Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми відповідальні за своє майбутнє, за країну, · в якій хочемо жити”. Суспільство 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

Духом незламні

Слово Просвіти, №21 за 2021 рік

Маргарита ДОВГАНЬ “Народ і воля нам понад усе…” Андрій Бессараб Після фронту різне буває. Хтось депресує. А чому б ні – тато й мама працюють, хліб приносять – можна і поскиглити в неробстві. Хтось до руйнівної чарки тягнеться, хтось у мафії жебраків ходить. На жаль, все трапляється. Та частіше буває, що, переживши фронт, тяжкі поранення, люди не падають духом. Вони продовжують жити гідно й повноцінно. Сергій Ільницький (праворуч) Саме про колишніх фронтовиків, незламних духом, ця розповідь. Власне, про героїв книги “Шпитальні нотатки”, з якими я і тепер підтримую дружні стосунки. Наприклад, днями радісно озвався мій славний герой, нащадок Семена Палія, Олександр Палій. Сповістив, що став студентом університету, буде істориком, архео­логом. Саме це він мені обіцяв, коли ще був прикутий до шпитального ліжка… Придивіться до фото спортсменів з плавання. Один із них (праворуч) – Сергій Ільницький, доброволець із Баштанки на Миколаївщині. Був тяжко поранений у бою під Луганськом ще на початку московського збройного нашестя. Хлопець вже завершив навчання у Київському університеті і працює юристом. А дружина Оксана народила донечку Єву… Днями зателефонувала одному з моїх улюбленців Роману Максимцю (він лишився без правої руки і ноги, без лівої стопи, без лівого ока). Почула, як завжди, бадьорий, радісний голос! Розповів, що дружина пішла у справах, а він трьох своїх діточок доглядає, і чую радісний гамір… Далі – ще кілька оповідей про сильних духом, здатних подолати післяфронтові синдроми, поважати себе і світ, дарований їм батьками. Андрій БЕССАРАБ Волонтер Тимур Нішніанідзе свого часу записав інтерв’ю з офіцером Української армії Андрієм Бессарабом, у якому дав таке резюме: “14 тисяч годин полону не вбили в ньому ні патріота, ні творця, ні романтика”. У 2019 році світ побачила збірка поезій Андрія Бессараба “Ми не маємо права не бути сильними”. Родом він із Чугуєва на Харківщині. У перші дні після звільнення з полону, різдвяного вечора 2018 року, в Київському шпиталі на запитання схвильованої журналістки “Як ви витримали той полон, тортури?!” Андрій відповів: “Нас врятував Василь Стус” і почав напам’ять читати його поезії. А пізніше, у вступі до власної поетичної збірки, висловився афористично: “…починати треба з себе, від себе йти, створюючи навколо свідомий простір”. Так він і зробив. Бізнес розвиває, родину плекає. Духовна і поетична творчість завжди з ним. І завжди просить рідний край, аби розповідав: Як ворогів перемагав, Людською мужністю натхненний, Як кожен раз з руїн вставав І був завжди благословенний. (З першої поетичної збірки). Поетична збірка Андрія завершується поезією “Душа”, написаною у полоні. Написана у темряві, вона випромінює світло: Біжи, біжи, моя душе, по полю, В якому жито золотом горить. Лети, душа моя, скоріш лети на волю, В чаруючу, омріяну блакить. Втамовуй спрагу, досхочу втамовуй, Напийся вщент цим простором степів. Спів солов’я, лелечі перемови… Послухай вдосталь рідних голосів. Душа моя, моя шпарина щастя!.. Як тішить мене подорож твоя! Як після того тих віршів не скласти, Не висловить палкого почуття? Я вдячний Богові за те, що маю душу – То мій обов’язок, то мій передавач. Я Батьківщину заспокоїть мушу: Рідненька – не хвилюйся і пробач. Ніяк тебе від мене не відтяти, Хай що б не сталося, та де би я не був, – Душа з тобою, ненько моя, Мати. Твою любов й на мить я не забув. Ще зовсім трішечки – і знову будем разом, Знов об’єднаємося – раз і назавжди. З тобою будемо спостерігати часом, Як грають діти, як цвітуть сади. З листа Сергія БАБСЬКОГО: “Сім років минуло від початку війни. Сім років тому я прийшов у військкоматі сказав: “Якщо потрібно – звіть”. І мене покликали відразу. Поїхав на схід у складі 95-ї бригади. Довго і звитяжно воювати не довелося. Вже в середині червня 2014 року отримав поранення і вирушив у багатомісячне “турне” по шпиталях та лікарнях. Завдяки родині, лікарям та небайдужим людям не тільки вижив, а й повернувся до нормального життя (наскільки це можливо з моїми травмами). Процес повернення не був легким і швидким. Найсильнішим психологічним фактором, який не дав “опустити руки” в тяжкі моменти, залишається моя родина – кохана дружина Оксана, сини Дмитро та Олександр, а тепер ще й донечка Соломійка. Дуже допомогло, що керівництво підприємства, на якому я працював до війни, зберегло за мною місце, і я повернувся до активної праці. Та й взагалі, аби перелічити всіх добрих людей, з якими мене звела доля, і все, що вони для мене зробили, потрібно писати окрему книгу. Щиро дякую, хай береже їх Бог. Наразі я працюю керівником кар’єру. Знаю і люблю свою роботу. Намагаюся більше часу проводити з родиною, бо вони – найкраще, що є в моєму житті. Радію, що можу бачити, як ростуть діти, прогулятися з дружиною містом, парком, зустрітися з батьками та друзями. Отримую задоволення, коли вдається зробити якісь будівельні роботи своїми руками (щоправда, зазвичай виходить трохи недолуго, але я й раніше не був дуже майстровитим). Художник-реставратор Вадим Шевчук Вадим ШЕВЧУК Його позивний “Ярема”. Солдат-доброволець 81-ї аеромобільної бригади, киянин. Два з половиною роки був на фронті. Дякувати Богу, кулі минали. А ворогу від нього дісталося… У цивільному житті – людина мистецтва. Універсал. Майстер народних інструментів. Грає на лірі, бандурі, гітарі, співає. Художник-реставратор. Щойно повернувся додому – взявся за реставрацію знаменитої бароккової церкви Миколи Набережного архітектора Григоровича-Барського в Києві, ще й сам написав для храму сакральні живописні полотна “Юрій-змієборець”, “Свята Варвара”, “Остробрамська Богородиця”… Наступною була робота в Андріївській церкві, яку Ліна Костенко назвала “перлиною Растреллі”. Реставрацію і цієї церкви нещодавно закінчено. Тепер маестро одержимо працює в Софії Київській, де ведуться планові реставраційні роботи. Слова майстра: “Тут починаєш чути історію, стіни промовляють до мене. Зумів зараз торкнутися епохи Петра Могили, реставруючи портал ХVІІ століття!” Можливо, це прозвучить дивно, але я не нарікаю на поранення і каліцтво. Я свідомо зробив свій вибір і знаю, що інакше не зміг би. Шкодую, що довелося страждати моїм рідним, що пропустив півтора року життя дітей, що не всі мої побратими повернулися додому. Життя триває і триватиме після нас. Ми відповідальні за своє майбутнє, за країну, в якій хочемо жити. Завжди можна щось покращити – варто лише почати. Можливо, із себе”. Руслан КОРОЛЬОВ Буває і таке повоєння, як у Руслана Тішить воїна і митця його родина: кохана Катруся, а донечка недавно подарува­ Корольова, Русика – так зворушливо йо­ Руслан Корольов з американськими друзями-українцями на березі Атлантичного океану го називають американські друзі. Наш воїн служив у миротворчих військах НАТО в Боснії, а згодом – в АТО. Колись уламки гранати посікли ноги. Підлікували медики – знову в бій. У 2020 році з тяжкими пораненнями після серії операцій потрапив з київського шпиталю на операційний стіл до одного з найкращих хірургів США, щоб зберегти руку і позбавити її постійного болю. І лікареві Неалу Чену це вдалося! Велика йому подяка. ти цінність життя і найдостойнішим чином розпорядитися часом, відпущеним людині. Віталій ЧУБ Ніколи не забуду того божественного моменту свого життя. Початок травня 2015 року. Сиджу в коридорчику інфекційного відділення Київського військового шпиталю. Чекаю на Віталія Чуба, мінометника, героя Дебальцевого. Йому вже дозволено спілкуватися з гостями. Рани залатані, контузія, наскільки можливо, подолана. А от із хворобою Боткіна ще воювати і воювати… Над воїном взяли опіку бостонські українці – Ганна Себастьянова і подружжя Володимир Чмирьов та Галя Чабан. Вони вже давно опікуються нашими пораненими в російсько-українській війні, яких приймають США у надскладних ситуаціях. За столом щось пишуть медсестри. Тиша. У голові товчуться сумні, болючі думки впереміш із вогниками надії, бо вже побувала у хірургії, неврології… Руслан вже вдома, а Галина Чабан і да­ Тиша. Раптом! Десь згори наближаютьлі цікавиться його життям. Написала щемливого листа, яким логічно завершити цю лаконічну розповідь: “Руслан стільки переніс, захищаючи нашу рідну землю! У психологічно складний час після операцій ми намагалися урізноманітнити йому дні всілякими цікавинками, розвагами, огорнути сімейним теплом. Дай Боже, аби проведений у Бостоні час допоміг йому повністю одужати”. ся звуки рідної бадьористої мелодії. Аж підскочила! Руку на груди. Губи заворушилися: Ще не вмерла України Ні слава, ні воля. Ще нам, браття-українці, Усміхнеться доля! І медсестрички підхопилися. Підспівують. Всім в очах засяяло! А східцями, награючи на сопілці Гімн України, Старший лейтенант Андрій Бессараб Донечка Сергія Бабського Соломійка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин