Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Справжній митець — це душа кожного народу і держави”. Шевченкіана 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

«…Народилися з ним у собі»: Тарас Шевченко

Слово Просвіти, №21 за 2014 рік

Сидір КІРАЛЬ, доктор філологічних наук, професор НУБіП України Спогади Ірини Жиленко “Homo feriens” (у перекладі з латині означає “Людина святкуюча”) одразу привернули увагу читачів та дослідників української документалістики. Найбільша їхня цінність у тому, що авторка без особливого патосу, щиро й відверто відтворює ті складні часи, коли українські шістдесятники у страшні роки радянського режиму рятували нашу мову, культуру, літературу від повзучої русифікації, вважаючи це національним лихом для України. Тараса Шевченка вперше згадано у другому розділі “Прамузика” першої книги спогадів, де І. Жиленко роздумує над таїною людського народження, життя і смерті й водночас намагається реконструювати таїну народження музики своєї душі, що згодом перейде у її поетичне слово. І. Жиленко оповідає про витоки свого “духовного українства” й називає три головні його складові: спілкування з бабусею як представницею неосвіченого, але мудрого й інтелігентного від природи українського селянства, народну пісню і поезію Тараса Шевченка. При цьому поетеса робить посутнє уточнення, що дату народження Кобзаря, незважаючи на її погану пам’ять на цифри, знала ще змалку та визнавала справжнім святом. Водночас дати смерті Т. Шевченка і дати “визволення його праху з Московїї” для І. Жиленко не існувало, “бо для таких, як він, немає смерті”, писала вона у листі до свого чоловіка В. Дрозда від 09.03.1966 року.* Для І. Жиленко Тарас Шевченко — це “свята людина”, отож письменницю обурювали брутальні статейки про нього на сторінках газети “Киевские ведомости” вже у часи незалежної України. Є всі підстави стверджувати, що саме завдяки Шевченкові вона не стала людиною “одного дня і одної миті”, а “залишилася вірна одній землі, одним друзям, одній любові і одному покликанню”, що саме через слово Шевченка, наголошує І. Жиленко, сповна збагнула своє національне коріння, яке “занурено так глибоко, що одірватися од нього можна тільки в смерть” [27]. Про це свідчить її щоденниковий запис від 11.ІV. 1961 року: “…Довго стою перед погруддям Шевченка… Скільки себе пам’ятаю — це ім’я і ця велика душа завжди були зі мною і в мені. Неможливо згадати, коли я вперше почула його вірші і його ім’я. Здається, що й народилася з ним у собі” [92]. Датування І. Жиленко знакового моменту входження Шевченка як поета і людини в її свідомість — “народилася з ним у собі” — глибоко метафоричне, до певної міри навіть узагальнено-символічне. Гадаємо, що авторка не випадково акцентує увагу читача на тому, що для її ровесників, як, зрештою, для нині сущих і прийдешніх поколінь, Шевченко був і є чимось більшим, ніж поет. Шевченкова геніальність, його любов до України й рідного народу, наголошує поетеса, мають бути навічно “з нами і в нас”. І. Жиленко свідомо підкреслює визначальну складову щодо рецепції слова Шевченка в широкому філософському його розумінні: без усвідомлення нами тої простої істини, що думи й думки Т. Шевченка, його свободолюбність, жертовність мають бути у кожного “з нас у собі”, адже Україна як держава, а українці як повноцінна нація за інших обставин та вибору інших духовних критеріїв — не відбудуться! Переконливим доказом тому є не лише груднево-лютневі суспільнополітичні події в Україні, а й фактична спроба московських карликів-вождів завоювати нашу країну. Шевченківські урочистості 1964 року відбувалися, згадує І. Жиленко, під пильним наглядом “ідеологічних” бійців КДБ, а парк біля пам’ятника Шевченка в Києві “було оточено міліцією, “сторонніх” не пускали!”. А в іншому святому для українців місці, у Каневі, “не можна було цілий день і близько підійти до пам’ятника. Від самого підніжжя він був оточений. Наші хлопці хотіли покласти на могилу калину. Це їм вдалося тільки пізно ввечері. Річ у тім, що мав приїхати Скаба (компартійний і державний діяч. — С.К.) класти вінок. Через те на всій дорозі до Канева через кожні десять кроків стояв мільтон!” [274]. Україну почало душити компартійно-маланчуківське мотуззя несвободи й неволі. І яке ж це все знайоме й нам! Та незважаючи на такі “запобіжні” заходи, народ бунтував. Неочікуваною сенсацією тогорічних свят стало й те, зазначає І. Жиленко, що через недогляд на запрошенні було видрукувано дві цитати з творів Шевченка, які, “звівши докупи, можна прочитати таке: “Караюсь, мучусь, але не каюсь… В сім’ї вольній, новій…” [309]. На жаль, ювілей- Михайлина Коцюбинська ні заходи із ушанування Кобзаря у компартійні часи перетворювалися на фарс, який ставав нормою, і все це “показушне, помпезне, лицемірне” дійство, справедливо наголошує авторка спогадів, тривало упродовж багатьох років. І. Жиленко була свідком тих жахливих подій, коли 1964 року по-варварськи знищили унікальний шевченківський вітраж у червоному корпусі Київського університету, створений талановитим художником О. Заливахою у співавторстві з А. Горською, Л. Семикіною, Г. Зубченко, Г. Севрук. За наказом ректора І. Швеця, аби уникнути громадського обговорення, “вітраж розламали, а до університету нікого не пускали” [274]. Найогиднішим й до безміру цинічним було те, що вся ця вакханалія із погромом відбувалася на очах Л. Семикіної, “якій порадили “убираться вон и не мешать”. І. Жиленко передає ті страшні хвилини неймовірного приниження не лише пам’яті Т. Шевченка, а й людської й національної гідності: “Люда аж чорна, каже: “Ніби рідну дитину різали на очах”. Опанас ще більше посивів. Це вже не жарти, не гра в КТМ (Клуб творчої молоді. — С.К.). Алла стояла в кутку, спиною до гурту і плакала. Стельмах усе повторював: хуліганство, бандитизм” [274]. Усе це робилося свідомо й цілеспрямовано, адже партійні керманичі прекрасно розуміли, що справжній митець — це душа кожного народу і держави, а Шевченко, як слушно твердить І. Жиленко, фактично є тою душею України як держави, яку і царська Росія, і тодішня (та й недавня також) влада люто ненавиділи. Та попри все, оптимістично заявляє поетеса, Тарас Шевченко, — це “таки Колос, із якого ні радянська влада не насмілилася дуже ґрунтовно вилучити “націоналістичні ухили”, ні сучасні українські товстосуми не насміляться вилучити “холопські симпатії” [323]. У травні 1965 року І. Жиленко пише В. Дрозду, що під час чергових роковин “визволення Шевченка з московської землі”, тобто перепоховання його праху, народ всупереч заборонам влади знову зійшовся до пам’ятника Кобзареві в Києві, де арештували багатьох аспірантів, студентів, яких “тримали до ранку, ображали, погрожували. Із знайомих було взято Бориса Мамайсура, поета. Він нездужає на епілепсію. У буцегарні з ним стався напад. А ті бовдури вирішили, що він прикидається, і поводилися з ним жахливо. А під ранок викликали лікаря” [547]. Ось де ховаються витоки сучасного “Беркута” та інших політичних птахів-хижаків, які нищили й далі продовжують нищити українську мову, літературу та культуру. І. Жиленко згадує й про знамениту актрису Тетяну Цимбал, яка блискуче декламувала твори Т. Шевченка. Під враженням від почутого І. Жиленко точно діагностує, чому на вечорах шанованої народом актриси “як завжди, на одного глядача — три нашорошені тіні”, тобто працівники КДБ. І. Жиленко іронізує, що вона “на місці власть предержащих заборонила б читати Шевченка взагалі. У нього кожне слово — важке і непримиренне, сповнене крамольного, як на наш час, змісту. Це — щодо політичності його поезії”. І. Жиленко глибоко переконана і в тому, що “поряд з віршами Шевченка — не звучить ніхто. Усі якось в’януть і слабнуть. Шевченко — один”. А тому небезпідставно стверджує, що “уся наша “новаторська” література — штучна, претензійна і млява. Отже, сила поета далеко не в новаціях, ав самім собі” [308]. До спадщини Т. Шевченка І. Жиленко апелювала дуже часто. Так, наприклад, коли у листах до В. Дрозда обговорювалася проблема взаємозв’язку літератури і народної творчості, вона називала взірцем такого унікального й природного поєднання і взаємозв’язку саме твори Т. Шевченка. На її думку, ця унікальність спричинена й тим, що, окрім вродженого таланту, письменник повинен мати ще й “виболілу до дна душу за свій упосліджений народ, як у Шевченка. А отака душа, на жаль, рідкісніша за літературний талант” [586]. Т. Шевченко фігурує й у вісімнадцятому розділі дру- Ірина Жиленко гої книги спогадів І. Жиленко з образною назвою “Цвітіння сивини”. Творився цей розділ тоді, коли авторці виповнилося вже 62 роки. І. Жиленко зізнається, що писалось у ту пору якось особливо, “не так, як завжди”, і “треба було мені зістаритися, щоб зрозуміти нарешті, що таке поезія і як потрібно її писати”. Вона не сприймала “ребуси модернових поетів”, їхню “претензійну гру в обраність, амікошонство і епатаж”, оскільки розуміла, що “поезія — це невимовне, невловиме чаклунство, життєва сила, яка наповнює слово світлом і простором” [713–714]. До такого розуміння сутності поезії привів її саме Т. Шевченко, бо “якось у пору цвітіння дерев, милуючись квітучим вишняком”, вона “раптом почала промовляти вірш Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. І аж задихнулася від свіжості, пронизливого світла і велетенського огрому світу Божого, захованого в тих простих рядочках. Я мовби вперше “побачила” цей геніальний твір. Це саме те слово, яке сотворяє світ. […] Не буває ні поезії “для народу”, ні “елітарної” поезії. Є тільки ПОЕ- ЗІЯ. Вона або є, або її немає. […] Поезія — це дихання Всесвіту. Як і Музика” [714]. Бо й справді, Шевченкове слово наповнює наші серця отим потужним “світлом і простором”, отою таїною музики людської душі, адже тільки такі святі люди, наголошує Ірина Жиленко, як Шевченко, Бах, Рафаель, “виправдовують існування людини на Землі” [722]. Відповідно до набутої житейської мудрості і поезія Шевченка, і ставлення до нього як до людини й митця набувало в І. Жиленко нових барв, нового прочитання й розуміння, нового сприйняття. Так, на початку 2000 року І. Жиленко відвідала виставку художника Веніаміна Кушніра. Його картини вражали “своєрідністю, витонченістю, глибинністю і печаллю”, якої не було у художника в роки їхньої “буремної молодості”, тобто в 60-ті роки ХХ століття. Та найбільше, зауважує І. Жиленко, “приголомшив портрет Шевченка: біле вбрання, майже біблійне — аж до босих ніг. У безсило опущеній

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин