Рік Анатолія Погрібного · “Слово Анатолія Погрібного має дійти до кожного українця, до кожної молодої людини, якщо ми не хочемо втратити Україну”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «На вістрі доби», с. 1
На вістрі доби
Слово Просвіти, №21 за 2012 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Проростає він лише за умов, коли країна, а разом із нею і її мова потрапляють у підлеглість іншій країні, іншому народові, іншій мові. У цьому разі мова метрополії здійснює на підколоніальній території руїнницьку роль: деформує її, нищить, відтісняє, що означає — руйнує і саму душу народу”. Сучасна мовна ситуація в Україні — це наслідок тривалої колонізаторської політики Петербурга й Москви в Україні, і цю політику адепти колоніалізму ради свого панування хочуть пода-
Професор Іван Ющук ти нам як культуртрегерську місію і законсервувати на віки. Прикро, що є ще українці, які допомагають п’ятій колоні в Україні. З гіркотою Анатолій Погрібний констатує: “Ото ж бо вона і є, хронічна наша ситуація, коли навіть рідних братів не єднає ані Україна, ані українська мова. Один леліє Україну як найбільшу святощ, другий — витравлює її в собі; одному найдорожча рідна мова, другий — зросійщує свій край; один прагне возвести власну, міцну Українську державу, другий — запопадливо тягне її під владу іншої”. Дають про себе знати метастази колоніалізму — рабська догідливість. До українців, які жахаються того, що можна дбати про свій народ, про свою мову, про свою національну культуру, Анатолій Погрібний звертається із запитанням: “Чому, чому мають чіткий національний орієнтир влас-
Співає заслужена артистка України Тетяна Негрійного державотворення (а він має стосунок і до речей, пов’язаних з етикою) поляки і хорвати, чехи і болгари, грузини й естонці, росіяни і словаки, словенці та угорці, не кажучи вже про десятки тих європейських і позаєвропейських народів, які вже давно державно утвердилися та вражаюче розвинулися саме на національній основі, і чому немало хто у нас… і досі то не знати чого побоюється ось цього національного орієнтира, то навіть його відкидає?” І тут же Анатолій Погрібний додає, виділяючи цю думку курсивом: “Я ще і ще раз повторю: позанаціональних, безнаціональних, стримано, злегка національних і т. п. орі-
Директор Видавничого Центру “Просвіта” Василь Клічак єнтирів творення та утвердження власних держав громадянського суспільства не знала, не знає і не може знати жодна нормальна сучасна країна, надто настільки розвинена, як будь-яка з західноєвропейських”. То чого сахатися, якщо хтось із недоброзичливців орієнтацію на своє національне, обстоювання свого національного
Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, кінематографіст Леонід Мужук починає обзивати націоналізмом? Ніхто нам і нашим дітям та внукам не збудує демократичної багатої висококультурної України, якщо не ми самі. Всі, хто приходить на нашу землю, знають лише одне, як казав Тарас Шевченко: “Дери та дай, і просто в рай, хоч і рідню всю забери!” Проте люди зі сторони повинні врешті-решт знати: Україна — це не уламок колишнього Совєтского Союза, не вавилонська башта, це держава українців, виборена нашими предками у важкій багатостолітній кривавій боротьбі заради нащадків. У ній, до речі, може бути місце всім, хто хоче докласти й свого розуму та рук для її розвитку й процвітання, а не для власної наживи. Україна поки що залишається в усіх відношеннях гуманітарною напівруїною. А це зумовлює і її економічну деградацію. Бо культура й економіка нерозривно пов’язані. Рівень національної економіки залежить від рівня національної культури. Цього не хочуть розуміти ті, хто захопив, загріб економіку під себе, ради власних непомірних прибутків. Ішла і йде боротьба за Україну. І гріх стояти осторонь, чекати, що з того вийде. Майбутнє залежить від нас. І не обов’язково кидатися на амбразуру. Прикладом для нас повинен служити Анатолій Погрібний. “Ось їдучи до Луганська, — згадує він, — мав я в купе трьох сусідів… Говорили вони по-російськи, я лише по-українськи, — ну, думаю, нічого я цим не демонстрував, а просто говорив собі та й годі, як і завжди за будь-якої ситуації з людьми з України та в Україні, — і ось невдовзі спостеріг: спершу один теж по-українськи обізвався, потім — другий, потім (справді з труднощами) третій. І ось уже й провідниця почала по-українськи озиватись. Ось вам і Донбас, що його дехто вважає вже безнадійно російськомовним!” Виступи Анатолія Погрібного зібрані в п’яти об’ємних книгах. Це щира, безпосередня, дружня розмова з українським народом, з кожним із нас, з нашим сумлінням. Вражає в них енциклопедична обізнаність автора з предметом своєї розмови. Власне, це фаховий посутній діалог з усією
Україною, бо скільки тут уміщено висловлювань із листів наших співгромадян — мудрих, доброзичливих і навіть україноненависницьких! Але цих болісних, проте світлих роздумів великого патріота Анатолія Погрібного наша молодь вже не знає, бо й за його життя вони виходили, за винятком першої книги, мізерними накладами — тисяча примірників! Треба перевидати. Ні, не як історичну пам’ятку, а як нашу
Журналістка Емма Бабчук — однокурсниця Анатолія Погрібного найгострішу зброю. Навіть не все, а хоч би “По зачарованому колу століть” чи вибрані розділи з його іскрометних виступів. Коштів нема? А хіба ми вже такі бідні? Я кладу тисячу гривень, хтось іще сотню, десятку. І видамо мільйонним накладом. Слово Анатолія Погрібного має дійти до кожного українця, до кожної молодої людини, якщо ми не хочемо втратити Україну.
Іван ЮЩУК Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Анатолій Григорович дуже шанував народний хор “Гомін” і його керівника Леопольда Ященка. Пісні на честь “народного професора”
На цьому вечорі вперше було вручено дипломи лауреатів премії імені А. Погрібного. Диплом № 1 отримав радіожурналіст Василь Марусик, який десять років редагував радіоцикли ювіляра
На вечорі виступили Анатолій Мокренко, Іван Драч, Павло Мовчан, Микола Нестерчук, Олександр Шепнівський, Василь Чепурний
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
