“У житті здебільшого складається так, що кращих недолюблюють саме за їхню кращість”. Очевидець і літописець 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
Людина благородної посвяти З біографічних сильветок (Микола Кагарлицький)
Слово Просвіти, №21 за 2018 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Я натикався в ті далекі роки на переклади Миколи Кагарлицького з болгарської та німецької, що виходили окремими виданнями й допевнювався: він справді добре знає українську мову — навіч багата мовна палітра. До речі, в ті часи Білодідів інститут (так ми називали керований одним із ідеологів зросійщення України Інститут мовознавства) видавав цілі реєстри не рекомендованих до вживання питомо вкраїнських лексем, котрі, бачте, віддаляли українську від російської і не сприяли взаємозближенню наших мов (тобто розмиванню української російською). Я працював тоді в молодіжній газеті і добре це пам’ятаю. А Микола Кагарлицький мовби спеціально виписував репресовані слова і вставляв їх у свої переклади та писання. Чув я тоді, що йому не з медом велося в “Мистецтві” саме через його національно тверду позицію. Звичайно ж, терпіти Кагарлицького там довго не могли — й незабарно він опинився на вулиці. А вслід йому звучали ті звинувачення, котрі ускладнювали для нього можливість знову стати десь до літературної роботи. Відповідна служба оповіщення про неблагонадійних тоді була добре поставлена. Минули роки — і ми зустрілися з Миколою в “Літературній Україні”. Не знаю, хто йому спротегував туди потрапити, бо так просто опинитися в цій редакції було неможливо. Скажімо, мене майже за руку Василь Земляк привів до Павла Загребельного, який був секретарем Спілки і в його підпорядкуванні були видавництво “Радянський письменник” та друковані органи Спілки. Загребельний і нав’язав мене редактору письменницької газети, який попервах намагався зігнорувати його рекомендацію. Але у відповідь на те рекомендація стала вказівкою — і я опосів місце у відділі критики, над яким схрещувалися різні силові лінії, вибухали громи та спалахували блискавки. Я ще не встиг адаптуватися до нової робочої ролі, як у редакції з’явився Микола Кагарлицький. Очевидно ж, його активно порекомендував хтось із відомих письменників, на чию думку зважав норовливий Загребельний (знаю, як рішуче бракував він кандидатури людей, що видавалися йому сірими й посередніми).
Надія ОНИЩЕНКО Фото Олени ІВАНИЦЬКОЇ
Ти кажеш: “Війна… А кому є до неї діло? Мені наплювати. Бо ж в нас тут деньки погожі!” У мене був друг. Я ховав його в понеділок. Точніше частину. Бо другу знайти не можуть.
Ти кажеш: “Донбас… А чому б нам його не здати? Бо ж там, крім руїн, все одно ні чорта немає”. В моєї знайомої пострілом вбили матір За те, що вона одягла вишиванку… Знаєш,
Ти можеш кричати, що все це про інших, звісно, Дивись телевізор, допоки вмирають діти. Та тільки коли ворог прийде до тебе в місто, Що ти йому скажеш, як вмовиш себе не вбити?
Зблизька Микола виявився людиною винятково доброзичливою, динамічною та ентузіастичною. І дуже клопітною для тодішніх керівників редакції — редактора Віталія Виноградського і його заступника Бориса Гончаренка. Якщо б сказати, що ці двоє були абсолютно індиферентними до української справи в будь-якому її вимірі й вияві — то це ще виявилося б компліментом для них. Вони були еталонними україноненависниками. Вони послідовно боролися з усіма, в кому за їхніми підозрами був “український душок”. Для них навіть обтяжений усіма можливими регаліями (від Героя соцпраці й аж до лауреата Ленінської премії й члена ЦК КПУ) Олесь Гончар був особою не до кінця благонадійною. А що вже казати про Ліну Костенко, Григора Тютюнника, Романа Андріяшика, Валерія Шевчука, Дмитра Павличка, Євгена Гуцала, Юрія Щербака — це були “троянські коники” в українській радянській літературі! Редакторат усе робив, щоб ці прізвища в позитивному контексті якнайменше з’являлися в газеті. Виноградський і Гончаренко кивали на ЦК КПУ: там он Маланчук (тодішній секретар з питань ідеології) сам нещадно бореться з будь-якими проявами українофільства. І нам усім велить це робити. Для цього ми сюди й наставлені. Або деякі з цих прізвищ і не з’являлися зовсім.
А прямодушний і правдомовний Кагарлицький на летючках дорікає всьому редакційному колективу, що ми надто мало пишемо про найвидатніші постаті національної літератури й не показуємо читачеві її ієрархію та справжній канон. Щоб було все те з цілковитою відповідальністю. Як за гамбурзьким рахунком. Уявімо, як бісив Кагарлицький маланчукових пахолків! Я не знав тоді, що Миколиного батька в селі Черняхів Кагарлицького району на Київщині репресували відразу ж після народження сина. Було це страшного 1937 року. Микола ніколи не розповідав нам про це, але — я певен — завжди пам’ятав ту трагічну обставину, котра не могла не вплинути на все його життя. І на його думки про комуністичну владу. Є такі випадки, коли людина нізащо не прощає. І це — саме такий. Микола писав усе: рецензії, публіцистичні статті, нариси, документалістику. Його улюбленими темами були наше мистецтво й культура. Оксана Петрусенко, Михайло Донець, Катерина Білокур — до їхніх постатей він повертався знову й знову, публікуючи нові й нові матеріали з непростого життя цих великих людей, якими — він не переставав це постійно наголошувати — має пишатися українська нація. Добре пам’ятаю, якою сенсацією стала поява листів Катерини
Білокур у “Вітчизні”, що їх упорядкував і підготував до друку Микола Кагарлицький. Вони — абсолютно геніальний народний роман. Безоружно, безоглядно щира сповідь великої — від Бога! — художниці, значення якої (в цьому Кагарлицький був свято переконаний) ми ніяк не можемо усвідомити. Потім один із прозаїків написав на основі цих листів роман про Катерину Білокур. За всієї його яскравої стилістики й фантазійної розкутості автора він не вразив так, як її листи. Як на мене, їх треба вивчати не тільки як важливі матеріали до біографії Катерини Білокур — це виняткового значення людський документ. Їх треба вивчати і як важливий літературний твір. Там багато мотивів, суголосних “Зачарованій Десні” Олександра Довженка. Як натхненний колекціонер, збирав Микола матеріал про Оксану Петрусенко і підсумував усі свої пошуки надзвичайно цікавою книжкою про велику співачку. Ще раз хочу наголосити: це не було написано, як мовиться, з наскоку (на взір того, як зробив його колега з книжкою про Білокур). Кагарлицький упорядкував збірку спогадів, листів і матеріалів про Петрусенко. Далі створив її творчий портрет, позитивно оцінений музикознавцями. А вже після цього взявся писати біографічну повість. На цьому прикладі видно його добросовісність і відповідальність у роботі. Так, холеричний, динамічний, відкритий для миттєвого захоплення, він, однак, нічого не робив поспіхом. Терпляче висиджував в архівах. Шукав людей, які знали Білокур, Петрусенко, Донця. Такою
Ще десь у сімдесяті роки минулого століття я вперше почув про Миколу Кагарлицького. Моя добра приятелька, що працювала коректоркою у видавництві “Мистецтво”, розповіла мені про редактора видавництва, який, за її словами, чи не єдиний з-поміж усіх тамтешніх працівників не тільки постійно говорив українською, а ще й справді знав її. До нього бігали по консультації, коли не могли вирішити, як виправити в рукописах ту чи ту стилістичну похибку. Здавалося б, за це його мали б поважати, але, як казала моя приятелька, в “Мистецтві” все було якраз навпаки — його саме за те дружно недолюблювали. І в цьому є сумна закономірність — на жаль, у житті здебільшого складається так, що кращих недолюблюють саме за їхню кращість. За їхню професійну чи моральну вищість або за їхні знання. В цьому пересіч агресивна й послідовна. Змінюються часи й покоління, а така ситуація повторюється й повторюється і, здається, вже стала сумною нормою.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
