Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 21 (710), 30 травня — 5 червня 2013 На славу нашої преславної України
Слово Просвіти, №21 за 2013 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Національного культурного центру, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
За кілька кроків від найзнаменитішої вулиці Росії — стародавнього Арбату розташовано Національний культурний центр. Наш будинок — №9 — першим розпочинає славнозвісний Старий Арбат по непарному боці вулиці, на якому жив і Пушкін. Будинки 1, 3, 5, 7 вже давно знесені, й нині на їхньому місці стоїть новітній офісно-торговий комплекс, який у нашому випадку не рахується — історичний Арбат має свою відвічну нумерацію. Йому — Арбату — цього року виповнюється 520 літ. А нам — 20. Але історія стає доступнішою, а ми відчуваємо себе ближчими до минулого, коли знаємо й пам’ятаємо про те, що: — в історичних документах згадка про російський “Арбат” і українського “козака” вперше з’являється майже одночасно — наприкінці ХV століття; — три століття тому на Арбаті, недалеко від цього місця, гарцювало 20 тисяч українських козаків гетьмана Петра Сагайдачного, які саме збоку Арбатських воріт штурмували Москву. Серед них був і майбутній гетьман запорозького козацтва полковник Михайло Дорошенко, а його внук — український гетьман Петро Дорошенко закінчив своє життя в почесному засланні під Москвою в Ярополчі наприкінці ХVІІ століття; — у середині ХІХ століття Арбатом проходив Тарас Шевченко, “блукаючи по закарлючистих вулицях московських”, а в квітні 1861 року домовина з поетовим прахом знаходилася за сотню кроків звідси — в храмі Тихона Амафунтського, і саме з арбатської землі вона почала свій вікопомний шлях на кінних дрогах до Чернечої гори в Каневі; — не далі від нас і до будинку на Нікітському бульварі, в якому жив і помер великий українець Микола Гоголь. Безперечно, що він не міг не бачити наш будинок; — сто літ тому в будинку №55 на Арбаті півроку мешкав Михайло Грушевський, який тут і отримав звістку про те, що його обрано головою Української Центральної Ради. Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення Культурного центру України в м. Москві” від 14 травня 1993 року, підписана Прем’єр-міністром України Леонідом Кучмою, була історичною постановою. Культурний центр України в Москві стократ реально підтвердив і показав повсякчасну духовну присутність національних геніїв в Українському домі, який є власністю нової, незалежної України й успішно працює в ім’я нашої держави. Сьогодні ми вдячні всім, хто був причетний до заснування, створення та становлення Культурного центру в Москві, який уперше дав Україні можливість стверджувати себе за кордоном справді самостійною культурною політикою. Серед цих, особливо дорогих нам людей, є два великих українці, які не так давно пішли від нас — Павло Романович Попович і Богдан Сильвестрович Ступка. Пам’ять про них назавжди увічнено в Центрі. Ім’я Павла Поповича носить тепер Українська недільна школа, а нашій Бібліотеці присвоєно ім’я Богдана Ступки. Не можу не зацитувати слова з привітання Центру від однієї з найсильніших регіональних організацій — українців Башкортостану “Кобзар”: “Високого поцінування заслуговує та відповідальна й самовіддана творча праця, котру ви щодня здійснюєте на благо України та усієї української світової спільноти, допомагаючи українцям діаспори підтримувати постійний духовний зв’язок зі своєю історичною Батьківщиною, формувати нову генерацію українців-патріотів. Ви об’єднуєте навколо себе всіх небайдужих до справи відродження української мови, національної освіти та культури на теренах Росії”.
Закінчення на стор. 10
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
