Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Євген ПЛУЖНИК (1898—1936) Доцільність віршів

Слово Просвіти, №21 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Поетів дар (як всі дари, гіркий). — Всю недоцільність віршів розуміти. Є. Плужник собистість графічно виразна: світоглядно, психологічно, естетично, стилістично. І водночас, хоч як дивно, важко піддається вичерпній характеристиці: свідчення складності. * * * Був це хлопчик лагідний і тихий, Як сосновий у безвітря ліс… (Для якої радости і втіхи Кожний з нас у дні прийшов і ріс). А сімнадцятий минув, зустрінув Наречену, — кулю за Дніпром. — Обертайся, земле, без упину! Припасайте, припасайте бром! Ах, цей хлопчик лагідний і тихий, Що над степом ранній біль простер! Для якої радости і втіхи Кожний з нас приходить і росте? * * * Зціпив зуби. Блідий-блідий! За байраком село палало. Хтось прикладом у спину, — йди! — Вас чимало! Сухо чмихнув старий наган (Перша нота нової гами…) Надвечірній лягав туман Над житами. Хтось один засвистав матчиш. На тачанки! — й шукай, де знаєш! Поле, поле! Чом ти мовчиш, — Не ридаєш? Як поет, напрочуд самобутній, ні на кого не схожий. Вільний від впливів, хоч і близький до неокласиків. Але ця близькість органічна, а не навіяна. Попри те, що поет в одному з віршів намагався дистанціюватися від “арбітрів метру й еллінського хисту”. Так, Плужник явище рідкісне в тому сенсі, що вчителів його визначити важко. Поет без витоків? Малоймовірно. Окремі прізвища Плужник згадує. Про решту можемо тільки здогадуватися. Та коли б і знали їх поіменно, навряд чи це додало б розуміння. Всі домішки й “сторонні” тіла не лишили по собі виразного сліду. Цебто розчинилися в магмі чи пак плавильні цієї вкрай напруженої і самозосередженої душі. Хоч як це й звучить гучно, коли йдеться про поета, який називав себе смутнооким мрійником, хлопчиком тихим і лагідним. Інші були в означеннях категоричнішими: романтик, песиміст, скептик, песимістичний скептик, скептичний песиміст, навіть радикальний скептик і трагічний іроніст. Найдивовижніше, що все це правда. Але правда й те, що правда не вся. Це тільки свідчення різної міри набли- * * * Сіра мжичка за вікнами. Ніч…Кімната. І сьогодні таке, як вчора… Перегортаю Рабіндраната Тагора. Крізь щілини віконниці ніч знадвору: Доле людська, чудна яка ти, — На сторінках чужого твору Правду свою шукати! * * * Мудрости не вивчитись чужої, Треба помилятися самим. …Скільки слів лишилося від Трої, Що забрав собі на оди Рим? А проте вчитайтесь в кожну кому, Всякий промовлятиме рядок: Краще помилятися самому, Ніж чужих навчившись помилок! * * * Яка нудьга мережити рядки… Дарма, що жар думок у них розлитий!.. Поетів дар (як всі дари, гіркий) — Всю недоцільність віршів розуміти. Візьмись вогнем — і раптом прохолонь, Засхни чорнилом на якомусь вірші… Чудний вогонь! — Щоб не сказати гірше… * * * Мрії від серця відтяв, — Корінь виснажують віти. …Мало прожити життя, — Треба життя зрозуміти. Може, й поети лиш ті, Що за юнацтва вже сиві… …Мрії ж мої золоті, Мрії ж мої нещасливі! * * * Дівчинку здибав колись маленьку Там, де землю Дніпром розколото: Вибирала з води у жменьку Синє золото… ження до загадкового мінералу, який утворився внаслідок взаємодії різних чинників, зокрема й літературних. Намагання озвучити поіменно його чудернацькі вкраплення, лінії, розгалуження, візерунки. Може, найточніше висловився Рильський: “поранене серце”. Одне з найуживаніших слів Плужника — біль. То вже за ним ідуть — тиша, тишина, утома, малість, покора. У сумі вони й витворюють мікроклімат життя, бідного на факти, багатого за інтенсивністю внутрішньої роботи. Плужник — поет парадоксів. Він декларує рівновагу, щоб приховати свою неврівноваженість, нурт чуттів і думок, загнаних у глибини свідомості. Чим більше він твердить про спокій, тим менше йому віриш. Центральний нерв його поезії — агонія “маленького людського серця”. Вона в безсмертній гармонії з революціями та війнами — так вигукує Плужник у “Галілеї”. Не квапмося з ним погоджуватися. Це сарказм відчаю, який скористався окличним знаком як щитом. Насправді ж Плужник збиткується над собою й над нами — усім потрясінням протиставляв реальне страждання реальної свідомості (В. Державин). Поза сумнівом, це страждання підсилювалося ще й сухотами — бичем родини Плужників. Загострювало і без того гостру реакцію на жорстокість і кров епохи. Людська смерть для Плужника — обвал світу. Вселенська катастрофа. Ці макротрагедії у мініформі вражають тим більше, що подані відсторонено, нарочито спокійним тоном. Але це спокій на грані зриву, що й сталося в “Галілеї”, де навіть відсутність рими в окре- І таке тоді небо було безкрає. Поможи мені, дядю, трошки!.. …А в самої очей немає — Волошки. Гей, дівчатко! Найкраща з моїх химер! Чи далося ж тобі те золото! …Вже мені не сміятись тепер По-старому, безглуздо-молодо… * * * Це закон: замруть червоножили, — Розірветься рівна низка днів; Проведуть до тихої могили Кілька душ знайомих і рідні. Хтось покине славу і достатки, Хтось сухоти дітям і борги… Як у друзів не заробиш згадки, Може, не забудуть вороги!.. Але ж ти усіх рівняєш, плито, Написом різьбарського пера: Народився був N.N. тоді то, І тоді то вмер… etc… * * * Цвітуть думки, а на слова скупіше... Я знаю сам — росту. Міняю лист. …Нехай, кому не ліньки, пише, Що от, мовляв, запеклий песиміст… Я ж почуваю так: скажу — бо мушу! — Хоч щось своє, неказане ніким; Коли рядкам якимсь звіряти душу, — Тільки таким! А там нехай, кому не ліньки, пише, В словах нудьгу розводячи густу… Цвітуть думки і на слова скупіше… Росту. * * * Ніч… а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) …Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи… І внизу, і вгорі глибини… О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! мих строфах увиразнює загальний стан збудження. Драматургія цієї чи не найкращої української поеми, як і “кадрованість” фабульних віршів Плужника — від його захоплення театром. Та передусім, звичайно ж, від фенотипу, зокрема налаштованості зору на чужу біду, що сприймається як своя. Плужник знав за собою більше, ніж міг сказати: Може, й поети лиш ті, Що за юнацтва вже сиві… У цій інтенсивності болю, не завжди озвученого, але завжди присутнього, відчутного навіть у затаєності, промовистому і в латентних формах — розгадка поміченого: абсолютної природності поета. Біль унеможливлює фальш. Тому Плужник — “найлаконічніший з українських поетів” (Л. Новиченко). Він і це пояснив з властивою йому щирістю: “Що менше слів, * * * Як все живе, течуть піски пустелі, Їх тихий шелест, як і плеск води, Чарує душу… Мрійнику, гляди! — Найкраще чути їх з-під стелі. Тож не пакуй валізок! Мап не руш! Умій закрити очі і чекати, — Може й твоя з тих багатющих душ, Що вміють всесвіт слухати з кімнати. * * * В. Підмогильному Стала ніч над горами. Затока В безгомінні сірім пригаса… Лиш одна зоря, бліда й висока, Маревні вказує небеса… Час спокою… а душа в тривозі… О, дитя налякане й слабе! В тиші цій, що стала на порозі, Страшно їй підслухати себе! * * * Дві паралелі, два меридіяни — І от квадрат. Живи! Твори! Вмирай! Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний, Замкнувся світ. Тут — Тигр, Євфрат і Рай. Настане час, — і ти обрящеш Єву… Час промине, — і мир утратиш ти… І переступиш грань (уявну чи чуттєву) Якоїсь довготи чи широти. І буде знову: два меридіяни, Дві паралелі — квадратовий рай. І тверді тінь…І трепетний та тьмяний Безсмертний світ…Живи! Твори! Вмирай! * * * Стережися неба нічного! Порожнечі його німій Мало зору твого, і много — Якщо душу відкриєш їй! Зачарує. Приспить. Зруйнує. Звідки?.. Нащо?.. Навік… Кудись… …І м’ятеться, м’ятеться всує Твій бентежний дух… Стережись!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин