Дослідження науковця · “Ті, на кого скаржилися, самі вдавано грали роль правдошукачів. Партія все це знала. Але своїх, “вірних лєнінців”, не здавала”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Корупцію в медицині започаткувала більшовицька влада З архівних документів “не для преси”
Слово Просвіти, №21 за 2023 рік
Після жовтневого перевороту 1917 року послідовники імперії “панів і рабів” принесли на українські терени насамперед корупцію. А з нею і всі її найогидніші прояви – суцільні дефіцити, хабарі, чванство, зверхність і убогість думки начальства, його аморальність, роздутий бюрократичний апарат, помсту за непокору, поділ на “своїх” і “чужих”, несправедливість, бюрократизм. Ці добре приховувані на початках вади комунобільшовицької системи укорінювалися на Наддніпрянщині у 20-30-ті роки, а з кінця 30-хі початку 40-х років охопили й західноукраїнські землі. В архівних матеріалах чекають свого оприлюднення не десятки, а сотні скарг, сигналів, прохань небайдужих, обдурених, обмовлених, знеславлених кращих представників народу з приводу тієї корупції. Вона щодень, як омела здорове дерево, окутувала радянський партійно-державний апарат московського зразка, знекровлюючи простих українців. Особливо живучою і поширеною вона виявилася в медицині.
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Хабарі для обласного начальства: годинник, відріз матерії, костюм, взуття… Цей приголомшливий документ, віднайдений автором у найвіддаленіших закутках колишнього обласного компартійного архіву з грифом “цілковито таємно” в Чернівцях, досі не був оприлюднений. У час, коли за вказівкою влади сотні й тисячі буковинців змушені були підписувати так звані відкриті листи до центру з підтримкою і схваленням політики “рідної партії” та “любого батька всіх радянських народів товариша Сталіна”, жменька відомих у Чернівцях лікарів, потай від влади, відважується написати в Кремль цілковито протилежного за змістом листа. Його початок засвідчує, що не все населення Буковини “беззастережно схвалювало і підтримувало”: “Ми, лікарі Чернівецької області, разом із усіма, хто залишився живим під час фашистського нашестя, з нетерпінням очікували приходу Червоної Армії. Немає слів, щоб описати радість всіх нас, коли з’явилися наші визволителі. Але недовго тривала наша радість. Дуже швидко ми відчули, що жити спокійно при радянській владі можуть лише люди маєтні”. Що ж стало приводом для розчарування? Ситуація, яку описали автори цього документа, приголомшує. За тодішньою практикою, долі десятків і сотень молодих лікарів, яких Київ відправляв на роботу в західноукраїнські краї, на повоєнній Буковині вирішували двоє людей – начальник облздороввідділу Гордєєнко та його заступниця Тімохіна (тут і далі читачеві варто звертати увагу на прізвища нових правителів краю, що безпомильно засвідчують їхнє походження). Одним розчерком їхнього пера новачки після співбесіди з начальством могли отримати цілковито відмінне за умовами життя і праці призначення: а) престижну і заробіткову роботу з наданням житла в Чернівцях чи в тихих містечках, що слугували райцентрами; б) небезпечне для життя направлення “в бандитські райони”. Такими аж до кінця 1950-х років вважалися в цій області Путильський, Вижницький, Вашківецький і, частково, Кіцманський та Заставнівський райони. Уникнути небезпеки загинути від “хлопців із лісу” можна було стовідсотково. Але не “за так”. Йшлося про немалий хабар, який слід занести саме в начальницькі кабінети. Багато новачків цього не знали, тому підписували направлення без вагань. А от місцеві довідалися про цю практику тоді, коли в Путилу та околиці стали направляти з обласного центру тих лікарів, яких начальство не долюблювало або не довіряло передусім за громадянську позицію і, як не дивно, за високі моральні якості. Тут варто пояснити мовою документа: “Щоб мати роботу в кращому районі (де немає бандитів), потрібно завідувачу облздороввідділу доктору Гордєєнку та його заступниці доктору Тімохіній подарувати: годинник, відріз матерії, костюм, взуття чи щось інше”.
На лікарів… тупали ногами, виганяли з кабінетів Авторів листа обурюють не лише неприховані хабарі в державних кабінетах, а й хамство, аморальність, відсутність культури приїжджих високопосадовців у ставленні до місцевих лікарів. Ще один витяг із цього листа до товариша Сталіна: “Коли ми жили під владою Австрії, Румунії, в нашій уяві радянська влада поставала самою чесною і справедливою. За будь-якого ладу до наших знань, до наших дипломів ставилися з повагою і ніколи ми не стикалися з такими принизливими фактами як зараз. Наприклад: щоб на лікаря тупали ногами!!! Щоб лікаря вигнали з кабінету!!! Замість того, щоб навчити нас радянським законам, дати звикнути до нової обстановки, багатьох із нас буквально морально вбивають”. Наївність і довірливість авторів цього листа у доброго “царя-батюшку” зашкалює. І спонукає до роздумів. Маємо справу з тією частиною старої української інтелігенції, глибоко делікатними і морально чесними лікарями, які щиро повірили в декларовані незнаною доти в краї більшовицькою партією лозунги й обіцянки. Ось чому такі до кінця не могли змиритися із сумною реальністю, яка стверджувалася на очах. Скаржники зізнаються в листі до московського вождя, що майже всі записалися на виїзд за кордон і що їм дуже важко бути примушеними покинути рідну землю, бо залишатися тут немає можливості через таких, як Гордєєнко, Тімохіна та їм подібних. Автори звернення до найвищої посадової особи в державі ще не втрачали остаточної надії, що цього листа товариш Сталін прочитає і прийме очікуване рішення. Про це – остання фраза з листа: “Товаришу Сталін! Ми сподіваємося, що після розслідування тут усього того, що відбувається, все стане на свої місця, і ми зможемо жити і працювати в рідному місті”. Підписи на писаному каліграфічним почерком чорнильною ручкою листі: чотири розбірливі – Кофман, Герінгер, Цвеггер, Драгман. Два останні розшифрувати не вдалося. Яка доля авторів цього листа? На жаль, з’ясувати за наявними в архівній теці матеріалами не вдалося. Достеменно відомо лише одне: в ту пору такі листи з будьякого відділення радянської пошти вийти за межі області, де жили відправники, не мали ніякої шансу. Радянці від початку того підлого часу ввели в практику перевіряти кореспонденцію спеціальною службою, що структурно відносилася до каральних органів. Зрозуміло відтак, чому ці лікарі не мали жодного шансу ні дочекатися відповіді від товариша Сталіна, ні виїхати за кордон. Скоріш за все, їм загрожувало огульне в таких випадках звинувачення в наклепі на радянську дійсність. Найімовірніше, що кожен із підписантів міг потрапити на в’язничні нари. Інспіровані тим же Сталіним ще в 30-х роках гучні справи про шкідництво лікарів, письменників, священників, куркулів, воєначальників спливли вже по смерті тирана. Але для буковинців то був лише другий рік, коли “визволителі” краю під червоними стягами вдруге, з новою силою, стали впроваджувати тут свої порядки.
Мораль нових владців із російськими прізвищами Автори процитованого вище листа-звернення до товариша Сталіна порушили питання, актуальність якого виходила за межі обласного центру. Йдеться про кричущий розрив між словами-обіцянками та буденним життям простих трудівників. Ті слова-обіцянки від імені правлячої партії щодень проголошували перед народом чиновники, а згодом потоками вихлюпувалися на сторінки партійно-радянської преси. Часто не підтверджені реальними справами. За таких нестерпних обставин шукати правди у високих владних коридорах відважилася не лише жменька лікарів у Чернівцях, а й у глибинці. Зміст архівних тек колишнього радянського облздороввідділу засвідчує, що найбільше скарг надходило тоді з Герцаївського району. З листів скаржників постає направду сумна картина. Направлені в цей район на роботу зі східних областей лікарі й медсестри нарікали на вкрай тяжкі матеріальні умови. Житлом їх не забезпечували. З типового на тоді набору совєтських “сухпайків”, що належало отримувати присланим центром спеціалістам, медпрацівникам у Герці видавали в місяць лише по 400 грамів солі. Жодної одиниці з промтоварів. Одяг і взуття мали зношені. Одне слово, скидалися на старців, а не на гордих і огорнутих увагою влади, як писалося в пресі, радянських інтелігентів. Майже всі, хто підписував такі листи до чернівецької влади, не бажали далі працювати в Герці й переконливо просили перевести на роботу в інші райони. У цих листах знаходимо посилання на свіжу постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 6 липня 1945 р., опубліковану на перших шпальтах в обласній та районній пресі. У постанові наголошується на необхідності місцевої влади проявити особливу турботу до медпрацівників низової ланки, на яких партія покладала особливу місію лікувати трудівників села. А що ж влада в Герці? Як і у випадку з Чернівцями, де головним вершителем доль медиків були начальники облздороввідділу, в цьому прикордонному сільському райцентрі все замикалося на товаришеві Морозову – ставленику того ж обласного відділу. Його грубий тон і далеко не інтелігентну поведінку повністю поділяв секретар Герцаївського райкому партії товариш Устінов. На цього номенклатурного діяча в скаргах – осібні нарікання: в розмовах із медпрацівниками вживає нецензурну лексику. Коли до такого собі Устінова зверталися молоді лікарки-мами з проханням оформити дитину в
Табу на згадки про голод, тиф і сифіліс По Другій світовій війні всі газети краю продовжували бити у фанфари щодо великої перемоги радянського народу. Знову славили доблесну червону армію, знову стали багато писати про нові перемоги радянського народу, звісно, під “мудрим керівництвом товариша Сталіна” – цього разу на трудовому фронті з відбудови зруйнованого війною господарства. Натомість уся партійно-радянська преса, як і до війни, замовчувала багато фактів із щоденного життя простих людей, про які в цивілізованому суспільстві мовчати було неможливо. Ідеться, зокрема, про пошесті страшних хвороб – тиф, холера, сифіліс, які по війні косили тисячі людей. З тими пошестями влада не могла справитися. Але про таке воліла мовчати. До речі, це вже увійшло в практику радянського апарату: засекречувати важливу, суспільно значиму інформацію, казати людям не всю правду. Такий підхід був уже апробований на Великій Україні ще у 20-х роках. Для наочності візьмемо кілька прикладів із практики партійного керівництва в Наддніпрянській Україні. І до війни, і після неї тамтешні місцеві газети не змінювали своєї усталеної політичної риторики. Вони продовжували живописати на численних шпальтах виявлені недоліки “в окремих господарствах” та закликати рядових колгоспників на нові трудові звершення. Газети жодним словом не обмовилися, скажімо, про третій голод 1946–1947 років, який тугим зашморгом знову почав давити повоєнне українське село. Не йшлося в публікаціях і про нову епідемію тифу на лівобережжі України, з якою влада не здатна була нічого вдіяти. Зате здатна була змобілізувати всемогутні контролюючі органи, щоб не допустити “витоку інформації” в цьому питанні. Повсюдно, зокрема, перевірялися листи, які йшли із сільської місцевості до військових частин, де служили сільські
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
