Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство 6 · “За волю, національну гідність і честь народ готовий на тимчасові економічні самообмеження”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Мандат Президентові: гуманітарний вимір

Слово Просвіти, №21 за 2014 рік

Обрання президента держави — це вибір із-поміж багатьох претендентів тієї людини, яка, на думку більшості виборців, є гідною і виявляє згоду прийняти мандат, стати мандатаUрієм — “людиною, яка прийняла мандат, наділена мандатом”. Ці предковічні терміни з латини згадалися тому, що в нашу свідомість цілеспрямовано й наполегливо вкладали інші словосполуки, формували інші стійкі зв’язки понять, моделі суспільних оцінок. Щодень на слуху були насамперед поняття президентська влада, права президента і лише зрідка-декоративно йшлося про обов’язки президента. Проте демократичні вибори — це лише досягнення визначеності з мандатарієм — особою, яка прийме на свої руки мандат — “доручення, завдання виконувати визначене коло обов’язків, дій”. Павло ГРИЦЕНКО, мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАНУ Небажання наших високих посадовців розуміти свої реальні функції-обов’язки уможливило феномен Янукович—“сім’я”— Межигір’я, який за суттю лежить поза межами здорового глузду й норм цивілізованого буття: знехтувавши мандатом народу, Янукович усю енергію підпорядкував окраданню й нищенню народу, аби й праправнуки наші все життя розраховувалися за позичене (а треба віддавати з відсотками!), вкрадене й вивезене з України “сім’єю”. Янукович засвідчив повне руйнування механізму держави, через повну деморалізацію й цинізм свого оточення, уряду, парламентської регіональної більшості практично знекровив Державу. Проте відомо, що одна особа, хоч якою безмежною й неконтрольованою владою було б її наділено, не змогла б тривалий час утаємничено чинити гігантські економічні злочини. Для цього потрібно було догідливо-віддане загальнодержавне кримінальне угруповання — так звана вертикаль влади. На кожній украденій у народу гривні, на кожному позиченому в міжнародних фондах і згодом вивезеному за кордон доларові — підписи-дозволи чиновників різних рангів, десятки таємних постанов-погоджень, секретні протоколи і доручення. Це робив не сам-один Янукович, це робила армія безхребетно-жорстоких виконавців-опричників із необмеженими правами. Тому й росли за кресленнями Межигір’я палаци-вілли вчорашніх голодранців із президентської челяді (яка обдирала не тільки “для шефа”, а й для себе улюбленого!), а при цьому навперейми бігла до мікрофонів і телекамер, аби сповістити народові про “пакращання” нашого життя, вкотре “пакращивши” свої прибутки й надійно заховавши (вже) своє, “потом і кров’ю (чиєю?) здобуте” в далеких непрозорих офшорах… Змоделювати глибину цинізму клану Януковича просто неможливо: всі оборудки проходили “експертизи” на відповідність законам, їх візували, погоджували в різних комітетах, підписували сотні державних службовців, аби лише “узаконити” антинародні економічні злочини! Яку державу ми збудували? До якого провалля підвели народ і скидаємо в бездонну незворотність то окремих осіб, то сім’ї, а то й цілі регіони. Оголошені й рекламовані перемоги Януковича виявилися глибоким обманом: він не став Президентом України, бо не спромігся гарантувати її територіальної й загальнодержавної цілості, не зумів зберегти спокою в Державі, зате спробував украсти в народу його мову, розтоптати вимріяні й психологічно підготовлені євронадії народу, спровокував напругу й щосили роздмухував вогнище путінської агресії проти українського народу; не став президентом бодай для своєї “сім’ї”, бо для вигодуваних ним орлят злочинного гнізда вже вготована українська і міжнародна клітка, а розплата за злочини й віру в “батька-шефа” не забариться… Така доля чекає на кожного мандатарія, який не здатен правильно оцінити зміст мандату як обов’язок, і вбачає в мандаті президента тільки необмежене право й можливість матеріально ощасливлювати лише одного громадянинавиборця — самого себе! Усвідомлювати глибину зради національних інтересів першими особами держави та їхнім оточенням українцям особливо важко ще й тому, що Україна у своєму минулому знала інше розуміння змісту народного мандату. Традиції демократизму в українському суспільстві закладали вибори козацької старшини, гетьманів, їхня звітність перед громадою. Варто пригадати Конституцію Української козацької держави, відому як Конституція Пилипа Орлика (1711 року), яка досі не втратила свого значення ні загальною орієнтованістю на чесність, демократизм і захист прав народу, ні змістом окремих положень, спрямованих на утвердження державності України і престольне усамостійнення Української Православної Церкви, заперечення будьякої корупції, на захист бідних, створення умов для чесної праці й економічного зростання. І все це мав гарантувати гетьман, який при цьому не мав доступу до громадської казни, не міг користатися дόбрами, які належали громаді, проте був зобов’язаний забезпечувати навчання бідних і сиріт, піклуватися про вдів, старих козаків, дбати про мир і порядок у державі. Хіба за 300 років від ухвали цієї Конституції змінилися наші очікування-сподівання й іншою бачиться роль гетьмана-президента? Ні, не змінилися. Ба більше, саме невідповідність цим вимогам, зухвале порушення Януковичем і його “вертикаллю” засад демократичного, вільного, орієнтованого на ідеали справедливості суспільного життя, запалили народний майдан, кинули під кулі найманців Небесну Сотню. Вільнолюбство, відчуття внутрішньої свободи — невитравний генетичний код кожного українця: за волю, національну гідність і честь народ готовий на тимчасові економічні самообмеження, аби мати змогу самому вибирати своє майбутнє, будувати життя, гідне вільної людини. Для стратегічно мислячого Президента України Конституція Пилипа Орлика розповість значно більше, аніж численні висновки міжнародних експертів із конституційного права, до яких ми внадилися по розум, за схваленнями-порадами: адже в цьому документі акумульовано досвід, нерідко кривавоболісний, багатьох поколінь наших пращурів, які через поневолення й заборони виборювали-вимріювали свою Україну, вимріювали Державу Гуманності й Справедливості! Для українців саме така Україна була й залишається єдиною бажаною реальністю, хоча комусь це може здаватися мрією-утопією. Отримавши в спадок від “папєрєднікоф” Державу зі складною економікою, в якій багато галузей необхідно реанімувати, а ще більше — трансформувати, розбудовувати, новообраний Президент України має над чим глибоко замислитись, аби запропонувати чіткий і ясний для зрозуміння всіма і кожним зокрема план виходу з глибокої кризи, відходу від провалля. Це має бути науково вивірений, добре опрацьований стратегічний документ нашого відродження, а не ситуативно спровокований план заходів, що нагадує хапання за соломинку. Саме такі імпульсивні кроки бачимо в діях тимчасової влади, яка реагує на добре сплановані щоденні виклики-проблеми, попавши у путінський стратегічний зашморг. Долаючи щодень нові сплановані перешкоди, Україна живе за сценарієм сусіда, роблячи чи обіцяючи здійснити ті кроки, зміни, яких вимагає сусід-планувальник і які цілеспрямовано руйнують незалежність і цілісність України. Усвідомлення того, за чиїм генеральним сценарієм розгортаються події в Україні, дасть силу опорності, змогу оприявнитися нестандартною стратегією дій. Важливо зрозуміти й дії сусідів-опонентів, оскільки недостатньо констатувати факт агресії й анексії Криму, потрібно збагнути й пояснити всій громаді. У зв’язку з останнім необхідно ще раз чітко усвідомити, що стоїть чи стояло за словами кремлівських вождів у нав’язаній Росією війні проти України. Зрозуміло, що справжніх планів — повного підпорядкування України Росії в прийнятному для останньої форматі, що може змінюватися, трансформуватися, бути по-різному (навіть привабливо) названий — ніхто в Росії озвучувати не збирається. Натомість є можливість використати випробувану риторику про братський народ, єдині корені (“руського міра”), спільну боротьбу в минулому проти спільних ворогів, єдність мови і православ’я, риторику, що неодноразово ставала опорою морально небездоганних державно-політичних проектів. Власні російські й значна частина українських засобів масової інформації, що була привласнена (спродана “вертикаллю”) тітушками російських спецслужб, мали змогу впродовж кількох останніх років безперешкодно щодень поширювати в усіх регіонах України інформацію, яка руйнувала цілість Української Держави, дискредитувала, підважувала національні ціннісні орієнтири, витравлювала зі свідомості історичну пам’ять. Готувався ґрунт для подій сьогодення: або через внутрішній розкол, незгоду, або за зовнішньої агресії домогтися поглинення України Росією. Найчастіше апелювали до мовних проблем, необхідності захисту російськомовного населення: під цими гаслами відбулася анексія Криму й продовжуються спекуляції в інших регіонах України. Відомо, що справжня мета “оборонців” російської мови в Україні — не захист прав наших громадян на використання цієї мови в різних сферах спілкування (бо такі права реалізуються сповна, що підтверджує щоденна практика!), а недопущення повноформатного функціонування української мови як державної в Україні, посилення її ролі як інтегратора суспільства, чинника його зміцнення; їхня мета полягає в іншому: досягти відчутної мовної нестабільності в країні, створити потужне джерело напруги і водночас відвернути від українського ідейного осердя — розбудови Незалежної Української Держави — максимально більшу кількість громадян. Саме поняття російськомовне населення є етнографічним за суттю (його доцільно використовувати під час перепису населення, в соцопитуваннях, описах етнографії, культури регіонів), проте воно не має правового чи політичного змісту. Громадяни інших держав, поза Росією, не є і не можуть стати об’єктом правового захисту збоку Росії на тій основі, що ці громадяни російськомовні (чи вважають себе російськомовними); підставою піклуватися долею кого-небудь є лише статус громадянина Росії (ось чому такими пришвидшеними темпами здійснюється обернення в “росіян” громадян України в окупованому Криму: для чергових політичних маніпуляцій Росії потрібні легітимні російські громадяни Криму!). Сьогоденні мовні претензії РФ до України — приклад абсурдного, надуманого приводу для реалізації інших планів, з мовою ніяк не пов’язаних. На початку бурхливих 90-х такій софістичній зміні змісту поняття русскоязычное население світова спільнота не надала належного значення. І лише згодом, коли “захист російськомовних” громадян інших суверенних держав Росія використала як привід для погроз, політичного тиску й шантажу, водночас підживлюючи російськомовні протести в різних пострадянських суверенних державах, стало зрозуміло, що поняття російськомовне населення — це не риторична фігура, не термінологічна неточність, а наступальна зброя для політичної, економічної й територіальної експансії, привід для затяжних міждержавних конфліктів, заготовлені набої для майбутніх воєн. Тому не про мову мовиться! Тому будь-які кроки до запровадження російської як другої державної мови в Україні чи надання їй міфічного спеціального статусу є вкрай ризикованими. Саме на такий результат досі розраховують кремлівські стратеги, розглядаючи його як важливий крок на шляху демонтажу незалежності України, зміцнення (сьогодні вже не приховуваного) протекторату Росії над Україною до повного її поглинання (по-братськи!). Створити ситуацію, коли в Україні буде дві державні мови (реально домінуватиме російська), означає перетворити Україну на маріонеткову квазідержаву з позірним центром у Києві й реальним — у Москві; це означає знищення України як самостійної держави, можливо, через етап її фрагментації-федералізації. Основою розв’язання мовного питання в Україні мають стати: по-перше, проголошення непорушності положення Конституції України про українську мову як єдину державну (стаття 10 Конституції України), чим буде знято політичні спекуляції навколо питання державної мови; по-друге, скасування закону Ківалова—Колесніченка, який від початку об’єктивно був визнаний як конфліктогенний і антиукраїнський. Сьогодні існує альтернативний законопроект, створений робочою групою під керівництвом Л. М. Кравчука, в якому знято спекуляції навколо російської мови, конструктивно узгоджено утвердження й розпросторення української мови як державної з підтримкою всіх інших мов України, включно з російською. Необхідно твердо усвідомити, що питання мовного будівництва належать до високо затратних й економічно неприбуткових. Вибудовування чи зміна інфраструктури поширення чи утвердження мови будь-якої національної меншини, як і кардинальне трансформування сфер використання української мови, вимагають значних фінансових вкладень, яких не виділяли раніше, немає зараз і не передбачається ближчим часом. Тому всі мовобудівничі плани необхідно насамперед атестувати на тлі національного бюджету, і лише потім, чітко визначивши пріоритети і співвіднісши їх із реальними економічними можливостями, братися за їхню реалізацію. Сьогодні не можна обіцяти швидких мовних змін, мовного раю. Зате можна і потрібно припинити спекуляції навколо мовних питань, не використовувати їх як спосіб розв’язання проблем, які до мови не мають жодного стосунку. Не варто також сподіватися, що всі національні меншини, які проживають в Україні, зможуть мати належну фінансову підтримку зі своїх метрополій, що дозволило б сповна задовольнити їхні мовні запити. Далеко не всі метрополії мають такі можливості, до того ж гроші даремно ніхто не дає, їх обов’язково треба повертати чи українськими землями, чи дешевою робочою силою для метрополій, чи іншими національними пріоритетами. Коли сусідні держави цільово скеровували, наприклад, на Закарпаття чи Буковину різноманітні інвестиції (відкриваючи неукраїнські навчальні заклади, спрощуючи отримання громадянства іншої держави), то тим по-сусідськи відламували від української національної паляниці чималий шматок для себе. Так, сусідська допомога угорців — у підтримці угорських шкіл (хоча вони віддавна функціонували на Закарпатті без іноземного піклування!), створенні центру унгаристики, видачі угорських паспортів українським громадянам (усупе реч українському законодавству!) — сьогодні має “логічне” продовження в недружніх протиукраїнських акціях. До того ж час для вимог-претензій обрано саме “по-добросусідськи” — в момент ослаблення України внаслідок агресії Росії, коли малими зусиллями можна створити ще одне вогнище напруження в Україні, здобути швидку перемогу для себе. Сьогодні в Криму, на Півдні і Сході України російська братсько-сусідська допомога (завжди обрано-цільова, зорієнтована на своїх, перевірених!) трансформувалася в криваве протистояння, численні людські трагедії, в перспективу багатолітнього конфлікту. І це також є платою за російські інвестиції в російськомовні проекти в Україні, плата за довірливість цинічній пропаганді, за щиру віру в ідею “руського міра”; зрештою, це ті одвічні тридцять срібняків, якими платили

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин