Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постаті · “Людина бачить світ не лише очима. Є й інше бачення, що йде зсередини. Саме так сприймайте світ”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

УНІВЕРСИТЕТСЬКА ПРОФЕСУРА На вшанування П. П. Кононенка

Слово Просвіти, №21 за 2011 рік

Галина ГРИМИЧ, кандидат філологічних наук У ті далекі 60-ті роки ХХ ст. в аудиторію Червоного корпусу Київського університету імені Тараса Шевченка зайшов молодий чоловік і відрекомендувався: “Ваш викладач з історії української радянської літератури Петро Петрович Кононенко”. Моя однокурсниця стала враз червона, як буряк, і прошепотіла: — Кара господня. Мало того, що був В. Пащенко, за яким гинув філфак, а тепер ще цей, П. Кононенко. Пропали, Галюню, усі дівчата філфаку, а їх же, як на трикотажній фабриці імені Рози Люксембург. Вона мала рацію: високий, стрункий, чубатий, охайний до дріб’язку. Взуття (прости Господи), яке тоді було взуття, але в Петра Петровича воно завжди було начищене до блиску. А ще ж — очі! Такі тривожно милі. А голос! Буває голос, що ніби манить. Саме такий голос був і в П. П. Кононенка. Не метушливий, я б сказала, навіть повільний, завжди врівноважений, із дуже розвиненим почуттям власної гідності. Петру Петровичу притаманні риси, що характеризують класичного університетського професора: багатогранність і широта знань, ерудиція, інтелігентність, дисциплінованість і пунктуальність. Він заходив до аудиторії і виходив — за дзвоником. Ніколи не запізнювався, а нас не затримував під час перерви, на відміну, приміром, від проф. Ф. Я. Шолома (пухом йому земля). Бувало запізниться хвилин на 20 (ми чекаємо), аж тут і дзвоник. Тоді він стане на дверях і продовжує свою лекцію. І ми терпіли, бо шанували цю унікальну людину, глибокого фахівця з історії давньої літератури. Моєму поколінню пощастило з викладачами. Випала нагода згадати, якщо не всіх, то декого з них: О. Д. Назаревський, А. О. Білецький, Г. К. Сидоренко, А. О. Іщук, А. Х. Іллічевський, І. К. Кучеренко, П. Д. Тимошенко, М. О. Карпенко, нині голова Ради ветеранів війни і праці та Ради старійшин. Серед названого вченого і шляхетного викладацького кола філологічного факультету особа П. П. Кононенка була органічною і помітною. Усі тоді вже бачили в ньому перспективного науковця і вдумливого педагога, який у своїх “ліричних” відступах нас повчав: “Людина бачить світ не лише очима. Є й інше бачення, що йде зсередини. Саме так сприймайте світ”. У ті далекі 60-ті наші викладачі відіграли неповторну роль своєрідних каталізаторів цілої низки тенденцій, які народжувалися у ті часи і в суспільстві, і в літературі. Вони дали можливість нам, тодішнім студентам, стати в духовному аспекті тим, чим ми є сьогодні. І за це їм низький уклін. Василь МАРУСИК У селі Русові Снятинського району на Івано Франківщині 15 травня ц. р. було велелюдно відзначено 140 у річницю від дня народження Василя Стефаника. Односельці, покутяни, буковинці, львів’яни вшанували ім’я видатного письменника в його рідному селі. Відвідали цвинтар, де спочиває Василь Семенович із дружиною, синами і внуком, побували біля дубів, які садили ще чотири десятиліття тому Олесь Гончар, Петро Тронько, Андрій Головко, Іван Козловський, Іван Драч як почесні учасники Дня подяки видатному майстрові слова. Цього року весняні квіти поклали до підніжжя пам’ятників Тарасові Шевченку, Василеві Стефанику, його молодшому побратиму — письменникові й педагогу Іванові Федораку, до бюста на подвір’ї садиби музею новеліста. Священики, львівські науковці, освітяни вищих навчальних закладів, письменники, артисти зі Львова, Києва, Чернівців, Івано Франківська, Коломиї, Косова поклали вінок слави до підніжжя пам’ятника українському генію. Пригадую, як сорок років тому в Івано Франківському педінституті (йому тільки но було присвоєно звання імені В. С. Стефаника) учасники ювілейного пленуму Спілки письменників України та республіканської наукової конференції, члени ювілейних комітетів, педагоги і студенти аплодували голові правління СПУ Олесеві Гончару, коли він ска Я схильна вважати, що будь-який предмет і потяг до нього студентів залежить від того, хто його викладає. Лекції П. П. Кононенка мали своєрідну форму — розмова. У лекціях-розмовах молодий викладач потихеньку руйнував і нищив крижані тороси догматичного соцреалізму. Всупереч заідеологізованим навчальним програмам він умудрився вийти за ідеологічні береги. У своєрідному контексті подавалися імена і твори заборонених М. Куліша, В. Підмогильного, Гр. Косинки та ін. Моє покоління пам’ятає, що ми, студенти, конспектували тоді майже всі дисципліни. Конспектувати лекції П. П. Кононенка було нелегко. Я зберегла конспект лекції “Літературна дискусія 1925—1926 рр.” і перечитала. У ній розставлено акценти так, наче її прочитано сьогодні. Без перебільшення ми вперше зрозуміли, що є можливість і необхідність вивчення історії української літератури інакше, не так, як вимагала навчальна програма 50—60 рр. Із подання викладача П. П. Кононенка ми зачаровано відкривали для себе світ поетичного кінематографа О. Довженка, модерністських стрічок Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, чи, скажімо, лекція-розмова, присвячена творчості Ю. Яновського, яка пізніше була опублікована як наукова стаття “Юрій Яновський і питання романтизму”. Цінним у педагогіці П. П. Кононенка було й те, що після його розмов-лекцій часом виникали гострі дискусії, суперечки. В аудиторіях Червоного та Жовтого корпусів, де почергово містився факультет, вирували пристрасті не менш гарячі, ніж у залі засідань нинішньої Верховної Ради. Вони продовжувалися і в перенаселених кімнатах гуртожитку на вулиці Освіти на Солом’янці. П. П. Кононенко причетний і до студентської літературної студії імені Василя Чумака, яка гартувала творчі крила багатьом, сьогодні відомим літераторам, зокрема і моїм однокурсникам, нині членам Національної спілки письменників України. На відміну від сьогоднішніх реалій у 50—60 рр. на факультет приходили переважно з провінційних міст, українських сіл. Сам Київ — наша чудова столиця разом з нашими викладачами ставали для нас важливим чинником освіти. За відсутності архівів, ЗМІ та Інтернету, за того демагогічного мотлоху в суспільстві, в університеті з’являлися заходи, що заповнювали духовний вакуум студентської молоді. Назву бодай один. З ініціативи студентів журналістів і філологів, а також викладачів, за лідерства П. П. Кононенка і С. Тельнюка народився усний журнал “Новини дня”, що невдовзі завоював неабияку популярність в університеті. Він став цілющим духовним джерелом із живим голосом цікавих людей. Чого тільки варті були “огляди міжнародних новин з Г. М. Цвєтковим”! Хто їх не пам’ятає. А четверта сторінка журналу — це поети, прозаїки (О. Гончар, М. Рильський, В. Симоненко), актори і режисери київських театрів, науковці (фізики, медики, біологи, хіміки), майстри спорту. І на закінчення — кіножурнал із життя нашого університету. Уже тоді у відомого сьогодні професора, академіка вітчизняних і зарубіжних академій, лауреата Міжнародної премії імені Й. Г. Гердера — П. П. Кононенка виявилися риси не тільки блискучого педагога, а й організатора, автора (як сьогодні кажуть) про-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин