Гаряча тема · “Росіяни не хотіли й не хочуть усвідомлювати своє рабство”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Що таке рашизм?
Слово Просвіти, №21 за 2014 рік
Андрій КРАВЧЕНКО, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
У Росії все інакше. Трагічними помилками в її історії споконвіку вважають моменти демократизації влади, ослаблення диктатури, які сприймаються як національна катастрофа. Традиції, історія, культура, самосвідомість народу завжди були, є та будуть хімічно чистим тоталітаризмом. Прихід до влади чергового диктатора — не “історичне непорозуміння” чи фатальна випадковість. Ні. Це абсолютно закономірне й неминуче явище, котре щоразу з відповідними історичними корективами панує на теренах Російської імперії щонайменше 6 століть. Це не влада, яка злочинно паразитує на народних стражданнях. Це дивовижний сплав специфічної системи безглуздого управління і суспільства, яке відчуває себе смертельно хворим без диктатора. Ще зі школи пам’ятаю мудру цитату, яку приписували комусь із класиків марксизму: “Раб, який усвідомив, що він раб, уже наполовину вільний”. Її згадували в курсі історії стародавнього світу, при вивченні повстання Спартака. В Росії ж якщо й можна уявити собі повстання, то не проти рабства, а навпаки, проти свободи. Росіяни не хотіли й не хочуть усвідомлювати своє рабство. Відомі давні хрестоматійні приклади, що ввійшли навіть до літературної класики, як російські селяни сприймали скасування кріпосного права. Це стало трагедією, світоглядним колапсом, втратою сенсу буття, знищенням усіх устоїв… Схиляння перед владою, добровільне, натхненне рабство, холопство, прислужництво — те явище, яке неможливо зрозуміти сторонньому спостерігачеві. Недарма А. Фет писав: “Умом Россию не понять”… Наприкінці минулого року російське інформагентство len- ta.ru реалізувало цікавий проект “31 суперечливе питання з історії Росії”. Одна з публікацій — історичні свідчення про звичаї Московського царства. Ось деякі промовисті цитати. XVI ст., Джайлс Флетчер, англійський дипломат: “Немає слуги або раба, який би більше боявся свого пана або який би перебував у більшому рабстві, ніж тутешній простий народ”. Проте і серед знаті вважалося нормою падати ниць перед вищими чинами, “називатися й підписуватися холопами, тобто їхніми кріпаками або рабами”. XVII ст., Адам Олеарій, німецький історик, мандрівник і дипломат: “Рабами і кріпаками є всі вони. Звичай і характер у них такі, що перед певною людиною вони принижуються, виявляють свою рабську душу, доземно кланяються знатним людям, низько схиляючи голову — аж до самої землі і кидаючись навіть до ніг її”. Кінець XVII ст., Ян Янсен Стрейс, голландський мандрівник і корабельний майстер: “Вони так звикли до свого рабства, що, одержавши свободу, після смерті свого пана чи з доброти його, знову продають себе в рабство”. На його думку, рабська психологія настільки сильно прижилася в Росії, що селяни просто не могли жити по-іншому. Проте цей автор (як і багато інших, раніших і пізніших) у своїх нотатках фіксує і своєрідну втечу від рабства — пияцтво. Суспільство активно рятувалося від владного тиску в паралельній реальності алкоголізму: “Вони називають горілку вином і вважають її найпочеснішим напоєм; п’ють її без розбору чоловіки й жінки, духовні і світські, дворяни, міщани і селяни, до і після їжі, цілий день…” ХІХ ст., Адольф де Кюстін, французький монархіст, автор книги “Росія в 1839 році”: “Про всіх росіян, яке б становище вони не займали, можна сказати, що вони упиваються своїм рабством”, “Російська імперія — це тюремна дисципліна замість державного влаштування”, “тут діють і дихають лише з дозволу імператора або за його наказом”. Схоже, це і є той порядок, та стабільність, за якими сьогодні так ностальгує “русскій мір”, за які згоден воювати з усім світом, котрий уперто не хоче розуміти — яке це щастя: натхненно, радісно служити російському імператорові! Скажете, давно то було? Згоден, давненько. Зараз російська влада вже не б’є батогами на конюшні своїх кріпаків. Часи змінюються, все-таки ХХІ століття! Проте дещо залишається тривким, таким самим, як і в столітті XV, вільно конвертуючись в атрибути новітніх технологій. Скажімо, за даними опитування фонду “Общественное мнение”, понад 70 % росіян хочуть бути обманутими ЗМІ, дві третини опитаних вважають, що інформація офіційних російських ефірних джерел про події останніх днів у Криму об’єктивна, більшість населення вважає нормальним спотворення інформації в державних інтересах, а 72 % спокійно ставляться до цензури
(http://comments.ua/world/459721- bolee-70-rossiyan-hotyat-bit-obma- nutimi.html)… “Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман!” — справедливо писав Пушкін. Як гадаєте, яка доля спіткала журналістів lenta.ru сьогодні, 2014 року? Правильно. Їх усіх звільнили. Іще до того, як наприкінці березня в Держдумі винесли на розгляд закон про покарання за применшення авторитету Росії, СРСР, Російської імперії, РФ та її збройних сил. Покарання поки що передбачається адміністративне, проте для адекватного втілення духу закону варто б повернутися до традицій: батогами на стайні чи то пак у паркінгу офісу… Невже проти такого кричущого стану справ ніхто не протестував? Чому ні — борців за звільнення російського народу є ціла плеяда, всі вони герої, всім їм віддають високу шану, причому передусім влада. Дивно, але багатьох подвижників на полі боротьби з одвічною диктатурою влада з часом канонізує і перетворює на ікони “русского міра” — чого варті лише декабристи! І тут немає жодного парадоксу, бо справа зовсім не в зіткненні двох непримиренних полюсів — автократії і лібералізму. Правду кажучи, і полюсів тут ніяких немає, все відбувається в рамках “єдиної і неділимої” автократії. Диктатура завжди породжує невдоволених. У Росії це можна вважати навіть своєрідним історичним атрибутом імперії: владою невдоволені всі. Її нещадно критикують, розпікають, над нею насміхаються, нею обурюються. Спитайте в будь-якого росіянина, чи йому подобаються дії влади — і він вам таке відповість, що вуха зав’януть. Якщо ж у відповідь почули схвалення — не вірте, просто вас сприйняли за “чужака”. Критика може бути веселою, а може — похмурою, аж до неприкритої ненависті. Часом її градус може досягати навіть зміни влади. Але це тільки поверхове враження: зміна влади означає в Росії зміну імператора з одного на іншого. Зміну поганого царя на доброго. Була, щоправда, одна історична спроба скинути царя, але всім відомо, чим вона закінчилася. Вона й тоді не була особливо популярною в народі, а сьогодні сама лише згадка про те, що можна жити без імператора, спричиняє неприховану агресію середнього росіянина. Навіть переконані ліберали формують своє уявлення про демократію з елементів автократизму. Будь-які найреволюційніші російські соціальні проекти є своєрідними “єресями” тоталітаризму. Вони ніколи не виходять за його рамки, розглядаючи автократичну владу як генетичну властивість суспільства, з утратою якої людство загине як біологічний вид. Фанатичне служіння владі, байдуже якій — духовній чи світській, — породжує таке саме фанатичне заперечення. Проте в обох випадках незмінним лишається органічне породження тоталітарної влади: фанатизм. Маніакальна зосередженість на одній ідеї, одній пристрасті, в жертву яким дозволено приносити все. Для росіян це служіння, прислужування, самопожертва, приниження і лакейство перед владою, ідея холопства, кріпацтва, рабства. Звучить не вельми привабливо, але імперія вже давно навчилася виховувати гордих холуїв і величних лакеїв, які живуть у своєму холуйстві, як риба у
Видатна українська поетеса Олена Теліга, яку розстріляли німецькі фашисти в Бабиному Яру, казала, що кожен свідомий українець рано чи пізно мусить з’ясовувати свої стосунки з Москвою. Сьогодні поняття “українець” істотно розширилося, бо перед загрозою ядерного апокаліпсису кожна людина на Землі змушена з’ясувати свої стосунки з Москвою. Серед цього чималого гурту — і самі росіяни. Упала завіса над жахливим цивілізаційним явищем, досі закритим, замаскованим, таємним. Тим явищем, яке сьогодні здатне одним натисканням на ядерну кнопку знищити людство. Досить тішити себе ілюзією, що культурний освічений народ тимчасово підпав під вплив злочинної влади, раптом опинився в полоні патологічних людиноненависників. Нічого подібного! Він і не виходив із-під цього впливу. Це не фашизм, який на кілька десятиліть затьмарив країни Європи владою злочинних режимів, чужих своїм народам, країнам, історії, культурі, традиціям.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
