14 “Мистецтво — зброя в руках генія”. Театр · с. 14сторінка оригіналу ↗
Феномен доби До 85-ліття Галини Яблонської
Слово Просвіти, №21 за 2013 рік
Зоя ЗАГОРОДНЯ
Вона народилася в театрі. І шекспірівська аксіома, що життя — це театр, саме про неї. Її мама, Марія Станіславівна, була професійною артисткою. Вітчим — режисером й актором цього пересувного театру... Тож усе її дитинство минало за лаштунками сцени, у переїздах і виставах. Її дитячі ігри теж були “в театр”. Іншого вона не знала. На професійну сцену (про що є “документальні підтвердження” — грамоти) вона вийшла в… шестирічному віці. І відтоді — 80 років (!) не сходить звідти. Це про геніальну актрису, улюбленицю вже кількох поколінь, народну артистку України Галину Гілярівну Яблонську. На тлі разючої бездуховності й буяння безталання є Вона — геніальне втілення таланту, вічної краси й нескореності долі, як і самої буремності часу. А ще як унікальний приклад служіння Україні, її народу саме через мистецтво. Бо ніщо інше, на її думку, не здатне так глибинно розбудити народну пам’ять, самоідентичність, так міцно сформувати в людині найкращі прояви патріотизму й любові. І ніщо інше, як краса мистецтва не здатна так творчо наснажувати людину на творення цього добра в ім’я інших, своєї землі й нащадків… Життя її не було легким. Пересувні театри, до яких вона була “приписана”, переїзди, необлаштованість гастролей, дуже тонке відчуття життя з усіма його вимірами відшліфувало в ній кристалічну чистоту, чітке розмежування правди й фальші. З цим індикатором вона й прожила життя на сцені. Прожила в усіх своїх численних ролях (а їх близько двохсот — разом із кіно, радіовиставами). Не зіграла (вона й слова цього не любить), а прожила. І слава Богу, живе й радує нас, напуваючи своєю життєдайністю й вірою в завтрашній день. У Добро. Високопоставлені столичні чиновники, перебуваючи у справах, потрапили в “периферійний” (Дніпропетровський пересувний) театр і були зачаровані перлиною — молодесенькою актрисою Галочкою Яблонською. Її Харитина (“Наймичка”) вразила не тільки трагічністю і реалістичністю, а й внутрішньою нескореністю недолі. І невідому в масштабах України актрису (хоча за відгуками в тогочасній пресі їй пророкували велике майбутнє) запросили до столичного театру ім. І. Франка. Дебют Яблонської на столичній сцені в образі Галі у драмі Т. Шевченка “Назар Стодоля” не тільки полонив корифеїв і глядачів, а пожиттєво закріпив за цією сценою. На довгих 60 літ! Робота з генієм, апологетом сценічного мистецтва Амвросієм Бучмою, іншими “класиками” українського театру наснажувала її на опанування нових ролей і висот. Не перерахувати всіх пережитих нею життів — від безталанних Галь — (“Лиха доля” Старицького, “Назар Стодоля” Шевченка), Катрі “Не судилося” Старицького (за цю роль вона отримала звання заслуженої артистки України), Софії “Безталанна” Карпенка-Карого, Анелі (“Для домашнього вогнища” за Франком), Леді Макдуф “Макбет” Шекспіра, Марусі (“Маруся Богуславка” Старицького, Марини (“Марини” за Шевченком), Гелени “Касандри” Лесі Українки) до сучасних героїнь — Чайки (“Банкір” за О. Корнійчуком), Ольги “Веселка” М. Зарудного), Катрі “Фараони” О. Коломійця, Мар’яни “Персональна справа” І. Штейна, Аделіни Тошевої “Мата Харі” Н. Йорданова) тощо — вистачить не на один послужний список. Усі вони незабутні, неповторні, глибокі й хвилюючі. Наповнені її світосприйняттям. “Дівчинко, ти вчись розмежовувати роль і себе, “образне” й особисте, бо тебе так на довго не вистачить”, — напучували “старші”. А вона так “перевтілювалася”, так вживалася в свої образи, що по закінченні вистави навіть не вистачало сил розгримуватися. І щоразу з новою силою і глибиною переживала їхнє життя. У неї закохувалися всі державні вожді й чиновники, але… владою вона ніколи не була обласкана. Насамперед за ту внутрішню непокірність, нездатність прислужувати чи запобігати перед будь-ким. Їй вистачало визнання глядачів. Процитую слова вдячної киянки Євгенії Новицької із надісланої Галині Яблонській поштівки: “Ви — окраса франківської сцени… Ваша Маруся Богуславка полонила не тільки чоловіків, а й нас, жінок… Скажу відверто, що мені було шкода Ваших моральних сил, така зворушлива до краю була у Вас віддача всієї себе… Ви мене не знаєте, але я, як і всі глядачі, вже не один десяток років знаю Вас і вважаю, що Ви —друга Заньковецька! Так, так, я кажу це цілком щиро”. Вторила багатоголоссям і преса, — високо поціновуючи її роботу над ролями, відзначаючи дуже цінні риси обдарування: внутрішню зібраність, наснаженість, розумне й економне використання зовнішніх й зображувальних засобів, що допомагали Яблонській створювати дуже органічні образи, з вражаючою логічністю розвитку й цілісністю наскрізної думки… Кілька відгуків з преси: “…Яблонская играет в полную силу своего темперамента, показыва ет такой накал чувств, какого, попросту говоря, многие из нас давно не видели. Она показывала нам искусство в “полный голос”, “искусство открытого темперамента”, адресованного прямо от сердца к сердцу. И многие надолго запомнят это новое имя молодой актрисы на столичной сцене франковцев (Советская культура, 22.11.1960 г.). А ось із “Вечірнього Києва” (18.03.1960): “Сергій Герасимов про шляхи нашого кіно”: “Я бачив в Києві виставу “Не судилося”. Франківці — наші давні друзі. Їхнє мистецтво усім нам в Москві добре відоме. Чесно кажучи, відкриттів від цієї зустрічі я не чекав. Трапилося інакше… Спектакль схвилював... Я безмірно вдячний артистці Г. Яблонській — вона висікла живі сльози з очей щирістю своєї творчості. Не розчулила — ні, — вразила наближенням до високого народного мистецтва. Чому ми не бачили її в кіно? — здивувало мене. …Та вона ж прекрасна, коли грає! Глибше треба нам замислюватися над красою, справжньою поезією людини!” Її кликали в кіно. І великий Герасимов, і геніальний Довженко… Та вона не піддалася спокусі миттєвої, як здавалося, слави. Боялася розпорошитися… Адже театр — це щось справжніше, вічне! Та й сім’я була, якою дорожила. Чоловік,
Галина Яблонська — яскраве і неповторне явище українського театру. Тому не дивно, що привітати її на ювілейний вечір, що відбувся в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка, зібралося багато відомих митців, політиків, представників громадськості, творчих колективів. Ювілярку віншували, зокрема, франківці (директор, заслужений діяч мистецтв України С. Мойсеєв), депутатський корпус Верховної Ради України (віце-спікер, заступник ВО “Свобода” Р. Кошулинський), Інститут екранних мистецтв (В. Горпенко), Товариство “Просвіта” (М. Нестерчук), Українське козацтво, ліцеїсти-богунівці, Спілка театральних діячів, Національна Рада жінок України тощо. Особливо приємно було їй приймати вітання від колег з театру “Пам’ять”, який вона створила, а також дітей зі Зразкового театру пісні “Ладоньки” (керівник С. Садовенко) та багатьох інших колективів і просто шанувальників її таланту. А наша розповідь про її творчість — ще один листочок у лавровий вінок її слави.
Самотня леді
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
