З нової книги · “Карби і скарби” та інші книги Мирослава Дочинця можна замовити за видавничою ціною: mido.mukachevo@gmail.com або за тел. [контакт приховано]. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Посвіт Карпатського світу
Слово Просвіти, №21 за 2023 рік
Закінчення. Початок у ч. 17—19 за 2023 р.
Похрещені блискавкою Два дари спущені нам з горної скрині за многотрудну юдоль земну. Се – дитинство і любов. Ба й нині, коли прихилю сиву бороду до лежниці, крізь пергамент повік засвітиться, зарум’яніє паляниця сонця мого далекого дітватцтва. І запахнуть млосно чебреці, захолодяться м’ятними росами п’яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоників. Десь там, на грузькій ріні, залишився мій дрібний слід, з якого п’є синичка. Десь там моє чіпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвічені зорями короткі ночі леґінства і м’які, як перо сойки, дівчачі губенята. Втворяю скрипучі двері пам’яти в оту синю зиму... Нас, дітей, повна хижа. Живемо собі, як воробки у стрісі. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас “дика баба”. Ревеш з голоду – “дика баба забере”. Спати не хочеш, теж бабою пужали. А на бабин вечір перед Різдвом бабі лишали варішку страви на столі. Так хотілося її доїсти, але зась – баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, встромивши босі ноженята в яворові корчу лі, летів на заледенілу ріку. А там ковані дуги нарізають лед, мороз обпікає литки, ззаду свище й фурчить снігова повітруля. Душа, як потя, що вихопилося з кліті, ледве встигає за тобою. А ввечері шморкаєш і чихаєш – то “баба чихавка” теребить віником у носі. І мати запарює тобі китиці при мороженої калинки. А під сволоком кліпає лампа, дівки і жони обсіли лавиці, прядуть. У прядиво вплітається нитка співанки. Була любов, була Межи нами двома; Розмела, рознесла Каламутна вода. Бодай тота вода Каменьом заросла, Що вна нашу любов Розмела, рознесла. Любосте, любосте, Гірша-сь від болести, Болість перебуду, Любов не забуду. Болість перебуду, В постелі лежачи, Любов не забуду, По світу ходячи. З морозним димом до хижі захапують ся молодюки. Хто з дрівцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукаві булькає склянча з вином. Бетяр сказними очима оббігає дівочу лавицю і збитошно затягує: Ой болить ня головочка, Ой болить ня мало, За Марічков увечері, За Анницев рано. За Марічков увечері, Як ся звечоріє, За Анницев болить рано, Як когут запіє. Одданиці порскають сміхом, ховають очі за веретена. Доки якась сміливиця не сікане із свого закута: У лісі на врісі Сова огень креше; Тото пес, не леґінь, Що з дівками бреше. Дати би му, дати Солі полизати, Аби він перестав За дівок брехати. Хлопець примирливо кладе долоню на серце і клонить голову перед фраїркою: Ей, любов, мамко, любов, Любов не дурниця – Так ми з’їла любов душу, Як коноплі птиця. Коли втихають фіглі
вцірянки, дідо з пліч скидає білу гуню і, набиваючи глиняну піпу, здалеку зачинає свою казку: “Хочете очима слухайте, хочете – вуха широко розкрийте, а роти закрийте і не кажіть, що я брешу, як сокирою тешу. Хоч слова й полова, зате старші за гроші…” З бездонного міха дідових приповісток мені найлюбішою була оповідка про ко сичку папороті. Був він ще хлопчуком, коли возарі взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерекові драниці. А він при них – нічний сокотільник. В дорозі – хто під возом, хто на возі. Сторожив ночами коней, аби ті на паші десь у хащах не ізслизли, не потолочили людські царинки. І от на самий Іван
день вночі коло ватри дітвак за дрімав. Коли прохопився, огень вигорів, зате звізди так осяяли долину, що кожна росинка на травиці сміялася. Рушився за кіньми – ні сліду! Якась птиця з хащі кликала: “пой
пой, пой
пой”, – і пустився він на той голос. І привело його на просіку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли він перебрів той гущавник, то відкрилися йому голоси хащі. І міць налила руки й ноги, а сам ніби підріс. Очі так загострилися, що видів через гори. Коні самі знайшлися, йшли за ним, як діти. Другого дня, коли віз застряг у млако винні, сирохман сам підняв його і поклав на тверде. Чудувалися возарі. Ще більше чудувалися, коли сказав їм, у яке село правити. Там вони умлівока спродали всі драниці і дістали розказ на нову роботу. Й хлопу
сокотільнику вділили жменю корун. А коли вертали нагощені домів, дорогою всі дівки клично кліпали до нього. Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда
ко сичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все роз толкували: закотився йому за онучу цвіт папороті тої ночі. Тому чудниця така з ним і сталася. Та що вдієш, чоловік учиться не до старости, а до смерти… Мені так було шкода тої чудотворної чічки, а дідо безжурно сміявся в бороду: “Така моя доля – як дірява льоля. Але ні чого: череп’я довше живе, як цілий горнець”. Зрідка приходила до нас молода красна жона з ціфрованою куделею. Чоловік її добрим майстром був, по всій Верховині церкви рубав. Така смерекова церквиця і в нас стояла на бережку – як бузьок, що за дер дзьоб у небо, а крила спустив на землю. І, як пір’я, стікали її боки тоненькими драницями, облизаними дощами. Дідо заздро скалив на неї око: “Не земля таке родить, а руки. Видиш, неборе, що годен учинити чоловік, котрий пан своїм рукам. Учися! Ремесло не коромисло, плече не давить”. Майстрова жона принесла якось сповиток у плахті. Розпеленала, а там – дитинча. Мамка його на піч коло мене поклала: “Грій, синку, маленьку, але перстиком не кивай, бо поробляться ямки”.
Я грів, підгрібав до мізерного тільця теплі коноплі. Рукою боявся торкнутися, дотягувався носиком. Дитинка пахла чисто, як курятко з
під квочки. І той запах ще довго лишався зі мною, навіть снився. Спливла не одна зима. Якогось літа прийшла до бабиної халабуди знову ота жінка, правда, на сей раз бліда і тиха. А при ній дівча з очима
чорничками. За вухами мала застромлені черешні. Доки баба радила жону, ми стояли одне проти одного і мовчали. Тоді я дістав перо сойки і простягнув малій чорнявці. На той час я не мав нічого ціннішого за се перо, яке знайшов дорогою до квасного кадуба. Дівчинка довго і радісно позирала на дарунок, а далі чомусь притулила його до губ. І зняла свої черешневі заушниці, і простягла мені. Я з’їв черешеньки і довго ссав кісточки, чулося, що вони солодкі, як цукрики з жидової корчми. Звали її Терка. Я пас худобину, а вона вертала через толоку зі школи. Перед тим коли вона мала пройти, я мив у потоці ноги й лице, оббивав порох із ногавиць. Тричі підряд я лускав циганським батогом – ворони зривалися з акацій, а вона озиралася і сміялася. Цілих півдня, цілу ніч і ще півдня треба було чекати, коли вона знову вийде на толоку. І я чекав. Яке то було довге і трудне чекання… Я збирав по підліссю ягоди, зв’язував їх стеблиною і клав коло путика, яким вона мала йти. І вартував, щоб не внадилася ко за. Я збивав ногами камінці, аби путик був чистий. Гарячий порох затягував мої рани. І вона підбирала ягоди, сміялася, брала їх губами, і вітер ніс до мене той запах, бала мутив голову. І я знову лускав пугою так, що косарі під кичерою озиралися. Ми ніколи не говорили, та не мовчали наші очі.
Коли я вже вчився в гімназії, на вакації напросився помагати її няньові, аби бути ближче до Терки. Вона в хижі була за ґаздиню – мати померла роком переже, гер тика їй спалила груди. Ми ходили по людях і чинили дереводільну роботу – кому кросна, кому скриню, кому стіл чи лави цю, а бувало, що й деревище, коли нагла смерть заходила в село. Терка на полуденок приносила нам у канті страву: підбиту сметаною квасолю, дзяму з шалати, при правлену чабриком, жаливник на шкварках. “Усе добре, що варене”, – смачно при повідав її няньо, здуваючи перед трапезою стружку з вусів. І ламав наполи житню хлібину. Який то був майстер! З дерева вершив і храм, і дитячу бавку витісував, і гуслі. Двома
трьома зарубками робив уключину на бантині. Долото співало в його руках, а рубанок шептав, лишаючи за собою пахучі золоті пантлики. Міряв він оком, а майстрував душею. Донині не забуду, як ми розтинали повздовж товстого дуба. Він згори на цапах, а я на землі. Пила тужно скрипіла, гнулася, вгризаючись у сиру твердінь, але дошки виходили рівненькі, як ряди у книзі. Майстер гладив тесану ла ту – і дерево тепліло під твердою рукою, радувалося їй. А як цвіли лиця в жінок, коли ми заносили до світлиці нову ладу, різьблену кониками, когутами чи хрещатим барвінком. Я настоював лушпиння цибулі в гарячій оливі, змішував з воском і гуся чим крильцем крив віко і бильця. Кожне ремесло має свою тайну, і живе вона в серці майстра. І розцвітає з
під його рук. А найбільша тайна в тому, що коли майстер творить, його оберігає Творець. Був він маломовний, добрий, скорий на сміх, любив приказку: “Роботі як не сядеш на горб, то вона тобі сяде”. Таким мені зостався в пам’яті той чоловік, що лишив по собі огром трудів для людського хосну вання. А собі, дочувся я згодом, не встиг і хреста витесати – кріпив після повені місті підмиті колоди його придавили… …Того літа моя душа літала попід хмарами. Щоднини я видів Терку. Біла сорочка, біле монисто, білі зуби при тернових очах збурювали мою кров. Подаючи їй порожню миску, я мірив дотулитися її пальців, і вона розуміюче їх здержувала. Іскри
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
