Палітра · “Кожен справжній талант повинен мати своє джерело”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
НЕПОВТОРНІСТЬ
Слово Просвіти, №21 за 2011 рік
Марія КУЧЕРЕНКО
Його пам’ять і досі береже цей теплий спогад дитинства: кістяний гребінець легенько торкається дитячої голівки, мамині пучки ніжно — аж лоскітно — перебирають закошлане волосся — волосинка за волосинкою… “Ой, і запльонтане ж!” — бідкається мама. Мине час і той спогад підштовхне митця до персонального стилю малярства, який він жартома назве пльонтанізмом. О! Скільки сотень кілометрів — а може, й тисяч — наснує-напльонтає він тих ниточок-волосинок за своє життя, являючи зорові бачене серцем, сповнене незглибимої ніжності до світу. Схоже, ці кілометри волосинок акумулювали тепло маминих пучок, і та жива енергія — яка, як відомо, ніде не зникає — струмує крізь тонке, химерне плетиво, трансформуючись у дивовижної краси портрети рідної землі: українське село, що потопає у магічному світлі місяця; глечики на тинах — мов голови на плахах; човен, прип’ятий до берега срібної річки — цієї селянської Лети, що неначе застигла в чеканні свого Перевізника; на тлі білих хат велетенські українські груші з поминальними свічками на них. Така ось вона, terra incog- nita — Україна, якої вже немає… Фантомний біль пам’яті — нема, а болить… За великим рахунком, “Голос моєї душі” — це назва не однієї, окремо взятої серії картин, написаної Іваном Марчуком 1979 року, — та назва мала б об’єднувати всю творчість Митця. Це той голос, який, попри всі митарства, попри неприкаяність душі, завжди повертає її до “відправної точки” — до рідної землі. Іван Марчук жив і працював в Австралії, де мав спокій, усі умови для праці, де був “просто рай земний”, потім потрапив у Канаду, де теж працювалося залюбки, не скаржився, а звідти переїхав до Сполучених Штатів — і там мав майстерню в центрі Нью-Йорка, мав визнання. Нібито все о’key, однак наставав день і час, коли щось починало муляти-давити, підступно нити всередині, зрадницьки нашіптувати… Знову той голос душі. І все ж, хоч він і перетворив митця на заручника, проте кожен справжній талант повинен мати своє джерело. Отож і курсував повсякчас, як сам любить казати, “туди-сюди”. Липень 1997 року був одним із таких повернень. Він йшов зануреним у літню спеку містом. Горде, високе чоло філософа, довге срібне волосся, колоритні вуса — такого чоловіка одразу помітиш і в натовпі. Ми не були добре знайомі — так, лише одне давнє інтерв’ю, яке, я була впевнена, він давно забув. Аж ні. Художник був щиро радий зустрічі.
За мотивами картин Івана Марчука
Чи так душа змаліла в отім хмільнім роздоллі? Чи, може, світ змалів, тісним душі вже став? Не знаю я, та тільки так солодко, поволі розходиться по тілу ця незбагненність трав, і засипа насінням, таким аж в горлі терпне! Аж з пахощів тих прілих легені розрива! І так несамовито... і так... і так нестерпно, так феєрично#біло ця світиться трава! Надихатись не можу. Пред світом цим змаліла. Торкнутися боюся. Порушити щось гріх. Хоч трави ті давно в століттях перетліли і тільки світло біле лишилося по них. Душа лиш роззирнулась і десь напівдорозі, як вперше захлинулась цим співом цвіркуна, хоч пісня та нехитра вже напівстерлась досі і десь у свисті вітру згубилася луна. Світ — наче тайна в тайні — небачений ні разу. Просвітлений цим сяйвом до суті, мов до дна. Та вже душа давно облущилася в часі, і тільки оболонка залишилась одна. Та й тій давним#давно в самій собі вже тісно, та й ту вже розмивають ці пахощі з отав, ця пісня цвіркунова... ні — неповторність пісні, ці трави білі#білі... ні — незбагненність трав.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
