Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “Пам’ять нарешті іде в глибину, щоб називатись віднині – глибокою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Сотворіння цвіту

Слово Просвіти, №21 за 2021 рік

Анатолій КИЧИНСЬКИЙ *** Пам’ять іде. А дороги спіраль – начебто вуж на трипільській посудині. Пам’яті важко – їй застують даль випиті чаші і ледве пригублені. По черепочку та по черепку поміж кістками і воїв, і ратаїв – не поспішаючи, не нашвидку – ой як нелегко докупи зібрати їх. Гори лежать їх, розбитих на прах. Чим вони повнились? Медом чи трутою?.. Пам’яті страшно, і весь її страх в тім, що, можливо, я все переплутаю. Коло за колом, виток за витоком – до серцевини, до суті, до істини. Пам’яті важко – нерідко повзком довгі долати доводиться відстані. Хто ми і звідки ми? Де ми взялись? Де наші корені? Де наші витоки? В тім, що було і забулось колись, мусить не хтось розібратись, а ми таки. Все затопила вода, що спливала: цеглу, що стала первісною глиною, кров, що згоріла у жилах дотла, попіл, що став сивиною полинною… Пам’яті гірко. Не від полину – від мілини і набридлого спокою. Пам’ять нарешті іде в глибину, щоб називатись віднині – глибокою. Глибше і глибше – до самого дна, – так, щоб аж мулу його наковтатися!.. Пам’яті легко – нарешті вона знає, куди і до кого вертатися. Блудні ...І брели вони всі в нікуди. І гірчили чужі слова їм. І не ждали їх дальні люди і ненавиділи навзаєм. І блукання таке по світу дуже схожим було на зраду. І було їх, як того цвіту, що за вітром летить із саду. І сміялися нетямущо як не москви з них, то стамбули. І мовчали вони, тому що всі важливі слова забули. І шукали вони причину того болю, що знову й знову повертав їх на батьківщину, як забуті слова – у мову. Застільна балада Хто ти? Звідки ти? Куди ти? Годі колами ходити! Сядь посидь ногам на зло. Нас далеко ще не триста, але наше товариство гідне теж лягти, мов скло. Друг ти нам чи наш ти ворог? Чи хоч раз ти нюхав порох? Братом нашим хочеш буть? Осуши цей повний келих за братів своїх веселих, у яких печальна путь. Що печальніша дорога, то сильніша віра в Бога, без якої нам — хана. Ти наш відчай чи надія? За Георгія чи змія щойно випив ти до дна? Всі ми тут — як на долоні. Знають навіть наші коні, хто за що й за кого п’є. Не мовчи! Скажи хоч слово! Та не дуже загадково говори. Кажи як є. І сказав я їм: — Панове, в цьому світі загадкове все, крім смерті. Головне, щоб ніхто з сідла не випав. Ну а хто за кого випив і кого хто пом’яне, мені теж цікаво знати. Та на часі виясняти нам не це, а те, чому в нашім небі сонце ясне, ще не вечір, а вже гасне, в чорну канучи пітьму. Ворон кряче надто низько — знак, що ворог надто близько. Вже, можливо, опостінь. Час вилазити з-за столу та на битву йти посполу. Бог на поміч нам! Амінь. Пошитий у дурні пошитий у дурні стріляним горобцем до того ж білими нитками аж пальці знати курям на сміх пришиєш кобилі хвіст і як дурень то зі ступою то з балалайкою не знаючи броду полізеш у воду наче поперед батька в пекло туди де Макар телят не ганяв де Сидір козам роги править де смаленого вовка побачивши до нових віників його пам’ятатимеш сядеш у калюжу сьорбнеш тієї солоної водички накрутишся в ній наче муха в окропі вхопишся за соломинку вискочиш на сухе наче Пилип з конопель і мов горохом сипнеш намелеш сім мішків гречаної вовни на здогад буряків щоб дали капусти почнеш притуляти горбатого до стіни і як по писаному вилами по воді сон рябої кобили розповідати про чудеса в решеті про те що на городі бузина а в Києві дядько наколотивши гороху з капустою завариш такої каші що і в ступі її не втовчеш зіпсуєш її маслом масляним передаси куті меду зуби на ній з’їси у Бога теля з’їси невинним ягням прикинешся очей у сірка позичиш шила в мішку не втаївши ухопиш ним патоки проміняєш його на швайку заправиш вола за неї віддаси її за масляні вишкварки почувши як вітер в кишенях свище копійку з коліна вилупиш купиш кота у торбі за що купиш за те й продаси закривши цю лавочку сядеш на улюбленого коника з піску мотузок насукаєш наловиш риби у каламутній воді вхопиш бика за роги насиплеш на хвіст йому солі в баранячий ріг його скрутиш три шкури із нього злупиш глянеш на все крізь пальці за деревами лісу не побачиш почнеш валити через пень-колоду наламавши дров станеш у ліс їх возити потому в собачу ристь гайнувши за двома зайцями наче за вітром у полі облизня вхопиш як собака обметиці ждаників не наївшись підеш за сім верст киселю їсти не одну пару підметок стопчеш заблукаєш межи хатою й коморою за словом до кишені полізеш підлиєш масла у вогонь напечеш раків проковтнеш пілюлю макогона оближеш забажаєш пташиного молока попадеш пальцем у небо наловиш ґав сядеш на пташиних правах білою вороною між ними намотаєш на вуса те що сорока на хвості принесе солов’єм заспіваєш пустиш півня лаври пожнеш де не сіяв ляжеш на них спочити заснеш без задніх ніг і прокинешся у свинячий голос Міраж Риби мигтять, мов уламки дзеркал, в сивій сухій воді. Виє, піску наковтавшись, шакал з пеклом у животі. Хвилі – круті, як верблюжі горби,– хлюпають біля губ. Стогнуть, свободи напившись, раби. Скиглить свободолюб. Виє шакал каравану услід, а караван – іде! Віра в новий, ще горбатіший світ вперто його веде. Світ неможливий без фата-морґан. Мріється в нім рабу воля, з якою несе караван кожному – по горбу. Привид пророка пісками убрід спраглий веде народу протилежному напрямку від обітованих вод. Свідок Мій горішку міцненький, колись! Все, що бачив і чув ти колись випадково і не випадково, з перевтоми напруживши зір, виливай, наче кров, на папір. Перетворюй мовчання у Слово. Ти був свідком страшних потрясінь. Час мости спопелив ще й осінній листочок спалив напослідок. Час не любить тебе не тому, що ти завжди перечиш йому, а тому що небажаний свідок у тобі заговорить от-от. Ось чому, щоб закрити твій рот, час пантрує тебе без упину. Хлібороб ти а чи віршороб, він, узявши на мушку твій лоб, жде нагоди для пострілу в спину. Процес Стогне простір, привалений часом. І залізом посвистує смерть. І провалюється під Пегасом ненадійна повітряна твердь. Божевільне бажання літати з небосхилу сповзає в ковил. І надходять нові експонати у музей ампутованих крил. Світ під слідством розколеться навпіл, і до справи долучать знавці об аорту затуплений скальпель у сліпого хірурга в руці. І не стане ні кращим, ні гіршим це прозове життя, у якім суд відмовиться вірити віршам – найчеснішим лжесвідкам моїм. *** Стелиться лист по стерні димом рудим. Так підкрадається смерть, хитра, мов лис. День переходить у ніч, полум’я – в дим, видих останній – в туман… Кайсь і молись! Стелиться лист по ріллі. В колір вогню перефарбовано ліс. Птаства над ним! — як добровольців, котрі йдуть на війну,— наче у небо ідуть, — легко, як дим. Лівою! Лівою! Лі… Віє вітрець. Лівою! Лівою! Лі… Виє сурма. Ворог – запеклий, мов час. Хай йому грець! Глянеш у вічі йому – в жилах зима. Куля бере на снігу лисячий слід. В полисках мерзлих калюж – вилиск ножа. Мов у замерзлій ріці риба об лід, б’ється об небо чиясь грішна душа. *** І світлий шлях, і темний манівець примхлива доля зводить нанівець, розбавивши комедією драму, де часто-густо зрячого сліпець вести береться. Начебто до храму.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин