Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
4 “Українські і польські громади в наших селах жили у мирі й злагоді”. На перехрестях історії · с. 4сторінка оригіналу ↗

«Вороги народу» і «польські шпигуни»

Слово Просвіти, №21 за 2017 рік

Микола ТАРАН, краєзнавець, дослідник історії Потопивши в крові Гайдамацький рух, кат українського селянства польський магнат Ксаверій Браницький за свої перемоги отримав від короля у власність землю всього Поросся разом із людьми, які її обробляли. Почалося масове закріпачення козаків, які підтримували гайдамаччину. Тим часом поріділі села і містечка заселяли поляки-переселенці, а козацькі оселі в містах і містечках заселяли жиди, які також прибували з Польщі. Закріпачених козаків граф Ксаверій Браницький розселяв на околицях, де створював та облаштовував нові панські фільварки. Біля Білої Церкви такі фільварки були створені в урочищі Роток, на Заріччі, в Олександрії та Гайку. Численність жидівських громад у містах почала значно перевищувати українські громади. А Білу Церкву навіть визнавали другою після Бердичева жидівською столицею на Правобережній Україні. У багатьох селах Поросся створювалися та обживалися чисельні польські громади. Утворювалися цілі сільські кутки, селяни тим куткам давали промовисті назви. Так у селах Саливінки та Соколівка, що недалеко від Білої Церкви, такі кутки назвали “Кракузами”, мабуть, тому, що прибули поляки з Краківського Воєводства, а поряд, у селі Пологи, польський куток мав назву “Крулі”, тут проживали поляки на прізвище Круликівські. Утворювалися й польські поселення-хутори. Скажімо, біля старовинного села Мар’янівка, малої батьківщини І. С. Козловського, яке згодом виросло у село і отримало назву Друга Мар’янівка. Вже в середині ХХ століття села зрослися в одне з історичною назвою Мар’янівка. Українські і польські громади в наших селах жили у мирі й злагоді: утворювалися змішані родини, багато поляків приймали православну віру, як і окремі українці, здебільшого — жінки після одруження з поляками ставали католичками. У період окупації більшовицькою Росією українських земель однакових репресій зазнавали й українці й поляки, чого не скажеш про євреїв, яких нерідко більшовики залучали до репресивних заходів під час суцільної колективізації та Великого сталінського терору 1937—1939 років. Наситившись “ворогами народу” — українцями, енкаведисти взялись за фабрикації “польських шпигунських чи навіть фашистських організацій і груп”. У Гребінківському районі, на думку НКВС, повинна була діяти така організація. Саме в кабінеті начальника Гребінківського районного НКВС вона й була народжена і призначена діяти на Саливінківському цукровому заводі, де багато поляків працювали на керівних посадах у бухгалтерії. Організатором і керівником тієї вигаданої польської шпигунської підпільної організації, яку “викрив” слідчий держбезпеки молодший лейтенант Калєдін, мав бути касир цукрового заводу Форнальський Іван Йосипович, 1883 р. н. Гребінківський районний прокурор Скоробогатов вину Форнальського сформулював таким чином: “Форнальський звинувачується в тому, що є учасником контрреволюційної націоналістичної групи на заводі, гуртує і проводить контрреволюційну роботу, спрямовану для невдоволення радянською владою серед робітників шляхом створення великих черг біля каси при видачі зарплати”. Де і біля якої каси при радвладі не було черги при виплаті людям зарплати? Та, за визнанням Гребінківського районного прокурора Скоробогатова, на Саливінківському цукровому заводі винуватцем черг був саме заводський касир, старий поляк Форнальський. І його вирішили суворо покарати. Слідство у справі контрреволюційної націоналістичної шпигунської організації на Саливінківському цукровому заводі мало неабияке значення для районного НКВС, яке взялося за виявлення “ворогів народу” серед мешканців району польської національності. Слідчий Калєдін, не без тортур, на допиті 26 червня 1937 року вимагав від Форнальського “полних показаній по сущєству”, втому, що він є керівником шпигунсько-шкідницької польської націоналістичної організації на цукровому заводі. Не маючи сил стерпіти знущання, старий Форнальський покірно зізнався у нескоєному: на підставі заздалегідь заготовлених слідчим зізнань він підтверджує, що зустрічався з секретарем польського консульства у Києві й отримав від нього доручення про створення шпигунської організації на Саливінківському цукровому заводі 1934 року. Форнальський підписав усі “зізнання”, які підсунув на допитах слідчий Калєдін. Касир підтвердив, що ніби після отримання доручення він вербував поляківслужбовців цукрового заводу до контрреволюційної організації: “Я поінформував їх, що побував у польському консульстві, розповів їм про отримані мною завдання, переконував їх у необхідності їхньої мені допомоги, нагадуючи їм, що вони теж поляки і зобов’язані допомагати польській державі”. Таким чином йому, Форнальському, вдалося завербувати в польську шпигунсько-шкідницьку організацію: Витвицького Віктора Івановича, Глаговського Алузія Ксаверовича, Дорожинського Ігнатія Івановича, Житинського Йосипа Калістратовича, Житинського Франца Калістратовича, Лаговського Павла Казиміровича, Лаговського Казиміра Казиміровича, Лукашевича Івана Івановича, Микевича Людвига Станіславовича, Шабранську Яніну Ігнатівну та українця Нагорного Кирила Марковича — завідувача двору цукрового заводу. Далі Форнальський навіть підтвердив підсунуте Калєдіним (ніби його власне) зізнання в тому, що в 1936 та в 1937 роках він отримував грошову допомогу від Польщі в сумі п’ятдесят злотих. Про свою причетність до організації і активну участь у її антирадянській діяльності на користь Польщі зізналися всі підслідні члени організації. Окрім єдиної жінки Яніни Ігнатівної Шабранської. Вона категорично заперечувала на кожному допиті свою причетність до контрреволюційної польської шпигунської організації: “В поданому на мене звинуваченні винною себе не визнаю, так як завербованною в названу Форнальським Іваном Івановичем організацію я не була про що і підписуюся”. Подальше звинувачення Яніни Ігнатівни Шабранської велося лише згідно з показами інших звинувачених по справі, і всі вони були сфальсифіковані слідчим. На завершення слідчомуфальсифікатору потрібно було долучити до справи характеристики, які б ганьбили кожного звинуваченого. Їх Калєдіну подали голова завкому Білинський, голова радгоспкому та інші. Всі характеристики були дуже схожі за змістом: “Форнальський Іван Йосипович — 49 років, уродженець Польщі, житель села Гребінки, поляк, громадянин СРСР, службовець, націоналіст. Маючи знайомство і дружбу виключно лише з поляками, колишніми вірними служаками власниці цукрового заводу графині Браницької, вів себе замкнуто. Зборів робітничого колективу і профспілкової організації не відвідував. До радянської влади був вороже налаштований. У громадському житті заводу участі не приймав. Працюючи касіром заводу, вів себе зневажливо і з ненавистю до робітників. У 1920 році під час наступу поляків, разом з групою службовців заводу — поляків, зустрічав передові польські частини з квітами, хлібом і сіллю, з вітаннями “Нєх жиє польска, віват!”, кидаючи квіти під конячі копита. Під час відступу поляків старався тікати разом з ними, але був настигнутий розвідкою червоної армії і повернутий назад”. До членів цієї польської шпигунської антирадянської організації, волею слідчих Гребінківського НКВС, був зарахований і 38-літній Нагорний Кирило Маркович, українець, мешканець села Гребінки, завгосп цукрового заводу, який “навмисне не проводив ремонт тяглового транспорту, не було ні однієї справної підводи і саней, що згодом негативно відбилося на забезпеченні завода фуражем”. Справу польської шпигунсько-шкідницької, націоналістичної, контрреволюційної організації було завершено і переслано на розгляд сумнозвісної Трійки Київського обласного Управління НКВС. Справа в кабінетах обласного управління НКВС довго не залежалась — 17 вересня 1927 року Трійка приступила до її розгляду. Своїм рішенням вона для всіх вищеназваних “ворогів народу” винесла найвищу кару — розстріляти. Пощадили лише одного члена цієї організації — жінку Шабранську Яніну Ігнатівну, їй присудили 10 років позбавлення волі у радянських концтаборах. Мужня полька витерпіла всі тортури і приниження з боку катів із НКВС і не зламалася, не визнала вигаданої катами провини, якої ніколи не скоювала, не відступила перед радянською владою і готова була до будь-якої кари. Своїх 10 років концтаборів Яніна Ігнатівна відбула у Томській області, а після звільнення повернулася до України, і за дозволом НКВС оселилася в селі Ольшаниця Рокитнянського району поряд із місцем проживання своєї дочки. Роботи за спеціальністю так і не знайшла, тому через деякий час переселилася в сусіднє село Йосипівку Рокитнянського району, де влаштувалася на роботу в бухгалтерію молочного заводу. Та на новому місці їй довго жити і працювати не довелося. За зміну прописки у вересні 1949 року її знову притягають до відповідальності, і знову наруга, знову виснажливі допити слідчих НКВС. У змученої роками каторги жінки вистачило мужності й сили, аби кинути катові свою відверту відповідь: “У пред’явленому мені звинуваченні за ст. ст. 54-6, 54-10, та 54-11 КК УРСР я винною себе не визнаю, оскільки учасницею націоналістичної шпигунської шкідницької організації я ніколи не була і про її існування на Саливінківському цукровому заводі мені не було відомо. Антирадянську, націоналістичну пропаганду серед осіб польської національності я не вела, устрій Польщі я не перехвалювала, я займалася приватною учительською практикою, дітей поляків в націоналістичному дусі я не виховувала і не прищеплювала їм ненависть до радянського ладу в СРСР”. Цей виснажливий допит не зламав духу сильної жінки, яка щоразу на кожне запитання намагалася давати своїм катам лише правдиві покази, а не ті, яких домагалися вони. Не діждавшись і цього разу від неї визнання провини, справу на Шабранську Яніну Ігнатівну було переслано на другий розгляд суду, але вже не до Києва, а до Москви. 22 лютого 1950 року Московським судом її було засуджено на чергове заслання до Красноярського краю. Їй на ту пору уже виповнилося 57 років. Ізнову тяжка дорога в далекий і холодний Сибір, де не було ні близьких, ні рідних людей… Суворою карою дванадцятьох членів так званої контрреволюційної польської шпигунськошкідницької націоналістичної організації сталінські людиноненависники аж ніяк не могли насититись. І тоді гребінківські енкаведисти з їхнього резерву намічених “ворогів народу” додали ще одного члена до організації. Ним став змінний хімік Григорівського цукрового заводу, що в Обухівському районі — Вандалковський Мар’ян Іванович, 1880 року народження, мешканець села Гребінки. Його батьки-поляки були виходцями з дворян, які 1888 року переселилися з Польщі до Білої Церкви, де батько працював у центральному управлінні магнатів Браницьких. Тож підстав для фальсифікації звинувачення на Вандалковського у енкаведистів було достатньо. Слідство не було тривалим. 19 грудня 1937 року Вандалковського Мар’яна Івановича засудили до розстрілу, а вже 26 грудня опівночі у Биківнянському лісі, що біля Києва, чекісти вирок виконали. “Розкриттям Польської націоналістичної шпигунсько-шкідницької антирадянської організації на Саливінківському цукровому заводі” гребінківські енкаведисти не заспокоювалися, вони продовжували вишукувати нових “ворогів народу” серед поляків, бо у невеликому за територією Гребінківському районі польська громада була доволі чисельною. І ось пильне око районного НКВС впало на старовинне українське село Мар’янівку. В цьому селі польська громада майже рівнялася з українською, і жили вони в дружбі і злагоді, спільно боронили своє село від більшовиків, тож гріхів за мар’янівцями тягнулося немало і було з кого вишукувати енкаведистам своїх нових жертв. За період сталінського терору в селі Мар’янівка репресували понад 70 мешканців: українців і поляків. Встановлено також, що з репресованих 37 осіб було розстріляно, зокрема 28 поляків та 9 українців. Наситившись “польськими шпигунами” на цукровому заводі, завзяті борці з контрреволюцією не стали фальсифікувати мар’янівцям шпигунство на користь Польщі, а надали титул повстанської контрреволюційної організації, що діяла в їхньому селі. Кількість запідозрених у антирадянській діяльності мешканців села Мар’янівки виявилася занадто великою, тож районне НКВС, аби не заплутатись у фальсифікаціях, вирішило замість однієї створити дві незалежні одна від одної повстанські організації. До першої організації мар’янівських контрреволюціонерів були зараховані Закревський Мар’ян Феліксович, він же вважався і її керівником, Закревський Йосип Феліксович, Закревський Антон Альбінович, Гук Прохор Борисович, Юхимович Антон Степанович, Фороша Фаустин Раймонтович, Опанасенко Яків Дмитрович та Рогозний Михайло Олексійович.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин