Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“В голові було тісно від мелодій і ритмів…” · 8 Незабутні · с. 8сторінка оригіналу ↗

Чи дізнаємося правду про До дня пам’яті Володимира Івасюка

Слово Просвіти, №21 за 2019 рік

Ольга РУТКОВСЬКА, член НСЖУ і НВМС Пам’ять, що не вмирає Квітень 1979 року. Як давно це було, а водночас ніби вчора… Бо події тих незабутніх днів закарбувалися в пам’яті на все подальше життя; вони хвилюють і сьогодні, з відстані десятків років, висвітлюючи промінчиками призабуті розмови, епізоди, враження. У далекі 70-ті у місті Хмельницькому на VІ Республіканському фестивалі комсомольської пісні, присвяченому 60-річчю ЛКСМ України, мені кілька днів пощастило спілкуватися з композитором під час роботи у журі. У ці пам’ятні травневі дні хотілося б ще раз пригадати ту коротку вікопомну зустріч і атмосферу, яка панувала під час останнього музичного свята в житті цієї легендарної особистості. Володимира (на той час уже відомого композитора) столичні комсомольські функціонери вперше запросили на подібний молодіжний музичний форум, що традиційно проводився щодва роки у різних містах України (Керчі, Херсоні, Каховці та ін.). Хмельницький (відкриття відбулося у Шепетівці) було шостим фестивальним містом. Крім знайомих фахівців, у суддівській команді я побачила й нове для мене обличчя — автора популярних пісень, що вже понад десять років звучали в ефірі й виконували їх, без перебільшення, сотні професійних і аматорських колективів в Україні та за її межами, зокрема, справжній шедевр — “Червона рута”. Івасюк був новачком у республіканському журі. Воно переважно сформувалося на попередніх фестивалях, тому як постійний секретаря опікувалася ним: пояснювала, як треба оформляти документацію, заповнювати балотувальні листи, писати рецензії тощо. Хоча Володимир був наймолодшим серед колег по суддівству, — музикантів, диригентів, режисерів (навіть не член Спілки композиторів, а лікар за першим фахом і ще студент Львівської консерваторії), — до нього, як до арбітра, під час обговорення часто звертався голова журі Мирослав Скорик. Після першого конкурсного дня, у п’ятницю, я запросила до себе в кімнату випити чаю кількох друзів — організаторів фестивалю, а також композитора Олександра Зуєва, фундатора славнозвісної “Кобзи” (1969), який написав популярні пісні “Три дороги”, “А ми удвох”, “Корчагінська вахта”, “П’є журавка воду” та ін. (помер у психлікарні). Принесла самовар. Вирішила покликати Володимира, який жив поряд на нашому поверсі (частину членів журі розмістили чомусь в іншому готелі, за кілька кварталів). Зайшовши, він сказав: “Як Ви розсмішили мене, що буде термінове засідання журі, я й справді повірив. Навіть шнурки попрасував”. Примостився в кутку біля дверей і так просидів цілий вечір, був мовчазним, інколи вставляючи слово-два. Уважно слухав розмови нашого веселого товариства про пригоди на минулих фестивалях. Нам хотілося ближче познайомитися з такою відомою людиною, якою був Івасюк, більше дізнатися про його творчість, проте ми ніяк не могли його розговорити. Про себе лише сказав, що за фахом лікар-кардіолог, що йому 30 років. Питали: “А чому не жонатий?” Коротко відповів: “Закінчу консерваторію, тоді оженюся”. Він навчався на ІV курсі. Цікавилися співпрацею з Софією Ротару, та відчули, що Володя чомусь не бажав про це розповідати, тому залишили його у спокої — він ніяковів від розпитувань настирних киян. Під час спілкування в товаристві нових знайомих Івасюк говорив про поїздку найближчим часом до столиці, про записи нових творів на Республіканському радіо і телебаченні; про здійснення заповітної мрії — виконання у Львові свого концерту. Якось Володимир, діставши з портфеля ноти, сказав, що працює над концертом для чотирьох мідних духових і струнного оркестру, адже до здачі курсової залишалося мало часу — писав у готелі ночами, без інструменту твір такої великої форми. Погортавши чималеньку партитуру, я помітила — вона була надзвичайно складною. Пообіцяв, коли буде у Києві, обов’язково зайде до Центрального будинку народної творчості (на території Лаври), де я працювала заступником директора, а ще запросив до Львова на свій концерт, який мав відбутися у червні. У неділю, 22 квітня, після урочистого покладання квітів до пам’ятника В. І. Леніну, у другій половині дня, — підведення підсумків фестивалю, обговорення виступів, визначення лауреатів. Володя педантично нотував зауваження про кожного конкурсанта, я навіть попросила допомогти мені швидше порахувати всіх учасників і виставлені членами журі оцінки. А у перер вах між виступами Володимир — у центрі уваги, в оточенні керівників, учасників колективів, журналістів, він користується авторитетом і повагою і у молоді, іу старших від нього, легко йде на контакт і спілкування з глядачами. 23 квітня, в понеділок (напередодні зникнення Івасюка), в театрі йшла репетиція заключного концерту, я оформляла документацію. Увечері приїхала машиною до готелю переодягтися, забігла до Володі, попросила його швиденько зібратися, щоб не запізнитися, — початок о 19 год. Він робить мені комплімент, помічаючи старовинну камею на блузці: “Яка гарна брошка!” (говорить з приємним пом’якшеним “ш”). На сцені розкладаю дипломи, призи для вручення, потім сідаю в залі, недалеко від Володі, бачу, як він уважно слухає кожен номер, задоволений виконанням своєї пісні “Лиш раз цвіте любов” солісткою ВІА “Арніка” Вікторією Комлик (вона ж — Врадій, потім — Сестричка Віка). У Хмельницькому, здавалося, ніщо не віщувало біди. Але вона, мабуть, наближалася, бо Володимир дуже поспішав додому, буквально з першого дня фестивалю замовив квиток, попередивши, що обов’язково має бути у Львові 24 квітня, у вівторок вранці, і в жодному разі не може запізнитися. Тому в понеділок увечері, після закінчення конкурсу і заключного концерту, навіть відмовився бути на вечері з нагоди закінчення фестивалю. Прощаючись біля машини, яка розвозила гостей до ресторану, сказав: “Якщо хочете, я можу піти з усіма, але мені цього б не хотілося. Та ми з Вами скоро обов’язково побачимося. 7 травня на Республіканському радіо я буду записувати нові пісні і домовився там зустрітися із Зінкевичем”. Я не мала права наполягати, тому сказала: “Пам’ятайте, в Києві у Вас є гарні друзі”. Він відповів: “Так, я вірю в це. Зараз піду попрощаюся з Василем”. Це були його останні слова. Потім поцілував мені обидві руки і зник у натовпі, який брав штурмом театр — організатори вирішили провести повторний заключний концерт фестивалю. Коли я повернулася у готель, від чергової на поверсі дізналася, що Володимира приходили проводжати на вокзал хлопці з обкому комсомолу, але у своєму номері його вже не було. Ось і все. За кілька днів страшним ударом приголомшила звістка: одразу по прибутті до Львова 24 травня Івасюку додому зателефонували, він поїхав до консерваторії і… не повернувся ні ввечері, ні наступного дня. Батькам завжди повідом ляв, де перебуває і чому затримався. Чутки про зникнення швидко поширилися всією Україною і це здалося дуже дивним, адже ні по радіо, ні по телебаченню про це не було жодного повідомлення. Здавалося, ніби хтось спеціально поширює інформацію про композитора з різними побутовими плітками й інсинуаціями про його життя. Мені на роботу, в Республіканський будинок народної творчості, з Криму, з Чернівців дзвонили учасники колективів, які були на фестивалі, питали, може, я знаю, що трапилося з Івасюком, адже вони ще відчували його міцне рукостискання. Особливо переживали музиканти з кримського Красноперекопська, які встигли подружитися з композитором. Мене хвилювала думка, що необхідно розповісти близьким Володимира про його перебування у Хмельницькому, адже я, мабуть, була останньою жінкою, яка його бачила і з ким він розмовляв напередодні свого від’їзду. Але як зв’язатися з ними, я не знала. І впродовж травня намагалася отримати якусь інформацію у знайомих редакторів Республіканського радіокомітету, з якими він записував свої пісні; дзвонила колегам, працівникам культури до Львова, шукала домашній телефон Зінкевича у Луцьку. Але я не втрачала надії, що все буде гаразд, нічого страшного не повинно статися. Було оголошено всесоюзний розшук, і цьому великою мірою сприяв Олексій Екімян — генерал-майор міліції, начальник карного розшуку Москви, а більше — популярний композитор, залюблений в Україну, і друг Володі (він загинув у автомобільній катастрофі рівно через два місяці після смерті Володимира). Прощання Лише через три тижні стало відомо про трагедію: 18 травня 1979 року жахлива новина, мов “стріла по видноколу”, миттєво облетіла Україну і, напевне, весь колишній Радянський Союз, та й не тільки — скалічене тіло композитора знайшли повішеним у Брюховецькому лісі біля Львова. Під деревом лежав акуратно складений плащ і стояв порожній портфель; нот не було — чиїсь брудні руки забрали незавершені, можливо, геніальні твори. Івасюк мав грандіозні життєві плани й перспективи: завершити фольк-оперу “Дарина”, створити у Львові симфоджаз, зняти аматорський фільм, упорядкувати збірку народних пісень, зібраних на Буковині, організувати виставки власних живописних робіт та фотографій, і писати, писати — в голові було тісно від мелодій і ритмів… Однією з причин його загибелі називали те, що він відмовлявся писати пісні на російські тексти. Та це неправда, бо в його доробку я нарахувала їх близько десяти (мабуть, не всі), зокрема: “Мой Киев” (сл. Ю. Рибчинського), “Экипажем командует женщина” (сл. А. Соловйова), “Расскажи мне, отец…”, “Моя мечта”, “Рождение дня” (сл. А. Дементьєва) тощо. Інша версія — самогубство (самоповішання). Сумно й боляче було читати опубліковані в деяких газетах повідомлення прокуратури з неоковирними висновками експертної судово-медичної комісії про неадекватний Нинішнього травня минає сорок років, як відійшов у Вічність Лицар української пісні Володимир Івасюк. Якого саме дня це сталося, що з ним трапилося напередодні, ніхто не знає і дотепер, а може, як писав поет у присвяченому йому вірші, “…знає, та мовчить, де проліг його останній шлях”. Звичайно, у цього непокараного злочину є і виконавці, і свідки, і причетні до нього. Дехто з них ще живий, але скоро їх не стане. І вони досі мовчать. Уже сорок років. Чи не час нарешті назвати імена конкретних замовників і сказати народу правду про цю трагедію і наругу над славним сином українського народу — композитором Володимиром Івасюком? І “хто був той підступний злодій, який дав наказ вкоротити йому віку?”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин