Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “На нашій землі, робиш невтішний висновок, лише козаки були нещадні до злодіїв та казнокрадів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Тінь Варрави

Слово Просвіти, №21 за 2019 рік

Катерина МОТРИЧ Таких політичних пристрастей і такої полярної напруги, емоцій, як у переддень виборів і після них, Україна давно не знала. Таких “гадань”, додумувань, прогнозів і тривоги мисляча та патріотична частина українців ще не звідала за останні, може, й сто років, і такого шоку від ребуса рідного народу, який “ніколи не помиляється”, також давно не було. І ця патріотична мисляча Україна долає справжнє потрясіння, шукає відповіді — й дедалі менше у тих роздумах оптимізму. І все ж, одні делікатно і надто толерантно говорять про демократію, чесні вибори, за щой постав Майдан Гідності. А категоричніші й більш прямолінійні гнівно говорять про голодомори, репресії, війну, в яких було знищено елітний генофонд нації, про оновлене рабство. Ще хтось вдається до лексики й розпоясаності “95-го кварталу” й батькує “рагулів”, які вибори сприйняли, як “лігу сміху” з новими обличчями і “приколами”. Поінформованіші говорять, що знову українці власними руками вхопили себе за горло там, де сонна артерія. Запевняють, що на цій землі плодиться “унікальний” народ, в генетиці якого є гени поневолювачів і вони дрімають й прокидаються в доленосні періоди. І тоді ніяких ворогів народу вже не треба: він сам у мирний спосіб все вирішує. Хтось згадує тих, що будили той ген самознищення. Згадує Генерального суддю Василя Кочубея, ображеного на гетьмана Івана Мазепу за доньку й дружину, закоханих у гетьмана. Почуття помсти змушує його робити доноси на гетьмана. Врешті, переконує царя у зраді Мазепи, і той руками Меншикова та розлютованих москалів знищує гетьманську столицю Батурин і топить у крові батуринців. Те ж почуття помсти (ми його згадуватимемо не раз, бо воно фатальне для України) охопило й козацького отамана Семена Палія, який привів під Полтаву 30 тисяч козаків, що билися зі своїми побратимами на боці царя. Це, мабуть, і забезпечило перемогу царського війська. Помсту було вчинено. Впала Україна! Чи й мстиві настрої Директорії до Гетьманату 1918-го… Зворохобили й народ, може, наність. Такою силою впливу володів Сталін, і він опромінив тисячі ненавистю, жорстокістю, людиноненависництвом дияволової сили. Він дав поживу і “настанову” усім провладним совітам пасти людські емоції, формувати їх у певному напрямі, не дозволяти їм виходити за рамки дозволеного, неодмінно любити “тюрму народів”, “гдє так вольно дишіт чєловєк”. І над цим працювали ЦК, кедебе, кіноіндустрія, журналістика, література, все мистецтво. Цими ж второваними дорогами прямує нині й путінська Росія, тримаючи людські емоції в тій зоні суворого режиму, які не нестимуть загрози тоталітарній системі. Так радянських людей переконали, хто такі “вороги народу”, і до сьогодні живе ненависть до справжніх героїв України. Сила натовпу не від Творця. Чи не найпереконливіше її змалювали євангелісти. Мовби й безпристрасно, інформативно, але скільки болю й осуду за тим прочитується. Ті, що зустрічали Ісуса Христа, коли Він на ослі в’їхав у Єрусалим, і кидали йому під ноги пальмове гілля й вигукували: “Осанна, сину Божий!”, за тиждень вже волали “Розіпни його!”. Бо над їхніми емоціями вже “попрацював” синедріон. І для помилування вони вибрали Варраву. У давніх іудеїв була традиція: незадовго до Великодня дарувати помилування якомусь засудженому злочинцеві. Перед натовпом розгніваного люду були Ісус Христос і розбійник Варрава. Обох чекав суд. І доля обох була в руках народу. І ті, що лише недавно кричали “Осанна, сину Божий!” і готові були нести Його на руках, вибрали для помилування розбійника. Бо це було рішення синедріону. І дарма, що вони ходили за Ним, що Ісус зцілював їх, милував, що вони бачили його чудеса, як Він воскрешав мертвих і повертав до життя одержимих, як Він проповідував Царство Боже і сіяв зерна віри. Це не спрацювало, бо для цього треба було “включати” мислення, розум, а у натовпу були зомбовані емоції, і добрі почуття враз переродилися на лихі. Тому замість пальмового гілля на чоло Спасителя одягнули вінок з колючого терну. Його били й плювали в обличчя, шаленіли в насмішках і ненависті до Нього, а коли Він просив пити, то йому зволожували вуста отцом і воловою жовчю й несамовито знущалися, зваливши на плечі важенний хрест. Справді, у натовпу батько сам князь пітьми. І не варт шукати у наших грішних днях аналогій, але чомусь нав’язливо вимальовується той день на Софійському майдані, усміхнені заплакані обличчя людей, які чекали цілісінький день (!) обрання глави нашої Церкви, щасливе лице Президента, його дитинна радість і вигуки киян: “Порошенко! Порошенко! Порошенко!” І невдовзі стається раптова амнезія загалу. Значна його частина, нехай молода та непросвітлена, забуває, що він той віртуоз-смертник, який улітку 2014-го вистрибнув з літака без парашута і вижив… Забуває чи не знає, що він очолив Україну — голу, босу, обікрадену варравами. З голою казною, деморалізованою розпроданою армією, зрадливою міліцією, жорстокими силовиками, зруйнованою економікою, азійською навалою. І протягом неповних п’яти років створено професійну армію, яка зупинила ворога, налагоджується економіка, поповнилася державна казна, світ відкрив для себе Україну, яка трагічно й стоїчно виборює собі європейський простір, нагороджує санкціями Росію. І все це той “пілот-смертник” без парашута та його професійна команда. Європа дедалі ближче впускає до себе Україну, надає їй безвізовий режим, дедалі частіше звучить абревіатура НАТО і крок за кроком Україна віддаляється від фашистського режиму путінської Росії. І врешті перемога перемог, довгих століть — Томос! Українська православна церква здобуває викрадену в неї всепожираючим “русскім міром” самостійність аж через 333 роки. Подія епохальна. І той, хто переміг підступного й жорстокого москаля, стоїть на тих історичних “валах”, де височіють найпотужніші й найвеличніші постаті нашої історії. Поруч зі славними князями та гетьманами. Бо духовна свобода — це та енергетична оболонка, яка захищає фізичну. Це лад у психічному здоров’ї нації. І ми, називаючи Володимира Великого рівноапостольним, прощаємо йому і його 500 наложниць, і його жорстокість, і його виснажливі походи, де гинули тисячі, і, напевно, узаконену корупцію, бо все це осідає в тих історичних рецепторах, в тій ніші людських слабкостей і гріховності, а на поверхні залишається усе національно домінатне, доленосне і величне. І між охрещенням Київської Русі і нинішнім Томосом пролягає золотий нетлінний міст із того “матеріалу”, який принесли нам ангели з Божого світу. І це усвідомлюють усі великі українці. Ті, що давно випасають господні череди, і ті, що стояли довгий холодний день на Софійському майдані, чекаючи доленосного рішення. І ось тут пролягає глобальна межа, швидше, прірва у нашому соціумі — між просвітленими, патріотичними, що зі сльозами на очах зустріли радісну звістку, і тим охлосом, що відмежовується від елітної частини народу інтелектуальним слабомислієм і ментальністю невигубного совка. І це епохальна межа — століть, а, може, й тисячоліть. Межа різних світів, різних цінностей й духовних величин. На цій межі завжди тирлувалися вирожденці і яничари, тут потоптували українські святині, зневажали українських світочів і національних героїв, плодили анекдоти про “дурного недорікуватого хохла”. І автор цих антиукраїнських чудовиськ “нічтоже сумняшеся” хронічно демонструє свою інтелектуальну убогість та зарозумілість, знаючи, що йому ніхто не дасть по зубах, не вліпить, як казав поет, “подсвєчніком по мордасам”, ба термосом по фейсу. І демократія дозволяє їм все, але є та заповідна зона, той олімп, куди невігласи і маргінали не повинні пролазити, бо вони — звульгаризовані совки попри їхні мерси, офшори і вкрадене на цій нелюбленій ними землі багатство. І Ваш біль, Петре, Олексіїв сину, і Ваша передчасна сивина зрозумілі багатьом, що бредуть у ці дні через цей таки біль і гнів. І

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин