Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Нелукава покаянна молитва здатна змінити не лише саму людину, а й її минуле та майбутнє”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Животворна сутність християнства

Слово Просвіти, №21 за 2013 рік

Василь ПАХАРЕНКО, член НСПУ, м. Черкаси Закінчення. Поч. у ч. 20 за 2013 р. Одна з ключових у християнському світогляді проблема співвідношення долі — свободи людини. Власне, це загальнолюдська і вічна проблема — як узгодити причинову зумовленість подій із вільним вибором, адже і те, і те присутнє у житті кожної людини. Східний тип мислення стоїчно абсолютизує долю. Поняття про карму передбачає: усе, що вчинили твої предки й ти сам, мусиш відпрацювати, кардинально змінити своє життя ти не можеш, твоя карма — твій власний клопіт. Звідси такий разючий для европейця нейтралітет східної людини щодо проблем інших, довколишніх людей. А також фактично відмова від світу. Якщо буття — це безпросвітне, фатальне страждання, то емпіричний світ стає далеким людині, перетворюється на гнітючу ілюзію, яку необхідно подолати (а разом зі світом людина з необхідністю долає, розчиняє в нірвані і свою особистість). Західна ж настанова, навпаки, особистісна й свободоцентрична. Але шлях до цих ідеалів також вельми тернистий. В епоху античности переважала тілесність і людини, і людиноподібних богів. Відтак вони були позбавлені свободи, навіть над богами тяжіла доля. Лише християнство уможливило наближення европейських ідеалів. Бог, з позиції цієї релігії, принципово відмінний від тілесної людини. Їх поєднує дух, тіло ж розділяє. Наскільки людина духовна, настільки ж і вільна, непідвладна долі, і навпаки. Кожен із нас має свободу вибору між добром і злом; підкоритися долі чи жити вільно — це, зрештою, теж наш вибір. За словами Макарія Великого: “Як Бог вільний, так вільний і ти, і якщо схоче людина, робиться сином Божим або сином погибелі”. Відтак у християнстві зникає всезагальність монадного принципу — відбувається перехід від узаємозаміщення до розвитку, від еволюції — до творчости. Якщо, скажімо, маніхейство (за східноантичною логікою) говорить про рівнозначність добра і зла та вічну боротьбу між ними, то християнство трактує добро як вічну категорію, а зло — як відносну, минущу. На відміну від східної традиції, Ісус приймає цей світ, більше того — освячує його. Видатний, вельми проникливий богослов А. Мень на запитання, у чому суть християнства, відповідає так: “…це Боголюдство, з’єднання обмеженого і тимчасового людського духу з нескінченним Божим, це освячення плоті, адже з того моменту, коли Син Людський прийняв наші радощі і страждання, нашу любов, наш труд, — природа, світ, усе, у чому Він перебував, у чому Він радів як людина і Боголюдина, — не відкинуто, не принижено, а піднесено на новий ступінь, освячено. Християнство є освяченням світу, перемогою над злом, над темрявою, над гріхом” [6, с. 671]. У цьому зв’язку цікаво простежити різні тлумачення сутности хреста. Прихильники спокутного підходу бачать у ньому символ відмови від життя; прихильники творчісного — символ освячення життя. Отже, Ісус поєднує тілесне і духовне, земне і небесне (“хліб” і “слово”). Але встановлює чітку ієрархію цих цінностей, підкреслює смертельну небезпеку озмістовлення форми. Христос скасував закон карми єдино можливим способом: відповівши добром на зло, принісши людині Благодать — не за заслуги, а з любови, звідси й “дар” — те, що дається даром. Благодать передбачає прощення. Східні релігії не мають поняття такого дару, тому й височіє у них фантом карми. Христос же вчить, що людина може змінити свою долю не лише спокутою — потом і кров’ю, а й через Благодать — найщирішою молитвою та покаянням. Покаятися — це значить визнати недопущенність учиненого і бути внутрішньо цілком готовим через любов до Бога змінитися так, щоб раніше зроблене було вже неможливим. Нелукава покаянна молитва здатна змінити не лише саму людину, а й її минуле та майбутнє. Ось чому навіть найзакореніліші грішники, сердечно звертаючись до Бога, одержують прощення, себто нову долю. Просто минуле тепер уже інакше впливає на них, бо стає іншим. Але для цього треба не просто бути готовим мінятися, треба вже духовно змінитися. Розкаяний лише у такий спосіб грішник прощається. Власне, можливість отакої блискавичної докорінної зміни долі людини і є дар. Знову ж таки маємо до справи з виразно діялогічним процесом: Бог робить свій крок назустріч людині, даруючи Благодать. Людина ж, щоб зуміти прийняти цей дар, має робити свій крок — внутрішньо розп’ясти свою тілесність, себто підкорити її своєму духові, має народитися вдруге — від Духа. З можливости покаяння і прощення виростає унікальний, незрівнянний гуманістичний потенціял християнства. Його ориґінальність порівняно з іншими релігіями не просто у любові до ближнього, а навіть до грішника. Етичний парадокс полягає у тому, що митарі й грішники можуть попереду йти у Царство Небесне. Бо у моральних максималістів, що зберегли білі шати, може не виявитися милосердя [див. 1, с. 435]. Аналізуючи екзистенційну діялектику Господнього і людського, М. Бердяєв підсумовує: “Християнська духовність не холодно-безпристрасна, а гаряча. Уній звільненість і відчуженість від стихій світу поєднується з розділенням долі світу, людства і всієї стражденної плоді. Духовність має перетворювати, а не придушувати пристрасну природу людини. Християнство звільняє людину від елементарних духів природи і цим утверджує незалежність і свободу людини й духу. Але це зовсім не значить байдужости до світу і до людини. В основі християнства лежить заповідь любови до Бога і любови до ближнього, у цьому його боголюдський, людяний характер. Це протилежне відчуженій байдужості до множинного світу. Любов до ближнього є любов’ю до множинного світу. Звернення до Єдиного не означає відвертання від множинного, від індивідуального у світі” [1, с. 445]. Не знаходить прямого підтвердження у Святому Письмі ще одна ідея східних релігій та античного філософування — про реінкарнацію. Хоча без визнання цієї ідеї важко зрозуміти багато аспектів буття, насамперед Божу справедливість, позасвідомісні процеси психіки, інтуїцію. На думку С. Лазарєва, східний тип мислення визнає реінкарнацію, тому що він працює на тонких планах, західний же тип мислення завжди відмовляється від цієї ідеї, тому що зосереджується на матеріяльній, зовнішній оболонці буття. Оскільки християнство утвердилося в европейській частині планети, воно заперечує можливість переселення душі в інше тіло. Хоча, за деякою інформацією, у первісних текстах Біблії, ще не відкореґованих Вселенськими соборами, поняття інкарнації було присутнє [див. 11, с. 47—48]. У цілому поділяючи судження мислителя, вважаю за потрібне його дещо уточнити, розвинути: не акцентує на реінкарнації християнська традиція, зокрема, через свою екзистенційну спрямованість. У такий спосіб, вочевидь, ще раз підкреслюється думка: кожне конкретне життя особистости самоцінне і неповторне. Таке підкреслення в принципі йне унеможливлює закон реінкарнації. Напрошується аналогія: коли я стаю дорослим, у мені емоційно (душевно) вмирає дитина, її досвід, світовідчуття ніколи вже не повторяться, хоч я продовжую жити; коли настає зрілість, у мені вмирає юнак і так далі. Загалом християнське віровчення на перший (а то й на другий чи й третій) погляд переповнене разючими парадоксами, антиноміями, які позбавляли спокійної, рівноплинної віри глибокодумних, гуманних людей у всі віки. Ось іще одне, зовсім недавнє болісне риторичне запитання: “Як бути з парадоксами євангельського вчення? Як сполучити несполучне? Як поєднати Ісуса, який закликав любити і молитися за ворогів своїх, з Ісусом, що сам переступає свої заповіді? “Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі (життя. — В. Б.) — той не може бути учнем Моїм!” А ці слова про те, що Він, Ісус, приніс на землю не мир, а меч? Як загалом ув’язати все це з християнським смиренням і милосердям?” [12, с. 362]. Так міркує поет і мислитель В. Базилевський. Схожі запитання не раз ятрили і мою душу, і, напевно, душу кожного не засліпленого фанатизмом християнина. Стикаючись з антиноміями євангельських текстів, вочевидь, насамперед маємо пам’ятати, що ми самі — істоти, які безперервно самостають, самотворяться, що світ продовжує досотворюватися, зокрема й нашими зусиллями, відтак усе перебуває в русі, а отже, сповнене парадоксами, керується парадоксальною діялектикою. І так триватиме доти, доки альфа не стане омегою, доки не зійдуться кінці і начала в одній точці, якою є Бог. Засадничу тезу висловлює М. Бердяєв на початку основоположної своєї книги “Сенс творчости”: “Я свідомо стою на антиномії і хочу зживати антиномію, а не логічно й розумно усувати. Тому, будучи моністом та іманентистом в останній глибині містичного досвіду, вірячи у божистість світу, у внутрішню божистість світового процесу, у небесність усього земного, у божистість лику людського, я на шляху стверджую розщеплення, дуалізм свободи і необхідности, Бога, божистого життя і “світу”, світової даности, добра і зла, трансцендентного й іманентного. Такий радикальний, революційний непримиренний дуалізм веде до останнього монізму божистого життя, до божистости людини. У цьому вся таїна християнства. Через героїчний дуалізм, через протиставлення божистого і “мирського” входить людина у монізм Божистого життя” [8, с. 22—23]. Яскраві зразки “зживання” біблійних антиномій пропонує, наприклад, С. Лазарєв. Трактуючи зміст передання про жертву Авраама, він пише: “Зміст залишається таким же, а форма постійно змінюється. І форма подавання інформації залежить від нашого розвитку (письмівка моя. — В. П.). У Старому Заповіті писалося, що необхідно спалити і ворожок, і астрологів. А зараз ми кажемо: “Знання майбутнього може бути небезпечним”, тому що тоді ми будемо керувати своєю долею з допомогою свідомости, а не любови. Раніше поняття “жертва” було символом зречення того, що дороге і близьке. Сенс цієї біблійної сцени у тому, що заради любови до Бога можна пожертвувати і віддати все, що дороге. Але подається ця ідея відповідно до менталітету того часу. Хоча те саме говорить Ісус Христос. Бога треба любити більше, ніж матір, батька, дружину, брата і сестру. Дві тисячі років тому Христос говорив, даючи молитву “Отче наш, що єси на небесах”. Одначе зараз усім зрозуміло, що Творець не має точного місця перебування. Але тоді через цю фразу Христос давав зрозуміти, що Бог за межами нашого бачення і нашої свідомости” [13, с. 105]. Отже, осмислюючи Біблію, треба враховувати герменевтичні моменти, риторичні прийоми авторів, їхнє захоплення антитезами з метою через емоційний шок наблизити читача до істини. Тобто часто йдеться про необхідність того ж таки розрізнення духу й букви. Сьогодні свідоміснішій людині робити це легше, як дві тисячі років тому. Але є й глибший рівень антиномійности, який і теперішній людині вкрай тяжко прийняти, заважає статика, двополюсність нашого мислення. Проте, щоб вижити у діялектичному світі, маємо бути діялектичними. Міркуючи над цими проблемами, С. Лазарєв відштовхується від, здавалося б, найдрібнішого епізоду: “Улітку я гостював у друзів. До мене підійшов собака і поклав голову на коліна. Я погладив його. Шерсть була надзвичайно шовковиста і пес був дуже добродушний. У якусь мить я відчув, що потрібно негайно зупинитися й відігнати собаку. Пішло внутрішнє приростання, а це руйнує душу. Напевно, так зроблено Небесами спеціяльно, щоб ми пам’ятали про Бога. І що менше любови до Бога, то більша небезпека приростання душ однієї до одної і то менше любови люди одне до одного відчувають. А якщо техніки безпеки не дотримуватися, то починається приростання душ… І ми опиняємось у безвихідному становищі. Мало любови — слабнемо, хворіємо і вироджуємося. Багато любови — прив’язуємося, ненавидимо, хворіємо, умираємо… Будь-яка людина внутрішньо має бути абсолютно самотньою. Тоді для подолання цієї самотности вона буде пориватися до єдности з Богом. Якщо ж внутрішньої самотности не вистачає, людина зовні має стати самотньою. Тому люди йшли у монастир, ставали самітниками, давали обітницю мовчання. Якщо ж для людини вище щастя — це внутрішня єдність з любим, то такий світогляд неминуче приводить до зовнішньої самотности” [14, с. 172—173]. Далі Лазарєв зауважує, що всі ми пам’ятаємо фразу Спасителя: “Люби свого ближнього, як самого себе”, — і намагаємося дотримуватися її. Але забули Його іншу фразу: “Вороги людині — домашні її”. “Саме близькі люди, — резонно твердить мислитель, — внутрішньо прив’язуючись, зрощуючись душами, убивають нас, примушують забувати про Бога і втрачати почуття любови, що поєднує з Ним. Ми не вміємо мислити. Ми мислимо категоріями або добра, або зла, або правого, або лівого. Те, що родичі можуть бути величезним благом, добром для нас і одночасно становлять величезну небезпеку для наших душ нам важко зрозуміти. Соціялізм розучив нас мислити діялектично. Тим часом будь-яка релігія, поєднуючи інтереси Божистого і людського, допомагає діялектично мислити. І одним із таких блискучих мислителів був Ісус Христос” [14, с. 173—174]. У зв’язку з цим Лазарєв наводить поширену в індійській філософії концепцію парних чеснот. За цією логікою, чеснота не може існувати одна, сама собою. Вона має зрівноважуватися своєю протилежністю. Щедра людина може стати марнотратом. Тому щедрість повинна зрівноважуватися економністю, сміливість — обережністю, любов — відстороненістю, добродушність — суворістю, товариськість — відчуженістю і т. ін. “Щоб обірвати зовнішні зв’язки, — підсумовує мислитель, — нам необхідне уміння приймати біль, уміння стримувати свої прихильності і бажання, уміння відчужуватися від звичних зв’язків, включаючи саме життя. А

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин