“А в творах твоїх — таїна генокоду — Землі української вічна краса!” · 9 Незабутні · с. 9сторінка оригіналу ↗
загибель Володимира Івасюка
Слово Просвіти, №21 за 2019 рік
депресивний стан загиблого, його колишню нібито “психічну хворобу” і твердження, що у зв’язку з цим він наклав на себе руки. Львівські лікарі, ви ж давали клятву Гіпократа! І написали таку маячню, якій ніхто ніколи не вірив, включаючи, мабуть, і вас самих! Соромно й за тих, хто побоявся надрукувати некролог у пресі зі співчуттям рідним, окрім “Літературної України”, адже батько був відомим письменником, а також малотиражки “Львівський залізничник”. А 22 травня 1979 року на Личаківському цвинтарі у Львові вже виріс величезний курган з квітів. В останню путь улюбленого митця проводжали десятки тисяч людей з усієї України. Кажуть, такого похорону не бачили з часів Івана Франка. З найближчих київських друзів приїхали попрощатися композитор Вадим Ільїн та поет Юрій Рибчинський. Усі чекали, хто перший виступить над могилою, адже ні повідомлення про смерть Івасюка, ані некролога в офіційній пресі не було. Той сміливий крок зробив волинянин Ростислав Братунь, який сказав своє печальне слово. За це позбувся посади голови Львівської організації Спілки письменників України.
Івасюк — FOREVER І хто міг знати, що наступні десять років ні душі, ні імені легендарного творця не буде спокою на цьому світі, що накладуть табу на особу В. М. Івасюка і його творчість, не звучатимуть улюблені народом пісні, і лише наприкінці 80-х вдасться провести фестиваль “Червона Рута” у Чернівцях. Що впродовж десяти років батькам не дозволять встановити пам’ятник на могилі сина, і кілька разів її спалюватимуть? А сакраментальні запитання: “Хто вчинив злочин? Навіщо? За що?” й дотепер залишаються без відповіді. Восени 1979 року мені трапилася нагода поїхати до Чернівців на перегляд самодіяльних колективів. До складу комісії запросили Вадима Ільїна, який з радістю погодився і пообіцяв познайомити мене з батьками Володі — адже вони були гарними друзями і по життю, і по творчості. Михайлові Григоровичу (мами Софії Іванівни тоді не було вдома) я розповіла про знайомство з його сином, як він почувався під час фестивалю, чомусь дуже поспішав додому. Тоді батько сказав, що Володя поїхав до Львова не поїздом, а машиною, з керівником ВІА “Арніка” В. Васильєвим. Можливо, він запізнився на вокзал, а можливо, була якась інша причина… Свої спогади я пізніше записала і передала батькові, який їх частково включив до книги “Монолог перед обличчям сина”, що двічі перевидавалася. Поділилася враженнями про спільну роботу в журі; про те, що доброзичлива атмосфера йому подобалася; що поряд з ним постійно були старі та нові друзі й шанувальники його таланту, а також приятелі, співаки і музиканти зі Львова та Чернівців. Наше листування тривало кілька років, до хвороби Михайла Григоровича. На жаль, батьки Володимира вже відійшли у вічність, так і не дізнавшись, хто вбив їхнього сина. Нехай святяться ваші світлі імена! Оригінали листів я передала до меморіального музею Володимира і Михайла Івасюків у Чернівцях, а собі залишила ксерокопії на пам’ять. Як сприймає творчість композитора молоде покоління українців? Про це я спитала у своєї доньки Вікторії, журналістки і поетеси, якій зараз трохи більше років, ніж було мені, коли я вперше побачила Володю. — На мою думку, — сказала вона, — не всі ставляться до нього однозначно; минуло чимало часу, відбулося багато змін: і в країні, і в свідомості, і у смаках молоді. Вона сьогодні менше цікавиться радянською пісенною класикою, хоч би якою осучасненою та була. Деякі захоплюються обробками в стилі джазу, блюзу, харді панк-року та інших модних течій. Не всі вони мені подобаються. Адже треба відчути душу автора, тому чарівній неповторні ліричні мелодії Івасюка не завжди лягають на модерні ритми, хоча Володимир своєю творчістю випереджав час на багато років, і його бітові композиції відповідали європейським музичним стандартам. Шкода, що ми не знайомі з творами усієї жанрової палітри, в якій писав Івасюк. Напевне, і тут він сказав нове слово у музиці. Щодо мене особисто, то пісні Володі — це моє дитинство і моя студентська юність. Я маю майже всі версії записів його творів, не можу стримати сліз, коли чую “Баладу про мальви” або “Баладу про дві скрипки”. Вони хвилюють мене і надихають на написання віршів. Коли Володимир Івасюк загинув, мені тільки-но виповнилося 13 і я добре пам’ятаю, в якому захопленні від знайомства з ним у Хмельницькому була моя мама Ольга Василівна: одразу купила в нотному магазині на Хрещатику десятки платівок з піснями, а також збірочки його творів видавництва “Музична Україна”. Музика в нашій квартирі не замовкала вечорами й упродовж вихідних. Я вивчила чимало пісень з платівки “Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” і теж закохалася у його творчість. І в якому розпачі була мама, коли дізналася, що Івасюк зник, а зрештою, — коли знайшли його тіло. Мені пощастило під час практики у Чернівцях 1985 року познайомитися з родиною Володимира: батьком, мамою, сестрою Оксаною, її синочком і чоловіком. Я була в захопленні від відвідання їхнього гостинного помешкання. З трепетом і хвилюванням входила у кімнату, де жив і творив Маестро, ау великій вітальні торкалася клавіш роялю, з яких злітали у вічність його пісенні шедеври. Згорьовані батьки знаходили сили, щоб розповісти про трагедію своєї сім’ї, дякували за наші щирі сльози, теп лі листи і пам’ять про Сина. Михайло Григорович показував власноруч любовно зроблений альбомчик з його піснями й фотографіями, Софія Іванівна частувала смачними буковинськими стравами, сестра Оксана подарувала на згадку сувенір — різьблену з дерева інкрустовану писаночку. Під враженням почутого й побаченого вже згодом я написала кілька віршів про Івасюка, що друкували в періодичній пресі та поетичних збірках. У Києві я познайомилася з першим директором меморіального музею батька й сина Івасюків у Чернівцях Парасковією Михайлівною Нечаєвою і постійно підтримую з нею дружні стосунки. Вона вдячна за матеріали, надіслані мамою на її адресу: автографи листів від Михайла Григоровича, власні статті, програми обласних концертів та фестивалів, де звучали твори Володимира, спогади, які поповнили фонди музею і його експозицію. Пані Паша — автор книг про Володимира і його родину, серед них: “Володимир Івасюк. Життя — як пісня”. Спогади та есе. Літературно-публіцистичне видання” (2003), “Безсмертна тінь великих душ” (2002), “Наш камертон — Володимир Івасюк” (2016), численних публікацій у журналах і періодиці; ініціатор проведення у столиці пам’ятних заходів, присвячених Володимирові.
Післяслово Володимир Івасюк — автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до спектаклів, а ще талановитий художник і фотограф. Сьогодні пісні буковинського композитора і поета звучать з ефіру мало не щодня, є чимало аудіодисків з записами у виконанні різних груп та солістів; про нього знято низку документальних стрічок (художнього фільму, на жаль, ще немає); написано кілька книжок-спогадів, видано альбоми фотографій і збірки творів; рясніє від статей на сайтах Інтернету; йому присвячено десятки віршів, які також покладено на музику. Пісня “Червона Рута” дала назву республіканському фестивалю української сучасної і популярної музики, якому восени 2019 р. виповниться 30 років; проведено 10 конкурсів естрадної пісні імені Володимира Івасюка. У квартирах в Чернівцях, де він мешкав із батьками, і в Кіцмані, де народився, відкрито меморіальні музеї; встановлено пам’ятники у Кіцмані і Львові; меморіальні дошки — у Чернівцях та у березні 2017 р. — на фронтоні Будинку звукозапису Українського радіо в Києві по вул. Первомайського. Володимиру Івасюку присвоєно Республіканську комсомольську премію імені М. Островського (1988), Державну — ім. Т. Шевченка (1994), почесне звання Герой України (2009), Всеукраїнську премію “Золота Жар-птиця” — у номінації “За внесок у розвиток музичної культури України ХХ століття” (2001) — усі посмертно. Ми нібито починаємо віддавати борги за вчинений злочин. Кілька разів навіть поновлювалася і знову закривалася справа загибелі композитора. Останній раз — 2014 року. Хоча, за твердженням ексзаступника Генерального прокурора України Миколи Голомші, лідера партії “Патріот”, вже відомі винуватці загибелі Івасюка, це справа рук КДБ. Може, “руки” теж мають імена і ми про них, нарешті, дізнаємося? Ода Володі Ввійшов у життя ти, не знаючи броду, Не відав, як швидко скінчиться твій шлях, Та нам залишились намиста мелодій Й пронизливе світло в блакитних очах.
Міняються стилі музичні і мода, На сцені панує убога попса, А в творах твоїх — таїна генокоду — Землі української вічна краса!
Тебе полюбили на Заході й Сході, На Півночі й Півдні лунають пісні. Твій усміх, такий чарівливий, Володю, У душу немов зазирає мені!
А ти чоловік незабутній, Володю, Бо музику в жінці почути зумів! Оспівував ніжність її, звабу, вроду, І радість лунала на сто голосів!
Натхнення знаходив в коханні, природі — У горах, потоках, світанках, житах. Свобода у творчості, тільки свобода! І доказ тому — твоє дивне життя.
Шуми лісові, ручаїв тихі води, Любов і самотність, щемкі почуття… Ти щастя своє, від життя насолоду У звуки, акорди й слова обертав!
…Хто був той підступний безжалісний злодій? Історія поки що вперто мовчить… Ти з нами. Ти поруч. Ми разом, Володю! І пісня твоя незабутня звучить! Вікторія РУТКОВСЬКА, член НСЖУ.
Свої спогади і цей вірш замість квітів ми кладемо на могилу незабутнього Митця. Прости нас, друже, що не вберегли тебе. Ти — завжди з нами! Вічна тобі пам’ять!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
