Національна гідність 101-ші роковини з Дня смерті Івана Франка. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Очікування сонця
Слово Просвіти, №21 за 2017 рік
Роман ГОРАК
Закінчення. Поч. у ч. 20 за 2017 р.
Ми тратимо час і сили на те, щоб довести європейськість Івана Франка. Невже ми на маргінесі? Хіба в тому нашому домаганні визнати нас європейцями не відчувається присмак нашої меншовартості? Кому й чому маємо доводити, що європейці? Хочу нагадати, що наприкінці минулого століття, а більш стисло у 1902— 1904 роках Іван Франко був найпопулярнішим серед усіх європейських письменників. Він на той час був співробітником (про що нам, на превеликий жаль, мало відомо) популярного журналу “Die Zeit”, який у німецькомов-
Київ ному світі задавав тон не лише в літературі, а й у політиці, економіці й решті важливих галузей. У цьому журналі працювали найвідоміші в Європі поети i прозаїки. I найбільш значимі, резонансні твори Івана Франка, наголошую, друкувалися нiмецькою мовою саме в цьому виданні. Нагадаю також, що найскандальніші речі, які збурювали Європу, Іван Франко друкував також у ньому. Наприклад, відому статтю про Адама Міцкевича “Поет зради” чи про галицькі вибори, що призвело до радикальної зміни виборчої системи в Галичині… Віденська преса у некролозі, присвяченому йому, назвала його публіцистичні твори, друковані у цьому виданні, перлинами публіцистики, яку рідко коли можна надибати навіть й на таку багату тогочасну публіцистичну творчість. Тобто Іван Франко задавав тон у літературі. Навіть у робітничій тематиці. Якщо у французькій чи німецькій літературі на робітничу тематику було зойкання над долею, поневоленням, рабською експлуатацією, то Франко пішов значно далі й був попереду, бо писав про те, як зорганізувати робітників, щоб визволити. З’являється його “Борислав сміється”, який, напевно, через те, що там не було видно керівної ролі комуністичної партії, визнано художньо недосконалим (а судді хто?) і знятим з навчального процесу, хоча поруч з тим романом був глибокий психологічний роман “Boa Constrictor”, де він демонструє свої можливості i письменника, i гуманіста, i людини, яка добре знає свій народ. А це дуже важливо для Франка, бо він мав право сказати про свій народ так, як сказав про себе в автобіографічній передмовi “Дещо про самого себе”. Ми постійно випускаємо з уваги той факт, що особистість Івана Франка формувалась у час незвичайних бурхливих зрушень у науці, бо саме тоді закладались фундаментальні основи фізики, хімії, математичного аналізу, генетики, коли розум людини проникав у складну будову вже не молекули, а атома. Вони не могли не зачепити Івана Франка і чи не його фундаментальне дослідження “З секретів поетичної творчості” є відповіддю на вимоги того часу. Цілком іншого характеру має бути це питання, коли ми говоримо про європейськість Івана Франка і боїмося відповісти, наскільки добре ця ж Європа знає творчість Івана Франка зараз? Чи є у нас виданий будь-якою науковою інституцією бібліографічний довідник перекладів творів Івана Франка на найважливіші мови світу? Нема і не знаю, чи робота над ним розпочиналася. Тому не обурюємося, коли кажуть, що Європа з творчістю Івана Франка менше обізнана, ніж з уродженцем Дрогобича Бруно Шульцом та його “Цинамоновими крамницями”. З творчістю Тараса Шевченка німецькомовну Європу познайомив Іван Франко. Хто з теперішніх перекладачів зможе познайомити цю ж Европу з творчістю Івана Франка? Та й що ми можемо вимагати від Європи, коли основні твори Івана Франка, які творять його сутність, досі не перекладені. Продукуємо в наших вишах спеціалістів з різних мов, але не можемо виховати бодай одного-двох, які б могли перекласти основні твори Івана Франка європейськими мовами, коли вже цього не можуть зробити в Європі. Натомість маємо не одну дисертацію, де повчають, як це робити. Не можемо забувати того факту, що до Франка українська поезія розвивалась і живилась майже винятково народною творчістю, а будь-яка спроба йти за європейськими зразками не перевершувала середніх позначок цієї поезії в Європі. Франко став першим, хто приніс і присвоїв нашій поезії ті зразки, які дають всі підстави вважати її європейською щодо форми і змісту. Побіч Тараса Шевченка Іван Франко став як символ нового, вищого ступеню розвитку української поезії, а її національно-визвольні ідеї дозволяють нам стверджувати, що був не тільки послідовником Тараса Шевченка, а більше:
стоїть поруч із ним. Якщо Тарас Шевченко розбудив український народ з летаргійного сну, то Іван Франко формував цей народ у націю. Був її вчителем і виховником. Це вже ми перед своєю совістю повинні відповісти для себе, коли при виконанні державного гімну кладемо руку на серце, чи ми його учні, чи ні… На Івана Франка падали удари навіть з того боку, звідки падати не мали права. Чи може будьякий митець назвати себе митцем, якщо свідомо буде уникати Божих і загальнолюдських законів та істин, відгороджуватись від людей, їх проблем і середовища, в якому живе і свої сили та Богом даний талан використовувати для творення “мистецтва для мистецтва”, яке, як виявилось, ні на чому не базується, нічому не відповідає і яке ні тим, що там вперто його боронили, пропагували і творили ніяк не вдалось втілити у творчість. Тим, хто прокладав нові дороги у мистецтві, хто вірив у прогрес, бажав боротися з кривдою, помилками своєї доби, прагнув для скутих волі і рівного щастя для всіх, ніколи не було легко, і можемо бути впевнені, що й не буде. Колись таких спалювали на вогнищах інквізиції, проганяли з батьківщини, вбивали, запихали в божевільні. Чи потрібно ще прикладів? Коли в людини є віра в свою правоту, то вона, безумовно, все стерпить, все знесе. У часи Івана Франка ці форми змінились, їх замінила зневага, байдужість, презирство, висміювання, чи, як казав сам Франко, суцільна облога. А скільки принижень зазнав Франко вже в наш час у статтях Олеся Бузини? Дивує не сам факт його виступів, а активна участь у цьому видавництв, телеі радіопрограм. Іван Франко прекрасно розумів, на яку дорогу став і що його на ній може чекати. Не чекав на лаври.
Львів
Надіявся винятково на велике терпіння, яке супроводжувало кожен його крок. Розумів це від першого кроку по цій дорозі і дав доказ тому у відомих “Каменярах”, які підняли молот на його могилі й гримають ним до нашої совісті до сьогодні. Майбутні покоління будуть сміятись з нас, з нашого красномовства, нашого бажання виділитись, наших зацофаних банальностей, як і зараз ми сміємось із того ж у попередніх поколінь. Проте ні ми, ні вони не сміють
Відень осуджувати його боротьби за оновлення світу. З того духа, що він охрестив “Вічним революціонером”. Чи перед майбутніми поколіннями ми зможемо похвалитися тим, що свято виконували його останній із заповітів: “Не мовчи”. Ми мовчали, коли до сторіччя від відкриття Львівського театру опери і балету його перейменували з ініціативи кількох діячів, імена яких історія хіба запам’ятає не за їхні мистецькі успіхи, а за геростратову справу, перейменували з імені Івана Франка на ім’я Соломії Крушельницької, навіть не усвідомивши того, якої образи завдали й Іванові Франку, і Соломії Крушельницькій. Формальною підставою для перейменування було те, що указ Верховної Ради УРСР з 1940 року втратив свою чинність. Де гарантія, що з ініціативи колишніх секретарів первинних партійних організацій Львівський університет не може бути перейменований і втратить ім’я Івана Франка, бо там само йому це звання присвоїла Верховна Ради УРСР 1940 року. Дозволю собі зауважити, що ще 1939 року і Київському театру опери й бале-
Коломия
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
