Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Україна сама себе ще не знає, їй треба наукової і літературної праці, щоб себе пізнати”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Скільки років антиукраїнській ідеології “русского міра”?

Слово Просвіти, №21 за 2021 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Закінчення. Поч. у ч. 20 за 2021 р. “С тарогромадiвцi” блискуче скористалися... ініціативою київського генерал-губернатора О. Дондукова-Корсакова, який домагався відкриття відділу задля вивчення краю в інтересах “місцевої адміністрації”. Генерал-губернатор не врахував, що “вивчення краю” може мати й інші цілі, – ті, про які в одному з листів писав М. Драгоманов: “Україна сама себе ще не знає, їй треба наукової і літературної праці, щоб себе пізнати...”. Усе, що встигли зробити вчені-подвижники з Південно-Західного відділу, вело саме до такої мети. Ось кілька золотих сторінок із української наукової епопеї 1870-х рр. Професор Київського університету Володимир Антонович (із чиїм іменем пов’язано становлення української історичної науки) зібрав, відредагував і видав 8-томний “Архив Юго-Западной России”, в якому вміщено документи з історії Правобережної України XVI–XVIII ст. Павло Чубинський у 1872–1878 рр. видав 7 томів “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно- Русский край”, у яких зібрано унікальні фольклорні, етнографічні та мовознавчі матеріали. Ця праця вченого була вiдзначена кількома престижними преміями й нагородами. У 1874–1875 рр. у Києві побачили світ “Исторические песни малорусского народа и примечания Вл. Антоновича и М. Драгоманова” у двох томах – перше зібрання українських політичних пісень, своєрідність яких М. Драгоманов продемонстрував шляхом порівняння їх із піснями інших народів Європи. “Це своєрідна історія українського народу, розказана ним самим”, – так оцінив М. Драгоманов витвір народного генія. Олена Пчілка (рідна сестра Драгоманова) досліджувала українську вишивку, писанки, народні пісні. Першою її дослідницькою працею став альбом “Украинский орнамент. Вышивки, ткани, писанки” (1876). П’ятьма виданнями виходили в світ “Українські узори” Олени Пчілки зі зразками шиття і ткання. Вагомими були наукові здобутки мовознавців Олександра Потебні, Павла Житецького та Костя Михальчука, юриста Олександра Кістяківського (1879 р. він видав унікальні пам’ятки з історії українського права, і серед них – звiд кодексів “Права, по которым судится малороссийский народ”)... Чи могли “землячки” байдуже спостерігати за тим, як українство набирає сили? Особливо старалася газета “Киевлянин”, дитя Валуєвського циркуляра (виходити вона почала 1864 р., на урядовий кошт, отже – з цілком певною метою). Царський уряд, ідеологи великодержавності, ура-патріотичні газети ополчилися проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати імперію. “Могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному развитию различных народностей, для нее пагубно и не должно быть допускаемо, –нагадував дітям у заповіті Олександр II. Валуєвський циркуляр і Емський указ означали, крім усього, що й самі українофіли мали зазнати переслідувань. Адже вони були охоронцями репресованої мови! Найбільш активних членів “Громади” відправляли у заслання. На початку 1860-х рр. Павла Чубинського відправили на Архангельшину; Олександр Кониський опинився у Вологді, потім у Тотьмі і Бобринцi; кирило-мефодіївцю Дмитру Пильчикову “дісталася” Херсонщина... Усе це означало, що любити Україну дозволялося лише в спеціально відведених місцях, як правило, холодних. У середині 1870-х рр. усе повторилося. Михайлові Драгоманову довелося емігрувати. Чубинському заборонили мешкати в Україні, він змушений був податися до Петербурга, дев 1876–1879 рр. служив у Міністерстві шляхів. В ув’язненні опинився зовсім юний Борис Грінченко... “Це варто знати нинішнім українцям: наша мова тільки тому й збереглася, що за неї боролися українські “будителі” і що був багатомільйонний, переважно сільський люд, для якого ця мова була рідною, а значить – постійно вживаною. Мови, якими не користуються в повсякденні, помирають”, – підкреслив Володимир Панченко у статті “Тридцятирічна війна по-українськи” (День. – 2002. – 30 серпня). Восени 1876 р. Драгоманов поселився в Женеві, де й заснував українську друкарню, яка проіснувала цілих 43 (!) роки. Придбав він її у послідовників Михайла Бакуніна, скориставшись матеріальною підтримкою свого однодумця Сергія Подолинського, сина заможних батьків, теж політичного емігранта. Серед драгоманівських видань – п’ять випусків часопису “Громада”. Популярні брошури політичного змісту, збірки фольклорних матеріалів, художні твори (“Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії”, його ж поема “Марія”, роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, і поетична збірка П. Куліша “Дзвін” та ін.). Вся ця продукція нелегальним шляхом переправлялася в Росію. Важливі і цікаві факти оприлюднив у “Літературній Україні” за 23 травня 2002 р. Густав Цвенґрош. Він написав, що вигнанець Михайло Драгоманов опублікував для європейського читача повний текст таємного Емського указу у спеціальній праці “По вопросу о малорусской литературе”. У червні 1878 р. в Женевi вiн надрукував розлогу франкомовну доповідь “Українська література, проскрибована російським урядом” для учасників Першого міжнародного літературного конгресу в Парижі 1878 р. Головували на ньому славетний Віктор Гюго і письменник-демократ Іван Тургенєв. А 15 вересня 1881 р. редактори українського збірника в Женеві “Громада” М. Драгоманов і М. Павлик підписали франкомовне “Повідомлення, представлене Віденському міжнародному літературному конгресові 1881 р.”. Воно завершується такими словами: “Ми думаємо, що виконаємо свій обов’язок, нагадуючи цим повідомленням представникам літературного світу всіх цивілізованих націй, що (Емський – Г. Ц.) указ, котрий вище навели, все ще в силі”. М. Павлик, який підписав цей документ вiд iмені українців Галичини, Буковини та Закарпаття, залишив на ньому такий напис: “Даю сю відозву, – написану Драгомановим, – із захованого в єго паперах екземпляра – тепер великої рідкости”. Історія людства, мабуть не знає подібних прикладів такого неймовірного національного гніту, що його зазнавала Україна. “Ні одна книга українська не записана в список тих, що можна держати в сільських бібліотеках не для того, щоб вчитись по ній, а щоб тільки давати ученикам читати дома, або держати учителеві, як помiч, – оцінював ситуацію в Україні М. Драгоманов. – А мов на сміх міністерство похвалило і скрізь у школах є третє видання книги “Дещо про світ Божий” – тільки в перекладі “Свет Божий – перевод с южнорусскаго”, “а в виходячому в Києві на казенні гроші журналi Андріяшева “Друг народа” друкуються переклади з Шевченка, – з української мови на московську – для українців (!) і потім містяться також в “Книгу для чтения” в українських школах того ж Андріяшева”. Заборону ввозити українські книжки з-за кордону у найрізкішій формі підтверджено 1894 р. Спеціальним циркуляром Головного Управління в справах друку 1895 р. було заборонено друкувати будь-які книжки і збірники українською мовою для дитячого читання, “хотя бы по существу содержания они и представлялись благонамеренными”. Подану до цензури збірку дитячих оповідань заборонив цензор з допискою: “Написано очевидно для детей, но они должны учиться по русски. – Воспретить”. На українській граматиці, підготовленій російською мовою, цензор написав резолюцію: “Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать”. Ці приклади найяскравіше викривають основну мету репресій щодо українського слова. Його треба знищити “в целях государственных” – незалежно від змісту того, що буде тим словом вимовлятися, навіть і за найбільшої “благонамеренности” українського писання. Аби не було смуты” серед единого русского народа в едином неделимом государстве российском”, українську мову треба задушити. “Для нас, свідомих українців, є один українсько-руський народ. Україна австрійська і України російська однаково нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, а Галичини від нас, бо ідеї, духи розірвати на два шмати не можна, як нічим не можна спинити дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були, – наголошувалося у рефераті “Братства тарасівців”, який був прочитаний у Харкові під час шевченківських роковин 1893 р. – На підставі науки, так званої психофізіології, ми знаємо, що мова є однією з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова – орган духу і виявник психології народної. Народ, що не має письменства рідною мовою, не є нацією”. Шовіністична вседозволеність у Росії позбавила український народ “всякої можливості просвіти, поскільки існуючі школи займаються тільки обмосковленням дітей, що навчаються в них: література заборонена, мова вигнана звідусіль: iз церков, школи, офіційних і громадських установ, із суспільства; кожне українське слово, кожна зносина з Галичиною викликає поліцейську підозру, нагляд, а часто тюрму, висилання, голод внаслідок позбавлення права заробляти, – говорилося у зверненні “російських українців” до європейської демократії 1895 р. – Скільки б не говорили істинно ліберальні великороси про свою непричетність до того гніту, який зносить українська нація, все ж вони не можуть заперечувати, що відома частина їх преси стоїть за цей гніт і що уряд душить українців в ім’я великоросійської народности, що українська мова і література переслідуються в ім’я великоросійської мови і літератури, що, нарешті, українцю не дозволено бути українцем для того, щоб насильно зробити його великоросом”. Гіркий, неприємний висновок базувався на фактах, які незаперечно підтверджували, що політика “обрусения” провадилася послідовно, настирливо, безперервно, удар за ударом скеровуючи на одну точку – національного нівелювання українського народу. Починалося з мови, бо коли не розвивається рідна мова, – не може розвиватися й національна думка. Виховання, зостаючись народним і національним, способами своєї діяльності мусить мати загальнолюдську, гуманістичну мету. Школа ж в Україні “стала ще більше москалізаторською, ніж була, – писав у 1896 р. Б. Грінченко. – Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних, або тільки їм місця пущено і так на тому місці сказано, що бодай би вже й нічого не казано!.. Якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрiзь хвали та гiмни земним божкам: Павлови, Миколi, Катерині, Петрові хвали Суворовим, Корниловим, Скобелевим і всій російській солдатчині! Тут усякі подвиги рабської вірності... Московська історія дається вкраїнському народові як його рідна, а потім – коротенька згадка про вкраїнський народ, як про якийсь додаток до московського”. Потужні оберти зросійщення заполонили всю Україну після Другої світової війни. Московські пропагандисти повсюдно закликали розвінчувати “націоналістичні пережитки минулого”, підкреслювали “зростаючу роль російської мови”, яка, мовляв, стала “другою рідною мовою” для неросіян. Найшвидшими, “стахановськими темпами” здійснювали “злиття мов і націй” в Україні. У 1958 р. в містах України в українських школах навчалося тільки 21% дітей (в 1926 р. – 97%). “...Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць, – підкреслював І. Дзюба. – Але і ті школи, які називаються українськими, по суті ними не є. Досить побувати в будь-якій “українській” школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському “соромляться” говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це – “показуха” і непотрібна театральність для цифри і “для іноземців”. Але найгірше те, що “українські” школи – і це вже стосується і міських, і сільських шкіл – зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує все той самий дух вищості і “предпочтительности” російської культури та другорядності української як “довеска” до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй – цілковиті невігласи щодо української культури”. Ухвалений сесією Верховної Ради СРСР 24 грудня 1958 р. закон про “зв’язок школи з життям”, який позбавив українську мову (в інших союзних республіках – їхні мови) права бути обов’язковою в школі, дістав підтвердження в Україні в законі “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” від 17 квітня 1959 року. “Розвинутий соціалізм” створював усі матеріальні, соціальні, політичні, ідеологічні передумови для російщення. У серпні 1978 р ЦК КПРС видав таємну постанову “Про дальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках”. ЦК Компартії

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин