстерні. Обіцяв екс-президент збудувати цілий мистецький центр, де були бі музей, і майстерня. Уже й капсулу заклали на Андріївському узвозі. Тоді газети на весь світ ту новину розтрубили. Проте, як кажуть, обіцянка-цяцянка. Тільки й того, що чорних заздрощів, а потім зловтіхи нажив. Як відомо — славляться митці такими рисами. Чого гріха таїти, не найкраща ми спільнота. Так і працює в старій майстерні, під самісіньким дахом старого будинку, де вже й ніде розвернутися, ніде картини ставити, Митець із всесвітнього списку “100 геніїв сучасності”, талант якого високо оцінений мистецтвознавцями Америки, Європи, Австралії, перед яким відкривають двері найзначніші виставкові зали світу. Він давно вже охолов до ідеї з музеєм власного імені, як і звикся з думкою, що не бачити іншої майстерні, як ця, під самісіньким дахом. Він уже з усім змирився. От тільки з тим, що в Україні діється, ніяк змиритися несила. “Бог дав рай, та не дав розуму за себе постояти”, — сумно констатує митець. Нема України, про яку так мріялося. Нема… Ось уже й остання земля — джерело натхнення душі твоєї — вислизає з-під ніг… Ще трохи — й у руках загребущих задихнеться. “Доля країни — моя хвороба”, — каже Іван Марчук. Тож не питайте, звідки ті образи деструкції, що ними, як пазлами, заповнюється простір душі: розбиті музичні інструменти, порвані струни, розтрощені глеки, порожні гнізда, розбиті пташині яйця полишених гнізд… Світ, що розсипається на очах. Що ж, у своїй Вітчизні без пророка. Немов саме про Україну сказано. Ані пророків, ані геніїв їй не потрібно. Коли в Івана Марчука запитують, чи не шкодує, що повернувся зі Штатів, він каже відверто: “Шкодую”. Проте, попри всі нарікання, залишити назавше Україну не наважується. Таке враження, що з кожним роком прийняти це рішення йому стає дедалі важче. Немов хто обплутавзапльонтав його власну долю, заснував кілометрами найміцніших у світі ниток… рви — не розірвеш… Така вона, природа української самотності.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин