Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гість номера · “Комусь подобається симфонічна музика з бандурою, комусь — ресторанна, патріотично налаштованим українцям подобається національна”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

В Вііккттоорр М МІІШ ШААЛ ЛО ОВ В:: «Китастий мене зустрів, мов рідну дитину»

Слово Просвіти, №21 за 2013 рік

Наш гість — видатний українсько-австралійсько-канадський бандурист Віктор Мішалов. У нього три вищі музичні освіти: університет і педінститут (м. Сідней), київська консерваторія. А ще захищена дисертація у Харківській державній академії культури, навчання у видатних бандуристів: Григорія Китастого, Василя Ємця, Георгія Ткаченка, Леоніда Гайдамаки. Батько Віктора Мішалова — Юрій Маркович народився в Березоточі на Лубенщині у сім’ї фармацевта. Коли почалася війна, йому не було й сімнадцяти, тож в армію не взяли. А коли прийшли німці, забрали на роботу в Німеччину. Там батрачив майже чотири роки. Зустрів майбутню дружину. Повінчалися. Залишилися на чужині. Поїхали спочатку до Австралії, а потім до Канади… Скільки Віктор себе пам’ятає, вдома говорили винятково українською. На стіні висіла мапа, на якій позначені не лише великі міста України, а й села. Коли у тата був час, він підводив сина до цієї мапи і вони мандрували дорогими його серцю шляхами… Нині заслужений артист України, засновник Канадської капели бандуристів Віктор Мішалов мандрує світами, пропагуючи українську культуру, адже його серце у вітчизні батьків. — Пане Вікторе, якими творчими справами нині переймаєтеся? — Викладаю, пишу музику, зокрема до документальних фільмів, майструю бандури, концертую. Запам’яталися виступи в Аргентині, де мені вдалося у складі чудового ансамблю виконувати твори Пьяццоли. Уявляєте, танго і бандура, яка видає дуже специфічний звук. Вийшло вдало. — Де Ви викладаєте? — У державній школі в Торонто. У моєму підпорядкуванні духовий оркестр, хори, капела бандуристів. Даємо концерти, виступаємо на різних українських святах. — Канада нині підтримує і пропагує українську культуру? — Авжеж. Я пішов працювати до державної школи, щоб, поперше, мати змогу оплатити всі мої зацікавлення. По-друге, на державній роботі в мене є багато вихідних, літо — вільне. Я запросто можу в серпні-липні гайнути в Австралію чи Латинську Америку, адже на південній кулі у цей час концертні сезони в розпалі. Із понеділка до п’ятниці з восьмої до шістнадцятої години займаюся з колективами. Навчаю також дітей із різними вадами, маю з ними колосальні успіхи. Я дуже терплячий. Дитина може не вміти читати, але блискуче грає на музичному інструменті. Викладаю українську мову. Працюю з майстром музичних інструментів: виготовляю бандури й інші народні інструменти. Нещодавно захистив кандидатську дисертацію в Україні. — Що спонукало зануритися в науку? — У працях, надрукованих в Україні, надто багато білих сторінок, не згадуються визначні діячі, проігноровано певні події. Деякі речі неправильно подано. Тож я вирішив: треба це виправляти. Почав писати й публікувати статті в різних журналах. Мені підказали, що мої розвідки треба зафіксувати в кандидатській дисертації. Взявся за неї, почав виступати на різних конференціях, друкувати матеріали у ВАКівських виданнях. Українська культура пережила жахливі роки, знищено багато прекрасних людей і творів. Але замало це констатувати. Треба шукати, реконструювати, відроджувати. Я скрупульозно вивчаю знахідки, беру до репертуару, демонструю. В Україні за радянської доби формалізували все, зокрема науку і гру бандуристів. Дозволяли грати твори тільки членів Спілки композиторів. Проте як професійний композитор у кабінеті напише щось геніальне для бандури, якщо він її навіть не бачив? Ми втратили традиції, пласт авторів, котрі добре грають на бандурі. А жменька митців, що залишилась, воює з системою, створеною для того, аби тримати людей у певних рамках. Якщо людина порушує ці параметри, вона потрапляє під жорстку критику. — Харківська бандура, яка зараз у Ваших руках, певно, найулюбленіша. Яка її передісторія? Звідки вона у Вас? — 14-літнім я побачив плакат якоїсь турагенції: “Come тo Кyev Тravel”. Саме така бандура була на цьому плакаті. Через роки, приїхавши до Києва, зайшов до капели бандуристів, цю бандуру, що зараз у моїх руках, мали викидати, її списали. Я купив її, відремонтував, модернізував. Маю багато інструментів-експериментів. Хочу, аби люди знову повернулися до харківської бандури. Треба братися за списані інструменти і переробляти їх на харківську манеру, а це гра обома руками (на відміну від київської), вона доволі складна, не всі бандуристи в Україні наважуються її освоїти. Я знайшов спосіб відновлення: інструменти можна не тільки врятувати від знищення, а й поліпшити їхнє звучання. Причому мої бандури електрифіковані, можна грати в будь-якому сучасному ансамблі, регулюючи потужність і якість звуку. Цей експеримент не припиняється. — А скільки у Вашому арсеналі інструментів? — Тридцять. Відрізняються звучанням. У одних звук довший, у других — коротший. Різні тембри. Одні бандури мають капронові струни, щоб видобувати старовинний звук, другі — фосфор-но-бронзові, треті — мідні. Різні інструменти для різної музики. — Якою є Ваша слухацька аудиторія за місцем проживання? Адже українські емігранти асимілюються в англомовний соціум. — Коли я повернувся з України (після навчання в консерваторії) до Канади, мене витиснули з української громади, я три-чотири роки зовсім не виступав для українців. Хоча жив тільки завдяки бандурі. До речі, коли вчився в університеті в Австралії, то вечорами ходив у китайський район і там грав на бандурі (й платівки продавав), 90 доларів за годину заробляв. Отже, є люди, яким бандура до вподоби. Японець Сакума грає на бандурі і співає українські пісні. Навіть з оселедцем ходить. Дуже загорівся цією справою. Є різні аспекти зацікавленості. Комусь подобається симфонічна музика з бандурою, комусь — ресторанна, патріотично налаштованим українцям подобається національна. Я все це граю. Виконую авторські й кобзарські твори, класику. У сольних концертах демонструю найширші можливості бандури. Завдання музиканта — зацікавити публіку. А інакше для чого він взагалі грає. Тож намагаюся вишукувати такі речі, які хвилюють, цікавлять слухачів. Доводиться виступати з багатьма видатними іноземними музикантами й симфонічними оркестрами. Американський композитор Юрій Олійник із Сакраменто спеціально для мене написав концерт, який я виконую, є запис. — І англійською співаєте? — Авжеж. Я об’їхав Велику Британію, Голландію, Бельгію, Францію, Ізраїль, Австралію, США, Канаду. Виступав на Олімпіаді в Лос-Анджелесі, на різних музичних фестивалях із зірками сучасної музики. До речі, у Канаді й Америці легше виступати, ніж в Україні, бо є великі згуртовані громади, вони запрошують бандуристів, оплачують виступи. Цікаво, що в Україні люди чекають, аби концерти організувала держава. А в нас — орендував зал, виставив рекламу — і люди приходять. Є також особи, які запрошують музикантів до себе на домашні концерти: після вечері музикант грає, а потім спілкується зі слухачами, презентує свої диски. Українське життя в Торонто доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім українських шкіл, кафедра української мови в університеті. — Чи існують відмінності в розвитку творчості бандуристів в Україні та діаспорі? — Наш репертуар відрізняється від того, що виконують в Україні. Навіть тепер фольклорні колективи в Україні мають “проідейний”, очищений репертуар. Вони майже не співають стрілецьких чи церковних пісень у супроводі бандури, хоча, власне, це специфіка цього інструмента. Додавання інших інструментів губить кобзарську специфіку, як наслідок — майже немає чистого звучання бандури. — Окрім бандури Ви ще взялися за кобзу. — Коли я був зовсім малим і часом комизився, батько, аби забавити мене, брав стареньку кобзу, куплену на якомусь ярмаркові, і грав. У мене висихали сльози, я зачаровано слухав. На жаль, під час переїзду в Торонто батько не взяв кобзу — валізи були переповнені необхідними речами. І ось через багато літ я вирішив

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин