Прем’єра в “СП” “Є любов і війна. Інше все — антураж”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Вірші зі збірки «Суниці Держпрому»
Слово Просвіти, №21 за 2018 рік
Для Ірини Мироненко це характерно — закінчити вірш афористично, зібравши в одне речення всю мудрість, весь драмаX тизм, всю суть тієї чи тієї ситуації. “Ти роздивись Тбілісі і за мене”, — таке прохання має мати до доньки. Є світ велиX кий: держави, народи, епохи. Є часи розX квіту і часи занепаду. Є сила людського дуX ху, духовні вершини, сходження на них. І є світ малий: окрема людина, її родина, заX тишок родинного життя, всегалактичне значення існування такого затишку. Мати пише доньці про прості турботи буденного життя, а в душі посилає їй зорепад із МуX равського шляху. Велике поглинає мале чи мале — велике? І що важливіше? Чи може бути велике без малого і навпаки?
А ми з твоїм батьком ладнаємо вдома паркана. Побачили дзьоба коси і півмісяць серпа. Співають сусіди й півні. Щоб прокинуться рано, З Муравського шляху послали тобі зорепад. 02.10 2016
Ірина Мироненко має особливий хист так розставити акценти, що читачеві одX ночасно видно і все, що діється в світі маX лому, і все, що відбувається у великому свіX ті. Вміло застосований прийом симультанX ного зображення: особливі часові та просX торові зрізи, несподівані метафори, порівX няння, узагальнення. І знову образ коня в потоці безкінечX них метаморфоз:
Хтось писав: коні з профілем дзьоба ворона. Мабуть, світ інакший очима коня(тушинця. … Переступить здобич — стане царівною Той мисливець. Навіть народить сина. Знову прийде до оленя стежечкою нерівною. Ось і лук, і стріла, і досі тепла тварина. Переступить удруге — око сіпнеться в оленя. Вже мисливець — кінь для царської стайні. В тому лісі час зупинився. І хто б це знав? Ті навіки заляпані кров’ю квіти охайні.
Не все можна піддати анатомічному розтину, не все можна пояснити, бо поясX нити відоме через таке ж відоме, то просто марнотратство слів. Магію треба пояснюX вати через магію, але кому те під силу? ТоX му таїнство поезії завжди буде бентежити нашу уяву і спонукати вирватися за межі відомого… В останньому, четвертому розділі книги (“Шрифтом Вроцлавських кленів”) авторX ка помістила свої власні вірші, позначені польською тематикою, і переклади з польX ської. Тут читач зустріне польських поетівX сучасників, які бували в Харкові у рамках українськоXпольських літературних зв’язX ків 2015 року, а також тих, які ще лише мріють побувати в нашому місті. Гостями Харкова були Казімєж Бурнат, Данута Бартош. Не визначатиму, хто з перекладеX них поетів ближчий уподобанням переклаX дачки, хто споріднений із нею стилістичX но, це вимагає окремої розмови, тонкого аналізу перекладацької палітри. Завважу лише, що стилістика польських авторів заX галом інша, ніж в оригінальних творах наX шої авторки та перекладачки, інша й естеX тика, і річ не лише у тім, хто вживає нериX мовані ритми, а хто будує споруду вірша на римі, річ у самій образній картині світу, десь вона заповнена щільно, густо, десь панує диктат побіжного споглядання реX чей. Загалом нова книга Ірини Мироненко — помітна подія на тлі сучасного українX ського поетичного процесу, вона неповX торна, цей голос не сплутаєш ні з чиїм інX шим, тут надто багато таїнств, щоб байдуX же пройти повз…
Ірина МИРОНЕНКО, м. Харків
* * * Блакитні весла пасажира у метро. Ще не відкрилися кефіри і зефіри, а настрій листопадовий аж сірий, готовий відірватись, ніби тромб. Куди ми — без вітрила і човна? Країні велено уже сушити весла. Загублені між викреслень і креслень, нам душі майже вимерзли до дна. Аж тут під ранок радісний весляр у місті правлених рукописів і русел, провальних виступів на брифінгах і брусах. Ти вирвешся і випірнеш до хмар.
Суниці Держпрому Сунички і сірий конструктивізм. Бруківка і ягоди під музеєм. У кожного будня свої Колізеї, та палець імперський опущений вниз. А тут життєствердний солодкий сюрпризу травах, що скосить двірник на похмілля. Цей спогад запахне узимку, як зілля, цілюще від люду падлючого й сліз.
* * * Трилітрова банка міражів. Насінина липи у заметі. У сорок, собак своє триXджі. П’ятий поверх атиповості поетів. Той замет заліз на кондиціонер. Тільки ж липі навіть близько не рослося. Прилетіла насінина з атмосфер, де у мене ще не сивіло волосся, де тобі несуть у сніг гончарний круг, бо в майстерні без господаря кажанно. Відчепити б кляті прикрощі, як плуг. Хай би ще жила свекруха Анна: надоїла Чорне море молока, до гектарів пригорталася вдовино. Небо їй було в зірках і огірках, що цвіли в туманах і долинах. Поливала під сузір’ями город. Втішилася глеками від сина. Сніг і липа доцвітають з тих широт, де для справ твоїх біліє глина.
* * * Кажани скрипіли над Держпромом фізикам і лірикам зими. Закордонний паспорт спав під томом, втомленими писаним людьми. Над снігами снилася малина — темноXстигла, тонкоXзапашна. Сходинки рипіли безпричинно, ніби хтось налити йшов вина, ягоди змішати із вершками, доки облетить насіння з лип, доки воду з кригою й зірками з підвіконня білі п’ють орли.
* * * Тиші й синичок хотіла душа, а в садку за парканом — шахXшах, неначе весна морозному дню готова вже гукнути “Лижню”, а це, дрючки прихопивши в руки, на шкільних лиженятах онуки зганяє сум чи зимове зло сухий, як соняшник, дід Павло. Та раптом забачив тебе і мене і за калину як дремене. Все в червону ягоду увійшло — помістилися птах, дід і село. В небі вітер чи янгол уже поспішав підхопити ягоду — шахXшах.
* * * Летіли гуси на війну, у небо, повне рясту. Несли обірвану струну тому, чий погляд гасне. Спішили півень і павук у березневих справах. Вода виблискувала з лук дзеркалами заграви. І ця прикмета — вже весна, бо гуси над дворами, була тривожна і сумна, як юне фото мами: післявоєнний крепдешин, віночком — чорні коси. Пилюка зXпід просілих шин без голосу голосить.
Знов сорок воїнів — святі. Рефрен страстей Ісуса. І ряст нетоптаний тремтів. Летіли гуси.
* * * Соняшник уночі хилить голову біля лавки. Ти сидиш з телефоном, котами, зірками. ТихоXтихо, як за часів Лукаша і Мавки. А між нами — сіль, яку підмітали роками, щоб не сваритись, бо соняшник голову хилить. Кажеш, він на тебе, ніби я, дивиться. У ставку на дощ дрімається хвилям. Айстра об гарбуза надавила вилицю. А менший соняшник — доня наша. Підкрадається з лук туманXсіроманець. Всі слова подались, як лоша на пашу, а молодший сонях голову піднімає.
* * * На листі сніг лежить, зсипається під корінь кущів, які забули, що поряд льодовик. Биками тягнуть сіно, і небо, як цикорій, і ящірка шурхоче від черевика вбік. Коричневому тільцю дістався хвіст зелений. Спустилися до церкви, де кілька поховань. Життя, любові й втрати загальнозвичні сцени. А над портретом — роги для тихих поминань. Від церкви йдеш, здається, промінням — не камінням. На різьблених балконах — серпи і молотки, але й прадавнє свастя лягає тим насінням, з якого сходять вежі, чоловіки й жінки. І ти — глядач історій, не виправлених часом. Хоч білому коневі ти наче як своя, дорога в Кутаїсі вже пахне газом, гасом. Цікаво, а весною тут чути солов’я?
Кіндзмараулі. Тихий квартал “Просто місто, трішки вина і літак” (а у нас грузини у легіоні). Пересолює сонце сонний квартал (вернісаж патронівXшевронів). Ліплять сирних коників і баранців (хтось на танку живийXмолодий і досі). Камінь не за пазухою — в ріці (скільки фото з війни зійшлося)… Пагорб Слави був — парламент і пляж (степова між боями лезгінка). Є любов і війна. Інше все — антураж. Пісня. Плач. Видіння. Картинка.
* * * “Під Золотим Орлом”, “Під Оленем Блакитним” — немає тих заїздів чужинського життя. Тут айстра світлофора червоним довго квітне, аж на зелене світло дві казки прилетять — від гусака зXза Одри, від польського лелеки. А тут вгрузають люди по груди в перехід, аби на тому боці пройти не до аптеки, а геть від залізниці, яка веде на схід. Там олені пасуться на килимку над ліжком. Залите кров’ю сонце у пазурах орла. Хтось асфальтує небо, зірок зосталось трішки, щоб ти на переході подихати могла.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
