14 “Нам було весело, а матері чомусь витирали сльози…” З роси й води! · с. 14сторінка оригіналу ↗
Сказав від імені покоління
Слово Просвіти, №21 за 2017 рік
...Дивлюся і слухаю диск, у якому зібрані близько двох десятків пісень Миколи Томенка, і бачу, що його пісні виконує не один, а кілька пісенно-музичних колективів України: і капела бандуристів, і ансамбль прикордонного округу, і славетний хор “Льонок”. Виконання останнім колективом мені найбільше лягає на душу, бо в ньому сконцентровано щось дуже задушевне, народне і… страдницьке. Справді, страдницько-народне, яке Миколі Томенку прищепилося ще в материнській колисці. Виростав же він у тій народній глибинці, яку і не намислиш, і не позичиш у когось: вона дається тобі від народження. Признаюсь, що під час і після першого нашого знайомства з Миколою, ми це навряд чи усвідомлювали. Були звичайними, переважно сільськими та містечковими хлопцями, які мали за плечима або армійську службу, або навчання в якомусь спеціальному середньому закладі, або йна заводах. Один із нас — у майбутньому поет і журналіст Анатолій Григоренко — склав якоїсь там миті кілька римованих рядків: “Три їх в кімнаті і з ними я, // Наче у себе вдома”. У гуртожитській кімнаті, але теж ніби вдома. Ми завжди так і залишалися вчотирьох; аж до передостанніх днів навчання в університеті. Жили ми сутужно, особливо ті, хто не одержував ніякої підмоги від батьків (Микола Томенко, як круглий сирота, був серед них) і тому мимоволі залишалися на все літо на “третій семестр”. Тому був не один “третій семестр”, де наш однокімнатник був не просто рядовим учасником студентського десанту в Казахстан, а ватажком нашої бригади цілинників. Ми обрали його бригадиром, бо він за життєви-
На тім клаптику землі На тім клаптику землі, де нас били заметілі, де вітри збивали з ніг, ми протоптували стежинку у широкий світ… І, можливо, тому вона така й дорога нам, коли ступаємо на неї через літа. Ми бачимо на ній найдорожче — своє дитинство, в якого війна відібрала радість, а натомість дала нам латані штанці на підтяжках, полотняні торбинки, з якими ми переступили шкільний поріг, і ще по дві гарячих сльози материнських на щічках наших: нам було весело, а матері чомусь витирали сльози… Здається, що ми ніколи ту школу не закінчимо — пірнаємо у мудрість віків, а там і дна не видно…
Не поспішайте Не поспішайте. Зупиніться. Подайте їй руку — он край дороги бабуся стоїть, аж до землі зігнулась… Усе життя своє довге перейшла, а дорогу перейти не може…
Хвіртка За хвірткою стояла твоя самотність. Ніхто її не бачив, окрім мене. А пам’ятаєш: я стояв по цей бік хвіртки, а ти по той, ав подвір’я твоє, що в зеленому шпориші, котився місяць впідповні, і співав хтось по той бік річки: Тихо над річкою, ніченька темная, спить зачарований ліс. Тихо шепоче він казку таємную, сумно зітха верболіз…
ми мірками був чи не найдосвідченішим серед нас: адже після десятирічки працював і на шахті в Кривбасі, і чотири роки відслужив на кораблях Балтійського флоту як тральник в 21 дивізіоні тральників 2 бригади, знешкоджуючи міни, що залишилися в водах морів-океанів після минулої війни з фашизмом. Із мінами на цілинних землях Казахстану ми, звичайно, не мали справ, але були пильними й зосередженими повсякчас: краї далекі, землі необ житі, умови праці (при температурі до сорока й більше градусів!) майже екстремальні. Керувати таким ділом (на нашу тодішню думку) Микола Томенко був найбільш підходящою кандидатурою. Бригадирські діла в нього йшли справно. Найхарактерніша деталь: під час “третіх семестрів” Микола Томенко кожну вільну хвилину витрачав на складання якихось текстів. Його можна було побачити чи в наметі, чи десь окремо від гамірливого товариства з олівцем і якимось блокнотом у руках. При цьому він зосереджено дивився поперед себе, навіть ворушив зрідка губами, а потім щось хапливо заносив на папір. Таким його можна було бачити і в університетському гуртожитку, особливо — вихідного дня, коли ми всі могли довгенько додивлятися нічні сни, а він — ні світ ні зоря — уже тримає в руках письмове начиння і плаває в якихось далеких своїх поетичних світах. Йому вдавалася лірична епіка, на яку, мабуть, і звернув увагу композитор Олександр Білаш. І не тільки “Бігли коні”. Він поклав на музику також “Шовковицю” і, мабуть, найбільш ліричну поезію М. Томенка “Білі птиці снігів”. Так названо, між іншим, і весь диск пісень на слова Миколи Томенка, де звучать у виконанні провідних вокалістів такі твори, як “Ой, не шуміть” (композитор Л. Левітова), “Під вербою б’є джерельце” і “Приходь у мої сизі вечори” (К. М’ясков), “Я твоє останнє літо” й “Мамині руки” (А. Пашкевич), “Пісня сивого лебедя” і “Нелегко в житті бути першим” (І. Шамо), “Лелека” й “Дума про поле” (А. Гайденко) та ін. Все це композитори, сказати б, першої руки в Україні, і про це потрібна окрема розмова; а я лиш зверну увагу на те, що й виконавці названих пісень у більшості випадків були талантами теж першої руки. Серед них бачимо геніальну Раїсу Кириченко, самобутніх вокалістів з унікальними голосами Олександра Василенка, Віталія Білоножка, Анатолія Мокренка, Віталія Шпортька й ін. Мені хотілося б тут трохи більше сказати про дуже вагомий цикл поетичних творів, який, мабуть, не має собі рівних в усій нашій поезії кінця ХХ століття. Маю на увазі збірку “З трудової книжки матері”, котра, з одного боку, вкладається в той тип творчості, який я назвав вище ліричною епікою, а з іншого — вона своїм головним мотивом дуже часто відлунювала в наших розмовах у студентські часи. Тоді ми справді нерідко згадували своє напівголодне дитинство, своїх батьків, а особливо — матерів, на виснажені плечі яких, по суті, лягла ота повоєнна відбудова так званого народного господарства в усьому СРСР. Слово “працювати” тут не дуже точне, бо то була не звичайна праця, а справжня каторга. І про ту каторгу поетичне слово Миколи Томенка розповіло теж у каторжному дусі, що відбилося, зокрема, й у поетичній формі. Вона нагадує мені оту форму скульптурного та архітектурного втілення жертв Голодо-
До ювілею (80-ліття з дня народження) Миколи Даниловича Томенка вийшла в світ книга “Повертаюсь сьогодні до себе” (К., 2017, видавництво “Щек”, упорядник Олеся Томенко). Це — як мозаїчне полотно долі, зіткане зі щирих думок і слів про поета, прозаїка і драматурга його друзів і колег, односельців і письменників, драматичних акторів і співаків — людей, яким небайдужа творчість Миколи Даниловича і які серцем відчули та відчувають щирість і порядність, таланті простоту, людяність і доброзичливість людини, котра пройшла свої 80 років поруч із нами, завдяки нам і з Божою поміччю. Пропонуємо фрагмент із цієї книги, автором якого є однокурсник Миколи Томенка по Київському університету, відомий літературознавець, лауреат Шевченківської премії Михайло НАЄНКО.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
