Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
11 З роси й води! “Наші пісні кочують, ходять від села до села, долають кордони...” · с. 11сторінка оригіналу ↗

Велика чаша життя

Слово Просвіти, №21 за 2013 рік

Цю особливу подію відзначає не лише славетна родина Леопольда Ященка і Лідії Орел, не тільки згадані хорові колективи, а й уся співуча Україна. Бо маестро Ященко — невтомний подвижник у царині розвитку й популяризації української народної пісні. Він, без перебільшення, — людина-легенда, “сопілка столиці нашої”, як його з любов’ю називають друзі. Серед сучасників навряд чи знайдеться людина, про яку ходило б стільки легенд й оповідок, як про цього сивочолого лебедя із реального життя. Народився він у Києві, закінчив музичне училище ім. Глієра, історико-теоретичний факультет Київської консерваторії ім. П. Чайковського, аспірантуру. Успішно захистив дисертацію на тему “Українське багатоголосся”, видав чимало книжок про український хоровий спів, сам написав чимало пісень, зокрема й “Купальську ніч”. Пісню, яка стала народною. А напередодні славної дати трапилася нагода розпитати в маестро про те, що на душу лягло. — Пане Леопольде! З яким настроєм зустрічаєте своє 85-ліття? — Дякую Богові, що досяг такого віку і роки свої прожив не марно: я їх наповнював конкретною працею. Так робитиму й надалі, бо є для кого і над чим працювати, є що співати. Пісень українських багато, і кожна — прекрасна. Усіх ми їх не переспіваємо, але хоча б невеличку частину треба перенести у наш час, щоб люди їх могли самі почути, а ще краще — самі заспівати. — Життя Ваше — велике, многотрудне й дуже цікаве. Злети й падіння, радощі й печалі, боротьба, успіхи й невдачі, шана і слава. Вас знають не лише в Києві, в Україні, а й українці різних континентів. Що виокремити, на чому зупинитися насамперед? — Так одразу важко щось виокремити. Мої захоплення не суперечать одне одному. Вони доповнюють мою велику чашу життя. Звичайно, враховуючи мій фах, моє захоплення — для мене завжди найголовнішим була українська народна пісня, була й моя, авторська, а ще — обробки пісень. Я цьому присвятив своє життя і тепер не жалкую, незважаючи на численні труднощі й перешкоди. І надалі продовжуватиму свою улюблену справу. — Розкажіть про себе, про свою професійну діяльність на ниві української національної культури. Бо ж маєте великий досвід музикознавця, збирача народних пісенних скарбів. До тонкощів знаєте український партесний спів, багатющі скарби народної пісні… — Ми справді володіємо багатющими скарбами, але здебільшого вони ще у шухлядах на папері. Тому треба усе це піднімати, виводити, виспівувати світові. Люди мусять чути, пісні повинні звучати не лише на сцені, а й у парках, гаях, у наших родинах, як це було колись. Стрімко й агресивно час змінює наш побут, наші світовідчуття, наш простір, у якому звучить народна пісня. І цей неоднозначний за наслідками процес особливо пришвидшився протягом одного покоління. В людській історії — це мить. Років п’ятдесят тому наш побут був зовсім іншим. У ті часи село (воно жило!) ще співало, тоді була така духовна потреба, насамперед — у молоді. Нині село занепало, багато сіл в Україні зникло. Це величезна проблема для нас! Щоб зберегти багатющий пісенний спадок, ми повинні самі співати. В українців завжди був потяг і любов до пісні взагалі. Такий ми народ. Це виражається не лише у слуханні готових творів. Сотні, тисячі пісень є скарбом нашого народу, пісні народжувалися й звучали, супроводжуючи нас. А в часи, коли ще не було ні театру, ні кіно, ні естради, пісня жила повнокровно: у ній були і радість, і жура, і горе. Була вулиця, була сім’я, побут, народні звичаї, і там ці пісні реалізувалися у звичаях, у характерах, способі життя людей. Зараз село, колиска пісні, знелюднюється… Про історію нашого хору я розповідав багато разів. Ми почали організовуватися як колектив фактично на схилах Дніпра. Це були веснянки 1969 року, потім Великдень, свято Івана Купала. А колядки і щедрівки ще раніше співали. Це був ансамбль “Веснянка” з університету, потім хор “Жайворонок”. На той час я працював в Академії наук і їздив по селах, записував народні пісні, а потім їх пропонував народним колективам. — Яким чином Ви записували, адже на той час не було звукозаписувальної апаратури? — Ми ходили від села до села пішки з блокнотами й олівцями. Перші експедиції мені добре пам’ятаються. Це було на Сумщині. Я записував все на ноти. Не кожну пісню одразу можна було “вловити”. Є складні твори. Повторювалися вони стільки, скільки було потрібно, бо таких пісень, як там, я більше ніде не чув (заспівує “Березо, березо” — Авт.). Побували мий на Полтавщині, на Чернігівщині, їздили в Карпати, були усілякі пригоди, особливо в Карпатському краї. Щодо труднощів житейських було всяке, часи ж були совєтські… Мене звільнили з роботи, формально було зазначено — за підпис колективного листа, направлено до ЦК КПРС та уряду з протестом проти закритих судилищ над українськими патріотами. Чимало патріотів, як і я, позбулися роботи і зазнали поневірянь. Мені довелося працювати на різних роботах. Був на “вільних хлібах”, та не забував, для чого вчився, що мушу робити першочергово. Бував у музеї Івана Гончара (приватному на той час). До нього горнулася патріотично налаштована молодь. Там гуртувалися колядницькі ватаги. Іван Макарович давав дещо з народного одягу. Ми збиралися біля його садиби, влаштовували веснянки, розучували кривий танець, танцювали, співали пісню “Розлилися води на чотири броди”. І тут же перед нами, внизу, велет Дніпро. Це нас особливо надихало. Кожен відчував, що саме цього нам тоді не вистачало. — Ви якось згадували село Охматів Жашківського району на Черкащині, де записали пісню про Першу світову війну, і її тепер виконуєте… — Так, це пісня “Світить місяць, світить ясний та ще ясная зоря”. Це знамените село, де співав Порфирій Демуцький, який організував Охматівський народний хор із місцевих селян. Хор співав і народні пісні, і духовні твори. Під час поїздки до Києва хор давав концерт у залі “Купецького зібрання” (нинішня Національна філармонія), а потім співали Всеношну у Володимирському соборі. Тут поєднувалися і народний спів, і академічний, і духовні твори. Демуцький видав збірники “Народні пісні Київщини”. Це наводить на думку — пісня на місці не стоїть, вона рухається, розвивається, передається. Пісенний процес іде, пісні кочують, ходять від села до села, навіть “перескакують” через кордони. Є такі приклади, скажімо, коли українці, які емігрували до теперішньої Румунії, понесли наші пісні аж за Дунай. — Леопольде Івановичу, є праця історика Володимира Голобуцького “Гомін, гомін по діброві”. Ви ж знаєте, що його син Ігор співає і в “Гомоні”, і у фольклорному ансамблі “Криниця”. Він — просвітянин, художник, один із ветеранів “Гомону”. Таких цікавих людей у Вас багато. Розкажіть, будь-ласка, про них. — Переважно це люди вже старшого віку. Поки людина працює, їй часу на все не вистачає, а як вийшла на пенсію, приходить співати. І ми раді цим людям, бо вони багато гарного успадкували від старшого покоління, мають навички співу. Переважно це високоосвічені, високодуховні люди різних професій. Скажімо, Іван Дебелюк — інженер-будівельник, Микола Гарячкун — інженер зв’язку, Михайло Гуць — філолог, професор, ще працює, але приходить до нас. Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка відзначило його найвищою нагородою “Будівничий України”. Співає у нас учений, академік Віктор Андрійчук, є вчителі, медики, журналісти, історики, художники. Звичайно, більшість — жінки, вони — наш український цвіт. Бо жінка, як відомо, Богиня, мати співу, вона народжує життя, а потім учить співати своїх дітей. — Хор “Гомін” та ансамбль “Криниця” виконують усі календарно-обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, великодні твори та купальські пісні. Традиційно колективи співають на День героїв Крут, у дні пам’яті комуністичних репресій у травні, на День Києва, а восени — берете участь у вшануванні жертв Голодомору. Ваша пісенна творчість — то все наше життя, у яке додаєте й власних пісень. Чого лиш вартий твір, Леопольдові Ященку, живій легенді народного хорового співу, незмінному керівникові Етнографічного хору “Гомін” та Фольклорного ансамблю “Криниця” Будинку вчених НАН України, лауреатові Шевченківської премії, композитору, музикознавцю, піснетворцю 2 червня 2013 р. виповнюється 85 років.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин