14 “Нам було весело, а матері чомусь витирали сльози…” З роси й води! · с. 14сторінка оригіналу ↗
Із книги малої прози «Білі автографи» Микола ТОМЕНКО. Микола ТОМЕНКО.
Слово Просвіти, №21 за 2017 рік
Місяць не зупинився коло тебе, а покотився далі, вбрід перейшов річку і покотився на… пісню. А хвіртка так і залишилась, як була… Місяць сховався у глибокому яру. А там, де стояла ти, кущ шипшини виріс… Вітри розгойдують стару перекошену хвіртку. Всі вітри, що йдуть з нічного осіннього поля, проходять через ту хвіртку. І лише, коли розгнівається кущ шипшини, — затуляє собою дорогу холодним вітрам…
Щоб стать тобою Я проходив крізь тебе, річко, як біла нитка крізь вушко голки, і ти не пручалась, ти не заперечувала, я відчував високий твій подих і тепло твоє відчував. Я був з тобою, а ти зі мною, я у тобі, ти у мені, річко. Твій високий берег тримав тебе, як мати дитину за руку, а тобі хотілося вирватися з його обіймів і показати всю свою силу і вроду. Але ти боялась, що я залишусь один із тим берегом, що з каменем на твоїм дні, зозулями в бéрезі — вони щоразу полощуть тут горляночки свої у дзвінкій воді твоїй перед тим, як прокувати комусь багато-багато літ… …Я став тобою, твоїм пругким тілом, річко. І хто нас може відірвати одне від одного? Я мчав до тебе на соняшнику, і ти ще здалеку впізнавала мене… Ти чуєш? То удари праника. Там мати моя била по важких ряднах, по моїх полотняних штанцях… Та хіба ти мусиш усе пам’ятати? Скільки заброд каламутило твою чисту воду! І тобі потрібен був час, щоб вода та устоялась. І я побачив твоє чисте дно і себе у тобі, річко. Ти не викинула мене на берег, де лежав мій кінь-соняшник і чекав на мене. Я чув, як ти обіймала мене за шию і цілувала. Так тільки тато мене обнімав і цілував, коли йшов на війну… Що ж нас ріднить з тобою, річко? Цей берег? Цей камінь? Ця стежечка? Цей голос зозулі? Не мовчи лише, я так давно тебе не чув…
Буденна робота Одні вихваляють себе на всі лади, інші хочуть, щоб їх вихваляли, а ті, що знають собі ціну, роблять свою буденну чорнову роботу, бо впевнені, якою важкою буває нечесно зароблена слава: поняття дивне і хтознаким вигадане. І все ж, це поняття мучить багатьох, бо в слави великі привілеї: вона дає можливість піднятися над іншими, зняти із себе тягар турбот, якими ти до цього пікся щодня, думаючи про хліб насущний. Я поставив би гідність вище слави, бо гідність — на все життя, слава рідко коли дорівнює гідності, щоб іти поруч. Просто, слава пасує справді великим, але, на жаль, часто наздоганяє їх, коли вже переходять вони межу вічності…
Між цією хатою і мною Між цією хатою і мною — відстань, як до зірки, що посилає своє світло крізь мільйони років… Між цією хатою і мною — біль, який нічим не виміряти. Між цією хатою і мною — квітка, яка так і не розквітла… Між цією хатою і мною — друзі, що не дали впасти… Між цією хатою і мною — вічно летить лелека і ніяк не торкнеться мене крилом… Між цією хатою і мною — кущ шипшини, який ніколи не гасить свій червоний вогник… аби не збитися зі шляху… Між цією хатою і мною…
Цвяхи Світлій пам’яті брата Євгена Той піджак так і висить у сінях.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
