Шевченкіана · “Упродовж десяти років заслання таки можна було спитися... Але з Шевченком цього не сталося”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ТТаарраасс Ш Шееввччееннккоо:: «Мене неволя і горе не побороло…»
Слово Просвіти, №21 за 2019 рік
Проект “Подробиці Шевченкового життя” народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Як і обіцяв автор у попередній публікації, цього разу він розповідає про Шевченкове ставлення до вживання алкогольних напоїв.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Думка думку поганяє” На початку навчання в Академії мистецтв молодий Тарас Шевченко поринув, за словами його біографа М. К. Чалого, в “світські насолоди й артистичні гульбища”. Та наступний видатний Шевченків біограф О. Я. Кониський ще в позаминулому столітті переконливо показав, що його “такими гулянками не годиться попрікати”: “Молодість — найліпший час в житті чоловіка, і тільки серце заскориніле, що не мало власної молодості або забуло про неї, не хоче знати, що молодість двічі не буває!.. на час прийде і швидше втікає. На мою думку, коли б Шевченко і справді справляв навіть товариські загри, то вони не шкодили йому пильно працювати біля освіти і штуки малярської”. Щодо цього періоду зустрічаємо цікаві міркування в Шевченковій повісті “Художник”. Вони зводяться до того, що прихильниками веселого бога Бахуса завжди і скрізь були особи, які перебували за колом пересічних людей: “Это уже должно быть, непременное свойство необыкновенных людей”. Разом з тим, однозначно засуджувалося пияцтво: “Тогда прощай все — и гений, и искусство, и слава, и все очаровательное в жизни. Все это уляжется, как в могиле, на дне всепожирающей рюмочки”. Через багато років, наприкінці заслання, Шевченко зафіксував якось зневажливо ментальну рису росіян і солдат-офіцерів, які залежали від “всепокоряючої владичиці горілочки”. Саме такою була принципова життєва позиція поета. Його друг, лікар А. О. Козачковський, у якого в Переяславі Шевченко гостював у 1845 і 1859 рр., згадував: “Деякі звинувачували його в пияцтві. Двічі, у день його іменин і на весіллі, де ми були дружками, я бачив його п’яним тією мірою, якою доводиться бувати часом і тверезим людям…” Шевченків приятель Ф. М. Лазаревський свідчив: “Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п’яним до неподобства. Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Чотиривірш, який він написав десь вуглем на стіні шинку, повністю характеризує такий стан: Вип’єш першу — стрепенешся, Вип’єш другу — схаменешся, Вип’єш третю — в очах сяє, Думка думку поганяє”. Ф. М. Лазаревський познайомився з арештантом Шевченком в Оренбурзі 9 червня 1847 р., і наступний десятирічний період у засланні важко назвати “кращими роками його життя” та й цитовану строфу поетів приятель, очевидно, записав із чиєїсь розповіді. Проте це жодним чином не заперечує сутність свідчення Ф. М. Лазаревського. До речі, П. О. Куліш також наводив цей чотиривірш, який Шевченко, за його словами, “написав ув одному шинку на стіні вуголем”. Пантелеймон Олександрович розповідав про Тараса Григоровича: “Вернувшись на Україну 1847-го р., знайшов я його, можна сказати, непитущим”. Звичайний варіант розвитку подій після застілля Шевченко сам описав у повісті “Капитанша” (1855): “Долго мы сидели за столом молча, изредка поглядывая друг на друга и на бутылочку со сливянкой, и, когда увидели, что на сухом дне бутылки ничего достойного внимания не оказалось, встали из)за стола и, выразительно пожавши друг другу руки, пошли спать”. Так само закінчувалася випивка в абсолютно інших умовах Новопетровського укріплення, зафіксована в Шевченковому Щоденнику 28 липня 1857 р. Ішлося про те, що напередодні ввечері засланець повертався з гостей, виспівуючи українських пісень, а його зустрів знайомий А. Обеременко: “Андрий, убедившись, что я совершенно пьяный, взял меня осторожно под руку, привел к вербе, разостлал свою шинель, нарвал и положил под голову бурьяну, положил меня, перекрестил и ушел... Я-от души молча поблагодарил его и, недолго поворочавшись, уснул”.
“Випив, щоб загасити образу” Щоправда, є й інші свідчення. Безпосередній начальник Шевченка в Новопетровському укріпленні, командир роти, а потім півбатальйону Є. М. Косарев, спогади якого записав М. Д. Новицький, розповідав, що засланець любив іноді випити, як він сам говорив, “убити з горя муху” й одного разу нібито випив за раз із кимось три пляшки горілки. Проте врешті-решт Є. М. Косарев, до якого Шевченко ставився неприязно і пов’язував ім’я його здебільшого з тупою солдатською муштрою, свідчив про, сказати б, інтенсивність випивок рядового таке: “Ну!... часто не часто, а бывал таки. Да “под шефе”, это что! — пустяки: тогда одни только песни, пляски, остроумные рассказы. — А вот худо, когда, бывало, он хватит уже через край. А и это, хотя, правда, редко, а случалось с ним последние этак года два, три...” Тож явний Шевченків недоброзичливець, який, за словами поета, вживав щодо нього “майже паличну догану”, так і не зібрав на підлеглого вбивчого компромату. М. Ф. Савичев, який побував у Шевченка в Новопетровському укріпленні в травні 1852 р., розповідав: “…Ми пішли гуляти і, певна річ, за укріплення. Тарас Григорович цього разу зайшов у вірменські крамнички, де серед інших товарів продавалися вина і горілка; останньої він узяв пляшку і сказав: “Ходімо тепер на одне моє улюблене місце”, — і ми пішли вниз, до підніжжя тієї скелі, на якій стоїть укріплення, у бік моря”. Шевченко попросив розповісти про життя в Україні до подробиць, тим більше, що М. Ф. Савичев побував у його рідній Кирилівці, слухав задумливо, довго мовчав, а затим прочитав українською мовою, ніби сам собі, вірш, але М. Ф. Савичев не запам’ятав його: “Змісту тепер не пригадую, але згадувалося море, “хвилі і хмари”. Годі було б і намагатися точно назвати вірш, який Шевченко прочитав, але, здається, в його поезії немає словосполучення “хвилі і хмари”. Мені хотілося б, аби то був уривок із “Гамалії”: “Ой нема. Нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! ............................................................. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу, Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу”. А ще в “Гамалії” є молитовні слова: “О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині…” Хоч як би там було, М. Ф. Савичев навіть не згадав більше про ту пляшку, й це
П. Куліш. Портрет Т. Шевченка. 1844
свідчить, наскільки вона була другорядною для Шевченка… Особливо важливо звернутися до розповіді А. О. Ускової — дружини коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова, — з якою засланець був близько знайомий, як і з комендантом. У їхній родині наприкінці заслання Шевченко бував практично щодня, чаював, обідав, грався з дітьми. Влітку його життя зосереджувалося на зеленому комендантському городі, де були збудовані літній будиночок, альтанка, киргизька кибитка та землянка, і Шевченко мав змогу писати й малювати, ховати свої твори, відпочивати. Наприклад, 4 липня 1857 р. він записав у Щоденнику: “Ночував на городі в комендантській бесідці. Це моя теперішня резиденція”. Так от, у спогадах А. О. Ускової, написаних у вигляді відповідей на поставлені Шевченковим біографом О. Я. Кониським конкретні питання, згадується про такий випадок: “Раз ми обідали в альтанці. Іраклій Олександрович сидів вже за столом. Шев) ченка не було. Аж ось і він іде, підпираючи стіну, і сідає за стіл. Мені стало прикро за нього. Я встала з)за столу і мовила, що не бажаю обідати з ним, коли він у такому виг) ляді. На другий день він прохав вибачити йо) го і розповів, що коли він сидів в альтанці, так лакей, прийшовши лаштовати стіл до обіду, гукнув на його “геть звідсіль”. Оце так образило його, що він пішов та й випив, щоб “загасити образу”. Справді, для засланця то була неабияка образа, і немає підстав не довіряти Усковій, яка твердо заявила, що Шевченко, який у них “щодня обідав і пив увечері чай, ніколи, опріч одного разу (про який вище сказано, — В. М.), не приходив п’яний”. На мій погляд, абсолютно правдивою є також інформація А. О. Ускової про те, що “траплялося бачити його, як він літом на городі в товаристві одного чи двох з молодих солдатів веде, було, бесіду за чаркою, закусуючи воблою (рибою)”. Більше того, з Шевченкового Щоденника видно, що він і сам міг вихилити чарку під шинку власного приготування чи, закусивши редькою з огірком, або розпити пляшку горілки з штабс-капітаном М. В. Мостовським. Але тут не йдеться, що вже наголошено в попередній статті, про “всепожираючу чарочку”. В ментальній пам’яті національного генія залишився й жив справді безневинний національний звичай. Пам’ятаєте в Епілозі “Гайдамаків”? Бувало, в неділю, закривши Мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало. Як бачимо, непорочна чарка вільно й просто поставлена Шевченком між церковною книгою з текстами церковних відправ на кожний день місяця і Коліївщиною — грізною сторінкою вітчизняної історії, вершиною гайдамацького руху. Не забудемо й гірку Шевченкову сповідь у Щоденнику про те, як іноді йому не вдавалося ухилитися від застілля з “напівлюдьми” і “щоб уникнути гауптвахти з блохами і блощицями, знайомитися з новоприбулими офіцерами та в очікуванні майбутніх благ пиячити з ними”. Упродовж десяти років заслання таки можна було спитися... Але з Шевченком цього не сталося!
“У мене народився та швидко виріс чудовий проект: за обідом напитися п’яним” Годі було б і сподіватися, що восьмимісячне повернення Шевченка з заслання в Петербург не дасть живого, цікавого матеріалу про його стосунки з алкоголем, тим більше, що Тарас Григорович акуратно вів Щоденник. За винятком днів, коли земляки, скажімо, в Астрахані, самі зробили записи 15—20 і 25 серпня, а 10 і 11 вересня Тарас Григорович здійснював свій проект… “напитися п’яним”. В результаті 11 вересня запис у Щоденнику зробив капітан пароплава “Князь Пожарский” В. В. Кишкін (Шевченко плив із Астрахані в Нижній Новгород), “так как от глумления пьянственного у Тараса колеблется десница”, тобто, тремтить права рука, а з подальшого тексту зовсім ясно, що й ліва рука була йому непідвладна. Цікаво, що В. В. Кишкін описав, як Шевченко похмелявся. Випивши чимало вишневої горілки, “при оной цыбуль и солёных огурцов велие множество”. Сімнадцятого вересня Шевченко занотував, що “таки порядком напоздоровлявся” на відзначенні дня народження Л. Г. Явленської — бабусі з сім’ї Сапожникових, і передбачав неминучу “нову перепойку” з приводу дня народження О. О. Сапожникова. Характерно, що в цій атмосфері поет намагався все-таки працювати. Вчора, 16 вересня, він записав вірш французького поета А.-О. Барб’є та двічі брався малювати; сьогодні, попри іменини Л. Г. Явленської, продовжував переписувати вірш А.-О. Барб’є; завтра, 18 вересня, незважаючи на нове застілля, переписував вірш російського соціолога і публіциста А. Л. Лаврова… Перед прибуттям до Нижнього Новгорода Тарас Григорович записав, що “випили останній херес, мадеру і, здається, шампанське…” Якщо до цього переліку додати чихир, лафіт (червоне вино), горілку, зокрема лимонівку, вишнівку, слив’янку та самогон (полугар), то матимемо уяву про те, які напої вживав Шевченко на засланні. Щодо петербурзького періоду в Щоденнику згадуються джин, англійський портер і шампанське, а в російськомовних повістях — ром, лікер, джаксон, італійське лакрімакрісті, яке пили під макарони, та стофато. Стосовно Нижнього Новгорода, в якому Шевченко затримався більш як на 5 місяців, торкнуся двох легковажних епізодів. Привертає увагу, що 4 жовтня 1857 р. запису Щоденнику було зроблено під диктовку нетверезого Шевченка малограмотним слугою П. А. Овсянникова Михайлом, а наступного дня він уже сам зафіксував, що у нього “і сьогодні ще коливається десниця від позавчорашнього глумління п’янственного…” Ці слова вже зустрічалися в Щоденнику у згаданому записі В. В. Кишкіна від 11 вересня. Їх не прийнято було коментувати.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
