Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Прем’єра в “СП” · “Життя поета — один великий вірш, який він пише, доки дише”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Кінь, підпертий олівцем Ірина Мироненко: «Суниці Держпрому», Х.: «Майдан», 2018

Слово Просвіти, №21 за 2018 рік

Олександра КОВАЛЬОВА, м. Харків Життя поета — один великий вірш, який він пише, доки дише. У житті, як і у вірші, ніщо не повторюється, але все ув’язується в одне ціле. Усе належить одX не до одного, як стіни будинку, як розділи книги. Про це говорить авторка, звертаюX чись до читача. Будинок її вірша простоX рий і має зв’язок із космосом. Назви роздіX лів говорять самі за себе: 1. Коні із міської конюшини; 2. При світлі білої гори; 3. ГірX ські струмки грузинських голосів; 3. Шрифтом Вроцлавських кленів. До якої стіни підійдеш, те з відповідного вікна і побачиш: Коня підперла олівцем, щоб голова не впала, Бо він із цвіту і трави — на синьому столі. Його в ставку чи небесах спіймали на Купала, А сивій гриві з полину уже спливло сто літ. Тут звіробій і деревій, і сокирки по спині, Не сідланій усі сто літ героями пісень. Звідки такий образ коня, підпертого олівцем? Це один із тих, що “із міської коX нюшини”? Чи це той кінь, під копитами якого стелиться туга ковила степу? Чи ще якийсь інший, нам допіру невідомий? Відповідь проста: це кінь із образної сисX теми авторки, яка вибудовується за закоX ном неочікуваності, зіставлення несумісX ного, оксиморонного принципу зливати паралельні світи в щось якісно нове, хоча складники цього нового нагадують інше, до болю в серці знайоме тобі та рідне. За таким же принципом вибрано назву книX ги: “Суниці держпрому”. Для харків’ян (тай не лише для них) держпром втілює дивX ну модерновоXромантичну замрію зодчих, символ індустріального Харкова. Магічна легкість залізобетону, харківський фантасX тичний лабіринт, з якого вихід знайде даX леко не кожен. А поряд суниці, яких ми тут не шукали… ІсторикоXкультурний зміст, філософічX ність, пластичність образу — море змісту і магія поетичної форми. І, як завжди в ІриX ни Мироненко, запрошення читача до містерії. Читач тут не пасивний спогляX дальник, його запрошено і долучено до таX їнств. Він має напружувати пам’ять, згадуX вати і запам’ятовувати наново. На наших слобідських дорогах, хоча й ноги зіб’єш, але ніколи не пошкодуєш, що наважився на мандрівку. Мандрівки СлобожанщиX ною дорогі Ірині Мироненко ще й тому, що кожна з них була багата для авторки на людей, давала їй матеріал для радіонарисів і нові поштовхи для спалахів поетичної уяви. Дорозі не боляче — закрижаніла, Наміряла поля на маскхалати. Багряніла квітка весільна біла На сосновім порозі прощальної хати. Дорозі не страшно — мала відвагу Підважити воза, війну, розруху. Чорних дубів богатирські краги. Щастя, чавлене на макуху. Поетичний образ, мов магічне скельце, він показує нам водночас минуле і майбутX нє, посилює наші передчуття, вчить мудX рості знаходити силу, щоб жити у світі, де людське щастя чавлене на макуху. Поетеса так майстерно нанизує образ на образ, що читач не встигає дух перевести, а вже пеX ред ним стільки всього відбувається, що цього змісту вистачило б на великий епічX ний твір. Хочеться розгадати, в чому секX рет цього, здавалося б, традиційного, не раз вживаного прийому антропоморфізму образу дороги: — закрижаніла Дорога — наміряла поля на маскхалати — мала відвагу підважити воза, війну, розруху. Чи справді з отаким непростим досвіX дом “дорозі не боляче”? То вже домислює читач, нанизуючи враження на враження. Образ дороги, мабуть, найбільш уживаний у поезії — і раптом такі нові грані, такі наX шарування смислу, така несподівана вежа, з якої цю дорогу видно зусібіч у простороX вому і часовому вимірах. У чому секрет вміння поєднувати ось так щільно збитий докупи зміст, звідки це враження легкості та прозорості? Ключ до цього слід шукати в авторській стилістиці, а вона в Ірини Мироненко побудована майстерно. Це та простота, на яку йде ціле життя. Окреме місце в першому розділі налеX жить циклу листів до німецької очільниці будинку Харкова в Нюрнберзі фрау Антьє Ремпе. Тут відчувається вправність руки журналістки. Часом ці листи нагадують поетичний репортаж, часом вони вкладаX ються в рамки епістолярного стилю, часом привертають увагу елементами психолоX гізму, як, наприклад, у поетичних нарисах, присвячених створенню психологічних портретів. Через окрему деталь, начебто побіжне спостереження, якийсь один штрих, зроблений мимохіть, постає образ людини, про яку ми звикли чути інші слоX ва, поXіншому сказані. Дещо несподіваX ним у цьому циклі листів виступає образ Олександра Масельського. Чиновник доX сить високого рангу, передусім господарX ник, завжди оточений улесливою вірноX підданою челяддю, олюднюється перед читачем через свої добросердні вчинки, жести, слова. Опис таких вчинків, жестів, слів створюється засобом розкиданих по тексту перегуків, слівXдороговказів, міток, залишених край шляху. В результаті поX стає дуже симпатичний образ непересічної людини. Негусто в поезії зустрінеш такі спроби опоетизувати нашого сучасника, людину, котра ще зовсім недавно пішла у засвіти, лишивши щедрий слід у пам’яті тих, кому пощастило знати її ближче. По хаті ходять бджолиXпегаси, в лісахX перелісках перелітають з квітки на квітку проліскові бджоли, світиться біла гора над Осколом. Шлях на Дворічну стелиться на сторінках другого розділу книги (“При світлі білої гори”). Гір крейдяних розмотані бинти. Евакогоспіталь медсестрами, бійцями Сплатив податок за млини, мости, Щоб вибігти на біле воронцями, Темно(вишнево литись у весну, Пройтися окунем, сяйнути плавниками. Асоціації, навіяні трагічною сучаснісX тю, — гори в бинтах. Контрасти в кольоX ровому зображенні: біле — темноXвишнеX ве. Образ воронців, які вибігли на біле, де крейда вже не крейда, а шмаття бинтів. Срібний Оскіл, де окуні таємниче сяють плавцями. Обійстя Мечникових, де буйно розрісся малинник, де господар самовідX дано годує кажанів морквою. Цикл віршів, присвячений нашому славному землякові Іллі Мечникову. Журналістка ставить пеX ред собою прагматичну мету, збирає матеX ріал для радіопередачі про видатного вчеX ного, поетеса виглядає зXза обрію свої обX разиXвидіння, які неодмінно приходять і навівають свої мотиви. Цикл, присвячений Василеві Мисику, відлунює щемким ліризмом, романтикою далеких доріг. Тут свої коні: одні реальні — найняті на гармському базарі, інші — з тих, що скачуть високо в небі і там розтають… Найнявши пару коней на гармському базарі, Поїхати поволі над річкою Сурхоб. Бо ця Вода Червона і Чорна Тиса — в парі Під небом, що цілує всіх плотогонів в лоб, Куди б вони не мчали вербовими плотами, Для чого б не в’язали стрункі тіла смерек. Ця чорна цятка — кінь, що в небесах розтанув, Або весільний танець двох степових лелек. 12.04.2016 *Нотатки Василя Миси( ка про подорож у Таджикистан А ще можна заглядати в очі віслюка і до( ганяти там гірську річку: Згодувати яблуко віслюку, Зазирнути йому у вологі очі, Щоб у них наздогнати гірську ріку. Хоч би їй прорватися там, де хоче. 14.04. 2016 Сяйво білої гори Дворічанського напрям( ку посилюється мерехтінням одеського ма( яка. До слобожанських вражень природно долучаються одеські в рамках того самого розділу: “При світлі білої гори”. * * * Золота килимова доріжка баклану, Чайці, крабу по вранішній хвилі. Сонце вийшло над морем піратськи з туману, Зазирнуло в човни поруділі. На штатив намотало морської капусти Дужим широкоплечим прибоєм. Інша вранці міська асфальтована пустка. Там довіру на розстріл ведуть під конвоєм. 27.07. 2017 Читач може вбачати тут драматичне протиставлення світу природи світові людей. Де люди не вторглися зі своєю ґвалтівною сваволею, там діють закони природи, поXсвоєму суворі, але поXсвоєX му справедливі та послідовні. Там, у світі природи, всього розлито щедро і є місце для щедрого свята, там усім (чи принайX мні тим, кому пощастило з’явитися в правильному місці в правильний час) стелиться під ноги золота килимова доX ріжка. Хоча сонце й може зіграти роль пірата, але шансів все одно лишається баX гато для всього, що бігає, літає, плаває. Ав світі людей? А в цьому світі свавілля ґвалтівника абсолютне, тут по сірому асX фальту “довіру на розстріл ведуть під конвоєм”… “Гірські струмки грузинських голосів” — таку назву має третій розділ книги. Тут дві ліричні героїні: мати і донька. Донька відвідує Грузію і переживає все те, що мати пережила тут тридцять років тому. Їхні гоX лоси перегукуються, переплітаються, кожX на поспішає повідати про своє, а врештіX решт обидві говорять про те саме: про свою любов до казкового краю: Грузії. Тут панує грузинський колорит, багато груX зинської топоніміки, грузинських артеX фактів, назви вин і страв, багато кавказьX кої екзотики, описаної з любов’ю та відX чуттям ріднизни. Страва гостра, м’ясна, помідорна. Лава вчасна для втомлених ніг. Равлик виповзе — міні(валторна, Зазирне у покладений ріг. В зиму здвинемось ми на планеті, Де у когось — весна чи сніги. Короновані сонцем у Мцхеті Легше носять хреста й ланцюги. 26.09. 2016

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин