Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
13 Шевченкіана · “Геніальний український Поет насамперед був найвищим мірилом Правди, Добра і Справедливості”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

на сторінках спогадів І. Жиленко та М. Коцюбинської

Слово Просвіти, №21 за 2014 рік

руці — присохле, благеньке гронце калини. І очі! Неймовірні! Очі самого Веніаміна (я їх добре пам’ятаю) — такі нестерпно-стражденні, розгублено-дитячі. Аж докірливі (мовляв, Господи, чому ти поклав цю ношу саме на мене?). Горло перехопило” [730]. І далі вона слушно зауважує, що лише “час витончує душі людські”, й на підтвердження висловленого згадує мозаїку Опанаса Заливахи “Тарас Шевченко”, створену в 60-х роках, яка “аж волала гнівними багряно-чорними кольорами: “Чи буде суд? Чи буде кара? …”. То був наш, земний, Шевченко. Побратим по боротьбі”, якому, до речі, духовна посестра І. Жиленко Михайлина Коцюбинська готова була б, як і І. Світличному, носити передачі в тюрму. З картини В. Кушніра він поставав “уже позамежним і всесвітнім, мов Христос: і в ногах, на звитку, слова: “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”. Це вже щось — згори, звідти…” [730]. У родині М. Коцюбинської, як свідчить її “Книга споминів”**, слово Поета звучало завжди, адже це був улюблений письменник її матері Катерини Яківни Бедризової, що походила з родини кримських вірмен. Особливу насолоду Катерині Яківні дарувало читання “Щоденників” Т. Шевченка. Саме з матір’ю шкільна золота медалістка, здавши документи на українське відділення філологічного факультету Київського університету, вирушила пароплавом у серпні 1949 року до Канева: “Це була, — згадує М. Коцюбинська, — моя перша “особиста” зустріч із Шевченком. У книзі вражень відвідувачів я залишила запис — юнацьку клятву вірности Шевченковій рідній культурі” [25]. Вірність і Шевченкові, і даній клятві служити рідній культурі М. Коцюбинська берегла до останку своїх днів, ніколи й ні за яких обставин життя не зрадила дану там, у Каневі, обітницю. Як член товариства “Знання” М. Коцюбинська мандрує до Таллінна (1961) та Баку (1964), де виступає на офіційних вечорах із нагоди ювілейних дат Шевченка. Окрім того, у тих містах, наголошує мемуаристка, “заявок … було чимало, іноді випадало навіть по дві лекції на день”. У “Книзі споминів” М. Коцюбинська розкриває “секрети” своїх успішних виступів перед іншомовною публікою у школах, бібліотеках, робітничих гуртожитках та на підприємствах. А суть “секретів” полягала утому, що лектор “намагалася розповідати просто й задушевно, ненав’язливо”, водночас “твердо” показуючи “велич українського генія і його значення для самосвідомости народу” [39]. У Баку М. Коцюбинській довелося виступати під час обідньої перерви на швейній фабриці й, зрозуміло, що радянські “робітниці слухали, жуючи свої бутерброди”. Та сталося непередбачуване: одна із них попросила прочитати весь текст поеми Т. Шевченка “Катерина”. І далі М. Коцюбинська описує магічну дію Шевченкового слова на багатонаціональну аудиторію: “Я розкрила “Кобзар” і виконала їхнє прохання (читала в оригіналі). Жінки уважно слухали, дехто витирав сльози” [40]. У столиці Азербайджану, пригадує вона, трапилася з нею й інша кумедна пригода: її запросили виступити з лекцією про Шевченка у клубі пожежників під час перезміни робітників, яка, зазвичай, відбувалася о 8-й годині ранку. На неабиякий подив М. Коцюбинської та інших постояльців готелю лектора до цього клубу було доставлено пожежною машиною. Та найцікавіше М. Коцюбинську очікувало попереду: “Авдиторія виявилася багатонаціональною і напрочуд пильною — один із присутніх навіть процитував аналогічні Шевченкові рядки з патріотичної поезії Махтумкулі”. А насамкінець до неї “…підійшов, — з особливою теплотою згадує М. Коцюбинська, — старий чоловік-азербайджанець: “Батько-мати є? — Ні. — Сестра-брат є? — Ні. — Будеш мені сестра…” [40]. Виступ М. Коцюбинської у Баку 1964 року на урочистому вечорі транслювало республіканське радіо, він увінчався небувалим тріумфом не лише для лектора, а й для утвердження величі Т. Шевченка: “Я сказала тоді, — згадує вона, — що загалом ювілейну дату краще відзначати вдома, але я тут почуваю себе як удома, бо поет, який написав “Кавказ”, не може бути чужим народам Кавказу. І темпераментно прочитала напам’ять в оригіналі великий уривок з поеми. Що тут зчинилося! Всі повставали зі своїх місць, щось кричали: “Слава Україні!” — переклали мені. Після закінчення вечора голова товариства “Знання” доручив своєму заступникові провести мене до готелю, аж до дверей номеру — “щоб не вкрали”… [40]. У зв’язку із цим спогадом М. Коцюбинської, у жилах якої текла вірменська кров, перед нами зримо постає незабутній і водночас печальносумний епізод в історії Революції Гідності на Майдані 2014 року, коли українець вірменського походження Сергій Нігоян незадовго до загибелі так проникливо і з великою любов’ю, як свого часу М. Коцюбинська у Баку, читав уривки із Шевченкового “Кавказу”. На жаль, ця перша смерть розпочала трагічний відлік Героїв Небесної Сотні, які, без сумніву, йшли на вірну смерть за свободу України, натхненні ідеями геніального Шевченка, портрети якого прикрашали бунтівний Євромайдан. Новаторськими за своїм змістом були й літературознавчі розвідки М. Коцюбинської про Кобзаря, творчість якого почала серйозно вивчати ще студенткою Київського університету імені Тараса Шевченка. Так, зокрема, на п’ятому курсі вона блискуче виступила з доповіддю про переклади Тараса Шевченка англійською мовою на Шевченківській конференції, яку проводив Інститут літератури АНУ. “На той час, — згадує Михайлина Коцюбинська, — це була нова, недосліджена тема”, а її виступ “мав великий успіх”, після якого “вічно екзальтований Дмитро Косарик … кинувся до трибуни, вирвав з вазона квітучу примулу й урочисто вручив мені…” [26]. Працюючи над кандидатською дисертацією про поетику Т. Шевченка і український романтизм, зізнається М. Коцюбинська, вона відкрила для себе “…цілі поклади невідомого … з історії української — і не лише української — літератури й уперше по-справжньому осмислила її, і, зокрема, Шевченка, у світовому контексті” [27]. Згодом цей науковий досвід стане солідним підґрунтям її планової роботи про поетику Т. Шевченка, яку успішно завершила ще 1966 року. Однак “одіозність прізвища” авторки, тобто її належність до “інакомислячих” інтелігентів того часу та через “оглуплювання тексту” рукопису рецензентами Н. Крутіковою та П. Колесником монографія “Етюди про поетику Шевченка” побачила світ лише 1990 року. Отож заборона на справді наукове шевченкознавство М. Коцюбинської тривала майже 24 роки, хоча її статті, опубліковані в тогочасній радянській періодиці, мали неабиякий успіх поза Україною. Так, наприклад, авторитетний канадський шевченкознавець Ю. Луцький в одному з листів до М. Коцюбинської зізнавався, що вона “як дуже цікавий критик Шевченка” була “першою”, що писала про поетику Шевченка “… так, що я міг Вас читати серед радянської сірятини” [242]. Про глибоке знання М. Коцюбинською творчості Т. Шевченка та тонке відчуття нею його поетичного слова свідчить й інший цікавий епізод з її талліннських мандрів, докладно описаних у “Книзі споминів”. Після урочистої частини на вечорі читали вірші Шевченка в перекладі естонською мовою. Викладач Талліннського університету, який супроводжував київську гостю, запропонував їй “… вгадати за перекладом оригінал. І я вгадала — за неповторною живою інтонацією — “Минають дні…”. М. Коцюбинська справедливо стверджує, що якраз ота велика сила Шевченкового слова, ота “жива” його інтонація потужно впливала на слухачів і “ламала” усталені етнічні канони: “Незважаючи на відому балтійську стриманість, і моє слово, і концерт сприймали дуже тепло, а після всього до мене за кулісами підійшов літній естонець, узяв мою руку у свої і задумливо сказав: “Тепер я знаю, як українці люблять свого поета” [40]. Той факт, що і в Баку, і в Таллінні публіка так тепло й сердечно сприймала Шевченкове слово, неабияка заслуга й М. Коцюбинської, адже для неї геніальний український Поет насамперед був найвищим мірилом Правди, Добра і Справедливості. У “Книзі споминів” авторка розповідає про “пам’ятну розмову” із відомим радянським шевченкознавцем Є. Кирилюком напередодні виключення її з лав комуністичної партії. На вимогу М. Шамоти М. Коцюбинську перевели з відділу теорії літератури у відділ шевченкознавства, аби вона “не плямувала його ідеологічної чистоти”. Є. Кирилюк, завідувач відділу шевченкознавства, був людиною доброю, однак “полохливою”, знав Михайлину ще з дитинства, щиро переживав і хотів уберегти її від “гріха”: “Завівши мене в якийсь куток, де нас не могли підслухати, він розповів, як під час чергової кампанії боротьби з українським буржуазним націоналізмом він каявся на всіх можливих рівнях, аж доки десь угорі не розібралися й не відкинули звинувачень” [51–52]. Зрозуміло, що таку тактику поведінки М. Коцюбинська категорично не сприймала, та й, зрештою, в чому вона мала каятись! Для неї абсолютно було неприйнятим те, що Є. Кирилюк, навіть маючи за мету такі “благородні” наміри щодо її подальшої долі, упродовж життя вивчав творчість Т. Шевченка, а в “житті поводився так не по-шевченківськи”, так і не збагнувши головної й визначальної лінії життя Поета — непримиренність із неправдою, зі злом, з малістю людського духу. М. Коцюбинська була глибоко переконана в тому, що якби Шевченко жив у той час, то він би однозначно був не з Є. Кирилюком на вченій раді, а “із Світличним у камері”, і вона б носила у тюрму і Шевченкові, і Світличному передачі … На цьому розмова урвалася” [52]. Листи, щоденники, спогади, художні твори й картини, наукові шевченкознавчі розвідки шістдесятників проливають світло на таїну, так би мовити, їх “першого причастя” словом Т. Шевченка. Отож якщо вести мову про екзистенційний вибір шістдесятників між своїм і чужим, що агресивно насаджувалося в часи радянської тоталітарної системи (на жаль, цей процес триває й досі), то для Ірини Жиленко, Михайлини Коцюбинської та їхніх друзів у цьому виборі надзвичайно важливу роль відіграла саме творчість Тараса Шевченка, його страдницьке, але водночас величне життя їхнього “побратима по боротьбі”. ____________ * Жиленко І. Homo feriens: Спогади / передм. Михайлини Коцюбинської. – К., 2011. – С.602. Надалі у тексті у квадратових дужках цифрою позначено сторінку книги спогадів. – С.К. ** Коцюбинська М. Книга споминів. – К., 2006. – 288 с. Надалі у тексті у квадратових дужках цифрою позначено сторінку книги спогадів. – С.К.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин