“Шевченко був геніальним організатором · свідомості свого народу”. Погляд · с. 2сторінка оригіналу ↗
«Свою Україну любіть…»
Слово Просвіти, №21 за 2021 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік
Знаковою національною подією стало 160-річчя від перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, коли Народ сповнив “Заповіт” Поета – бути похованим “серед степу широкого на Вкраїні милій...”. ВЕЛИКИЙ СИН ВЕЛИКОГО НАРОДУ знайшов спочинок у рідній стороні, побачивши “свою Україну” навіки вічні.
Відстоявши та зберігши національну гідність Українського народу, Шевченко нагадав усім сущим, що приниження, страх, рабство та імперії не зникають самі по собі. Їх руйнують. Проте виконувати цю високу місію здатні лише ті народи, що прагнуть Свободи.
Ця вершинна цінність стає сьогодні визначальною в системі виховання Нації. Свобода для Себе, свого Народу, Людства. Саме ця ідея звучить у Шевченковому “Кавказі”. Своїм Словом він закладав віру в Істину. “Ми віруєм твоїй силі / І духу живому. / Встане правда! Встане воля! / І тобі одному / Помоляться всі язики / Вовіки і віки”.
Сміливо й без вагань залишив для прийдешніх поколінь заповідь-молитву – “Борітеся – поборете! / Вам бог помагає!”, даючи нащадкам ключ до сучасного розуміння української нації, що має усвідомити – допоки існуватиме російська імперія з її ординським характером негоже плекати ілюзії “братерства”, миролюбства і душевного спокою. Оскільки ідеологія і практика імперськості незалежно від зовнішньої шкаралущі (царська, більшовицько-сталінська, путінська чи “лібертанська”) передбачає людиноненависництво, людиновбивство. Не слід водити хороводи удаваної “дружби”, забуваючи про безпеку власного народу. Відомий римський історик Курцій писав, що “найміцніша дружба – лише між рівними”, чого чванливі сусіди ніколи не розуміли.
Гіркий присмак полину українсько-російських стосунків (за словами українського дипломата Антона Бутейка) довелося пізнати ще при підготовці двостороннього договору за участю Б. Єльцина 1990 року, коли РФ не хотіла йти на включення до Договору положення про визнання територіальної цілісності та непорушності кордонів, закріплення принципу міжнародного права про невикористання сили чи загрози силою проти територіальної недоторканності.
Московитам так і не вдалося подолати зверхність, бундючність, а єдиною прийнятною “нормою” стала запопадливість перед “руським міром”.
На жаль, очільники держави роками вкупі з вічно політичною більшістю, не перейнятою українськістю, здебільшого вихованою в панросійській ідентичності, продовжували витанцьовувати з кремлівським дияволом. Про повну безнадійність домовитися з націонал-шовіністичними імперцями засвідчили укладені договори від 28 травня 1997 р. про параметри поділу Чорноморського флоту; про статус та умови його перебування на території України, взаємні розрахунки, а також підписаний Єльциним 31 травня 1997 р. договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Брехливість, ненаситність, ненависть стали визначальними принципами Росії у стосунках з Україною (і не тільки), адже сподіватися на їхню чесність було пропащою справою. Тому 1 квітня 2019 р. договір про “дружбу…” між Україною та РФ “спочив у Бозі”.
Очевидно, мав рацію Бісмарк, закликаючи: “ніколи не вірте російським, бо росіяни не вірять навіть самим собі”. Але “не вірмо”, то не означає успіх в протистоянні з російською експансією. Необхідна потужніша національна енергетика українців, щоби здолати “цивілізаційне” зло. Що і хто стане надійним оберегом для України у війні з агресивною Росією? Національні цінності, єдність, всенаціональна “мобілізація”,
національно-патріотична свідомість. Вони є серцевиною, сенсом, життєдайністю народів, що вибрали шлях свободолюбства і власної державності. Бо якщо звернемо узбіч, на уготовану дорогу “руського міра”, “гастрономічних ідеалів помащеної капусти”, то втратимо свободу, силу і славу. “Є сила сильніша ніж бомби і кров, – сказав у часи національно-визвольних змагань (1918 р.) дійсний член Української Академії Наук П. Тутківський, – це любов до рідного краю, України”. Ніяка мілітарність і зброя не вбереже нас, коли душі окутує зрада. Зрада, що відбувалася в Криму 2014-го, є відповіддю на причини трагедії. Адже вірними своїй Батьківщині-Україні під час анексії Криму залишилися: з 13468 солдатів і офіцерів Збройних Сил України – лише 3990 військовослужбовців (29,6%); Міністерства внутрішніх справ України: з 10936 – лише 88 (0,8%); Державної прикордонної служби України: з 1870 – лише 519 (29,7%); Служби безпеки України: з 2240 – лише 242 (10,8%); Управління державної охорони: з 527 – лише 20.
Реальною загрозою є також стан напівзубожілості народу: ставши жертвою сучасного “неукраїнського олігархату”, людей намагаються схилити до дій за Тичинівським рефреном: “На чорта нам здалася власть? / Нам дайте хліба їсти!”. Але мусимо бути свідомими того, що навіть за нинішніх умов найбіднішої країни в Європі, дуже гострих соціальних проблем не маємо права покладатися на свідомість усіх тих, хто по своїй і чужій волі прагне тільки “їсти”. Пам’ятаймо Шевченкове благання, що водночас слугує нам певним орієнтиром і без досягнення якого не отримати матеріальних і духовних благ.
Поборов Ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!..
Можна влаштовувати безплідні дискусії про “більше” зло зовнішнє чи внутрішнє, але сутність залишатиметься незмінною.
Завдання народу, який мріє бути незборимим і щасливим, полягає в непримиренній борні з доморощеними й інородними кривдниками, визискувачами, зайдами.
А тому “Свою Україну любіть…”, вільну від національного, соціального, економічного і духовного гніту, що є нашим домашнім завданням, стрижневою ідеєю, яку сотворив і благословив Тарас Шевченко.
Пам’ятаймо першу заповідь “Катехизму українця”: “Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна Україна – оце національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал”.
Українцям нині важливо не тільки народжувати, але й втілювати в національному середовищі ті значущі цінності, які сформують довершеність української нації. Бо “ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”, – писав у 20-х роках минулого століття В. Липинський у своїй знаменитій праці “Листи до братів-хліборобів”. А належно здійснюватимемо українську справу націєдержавотворення, якщо подолаємо ворога зовнішнього і внутрішнього. “Першу і другу силу”. Тоді уможливляться якісні суспільні зміни в соціальному, культурно-освітньому, інформаційному, духовному, політичному, безпековому сегментах. Для жменьки чужинських кланів, які заволоділи національними багатствами, окупували інформаційний простір, розставили своїх прислуг-офіціянтів у владних коридорах, не існує цінностей вистражданого національного відродження України, значущості відновлення Української держави. Вони воліють сприймати Україну як “територію для всіх”, уперто нав’язуючи безглузду модель “полікультурності” громадянського суспільства без української культурності.
“Схаменіться! будьте люди, /
Бо лихо вам буде”, адже в українців “Нема на світі України, / немає другого Дніпра”. Україна боролася не за те, щоб розчахуватися перед “іншими” та “своїми” підпанками, споглядати за “реформуванням” землі, яке чинять “нові” і “старі” обличчя.
Тут земля наших дідів і прадідів, духовний, державний, національно-культурний Центр. Київ, а не чужинські столиці є нашим Серцем і Духом. Тому Українці вічно боронитимуть і шануватимуть рідну Землю, яка дарована їм Богом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
