Дебют у “СП” · “Як важливо навчитися чути себе українцем, коли ти ним не є по крові”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Любомир ЛЕСОНІН: “У моєму альбомі – ти”
Слово Просвіти, №21 за 2023 рік
Олесеві Гончару в письменництві було все до снаги: поезія, безумовно – проза, літературознавчі статті, публіцистика. А це вдавалося навіть не всім його видатним попередникам, не кажучи вже про сучасників і нинішніх письменників. Та серед претендентів на цьогорічну міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара було кілька, котрі подали твори у кількох номінаціях. Як-от поет і публіцист, студент-філолог зі Львова Любомир Лесонін, який став лавреатом у публіцистиці за добірку “Альбом, у якому – ти”. Отже, кілька сторінок із публіцистичного альбому поета Лесоніна. Олександр БАЛАБКО
Боротьба з часом Така звична розкіш – вслухатись у далекий гул потяга, що везе вантаж із одного світу в інший. Зі світу, де все загалом добре, до пекла. Цей гул – нагадування, що найзатишніший спокій може вигоріти дотла, як сірник, за лічені дні. Непостійність. Неясність. Темрява. Вони нас оточують. Куди б ми не зиркнули – хаос, помножений на кілотонни жаху й страждань. Крик сивого зморщеного часу. Його зелені вицвілі очі. Вогкі потемнілі губи. Важке дихання з пустого й глибокого рота. Згорблена статура, що заледве тримає сухорляві кістяні руки. Опудало, котре нами керує. Дурнуватий, ірраціональний, в біса пихатий старий. І ми йдем йому назустріч, бо від народження позбавлені вибору. Бранці життя. Час по-особливому ставиться до України. У нас його завжди не вистачало, щоби відвоювати свою свободу в чужинців. Однак останні десятиріччя ми свідомо йшли всупереч корисній логіці. Осмислено грались із вогнем, споглядаючи, як він пожирає ближніх наших сусідів. Час тривав, розростався, мов рак у тілі несформованого підлітка. Молодість допомагає боротись із цією страшною хворобою, та завжди треба чесно собі відповідати на запитання: чи не запізно? Ні. Не запізно. У критичний момент ми розпочали боротьбу і з вогнем, і з часом. І намагалися – й намагаємось – використати час на нашу користь. Зболений дід вже не всміхнеться, то хоч хникне на знак згоди. “Добре, – подумає наш одвічний ворог/союзник, – даю вам шанс”. Епізод, безперечно, історичний. Приборкати цього дикого, облізлого блазня не вдавалось ще нікому. Вогонь загасимо – і тоді нам дадуть фору. Роки на відродження. На правильні кроки. Маратон розпочинається вже. І єдиний учасник у ньому – ми. Чергове випробування на певну дистанцію. Гадаю, тут усе чітко відміряно. І ми маємо впоратись, інакше... Час діє, як снігова куля. З кожним разом стає все обкатанішим і масивнішим. Твердіє на камінь, так що довбанеш – і пів руки відвалиться. І, бляха, як же не хочеться, щоб іще діти, а потім і внуки калічили руки. От правда, це вже дістало. Патосне обличчя попередніх поколінь і горде передавання смолоскипа боротьби нащадкам. Годі. Це наша біда. Не їхня. Можна завершити цей змаг тут і – якщо не зараз – то хоча би в осяжній перспективі. 06.06.2022
Що вміють всесвіт бачити з кімнати... Лежить на підлозі кіт. Підлога стара, почовгана, можна сказати,
занедбана. Що ближче до вечора, то дужче зачинає пахнути матіола з городу. Надвечір уся хата повниться солодкавим невидимим трунком запаху, що його посмакувати можна лише носом. Трохи блимає лямпа, картина зі стіни глипає на мене сухими акриловими очима. Шелестять дерева. Броди під комендантську годину стихли, неначе вимерло водночас усе населення. Десь у цей час починаєш почувати себе по-справжньому добре, прокидається бажання вийти надвір і подивитись на зорі. Текст сприймається по-іншому, читання стає романтичним задоволенням, тілесною втіхою, без жодних перебільшень. Шкіру пестить протяг, цей випадковий гість, що заблукав у моєму помешканні пізно ввечері н-ного липня 2022- го року серед тихого затишку холодного піднебесся. За мить він одлітає геть у примарні поодинокі світи ген за горизонтом. А я знову йду до себе і розумію, що це і є життя в усій його розкоші. Тепле, холодне. Пахке чи смердюче. Кисле й солодке. Терпке або ж гірке. Іноді виникає думка: що ж є істинною поезією? І ти згадуєш усе прочитане, ковзаєш поглядом по книжкових полицях, стрибаючи очима від одного поета до іншого. Але в цьому немає сенсу. Можна навчитись писати. Можна наловчитись відрізняти хороше письмо від нездалого, не криючись питанням смаку, бо помиї із цукром – ті ж помиї. Можна побачити справжню поезію у великих – Рільке, Брехта, Еліота, Чубая, Римарука чи Лишеги… Але ти бачиш не зерно, а проросле із нього дерево з райськими плодами. Зерно ж у тобі, у вмінні бачити у доторку руки – символ. Зрештою, усе це занадто патосно звучить. Не хотілось би заганяти поезію в якийсь дешевий патос. Я мрію карбувати отакі вечори в медальйони, щоб кожен із них був схожий на нагороду. Це вірність своєму символу, вірність місту, де ти виріс. Далеко не кожен розум може це осягнути, і мій – не виняток. Щовечора я стараюсь зрозуміти, чим є Бродив мітопоетичному світі й світлі. Броди Йозефа Рота, блудного сина цього болотяного редуту на межі малих географічних і великих культурних змін. Здається, це місто – пастка, де все, що потрапляє, втрачає колір, назву і призначення. Те ж стосується і людей. У жодному іншому місті Галичини, на мою думку, немає в повітрі отої дрібної молекули дощу впереміш із пилом. І навіть у інших колись прикордонних містечках чи селах – теж. Ходити цими вулицями, бачити, як листя вгортає в обійми залишки старої цегли на Стуса, чути зі свого балкону, як кожної ночі вікна у Празькому банку дзвенять, і дзвенять, і дзвенять аж до ранку, і тільки під схід сонця засинають, ховаючи в ґрунт і в болото свою нишклу розмову свідків перед судом. Що значить “бути”? Ти є, ти не боїшся бачити над собою пташиний лет, молитись віршами-вустами до примарної груші в саду, котрій ти минулої осені зітнув гілку, аби вона не хилилась на мамині троянди, заступаючи світло. Це не нестерпна легкість, це постійна робота мозку й серця, і поки друге безперервно перекачує кров, перше шле магнітні імпульси в стратосферу, аби можливо, якщо пощастить, видобути звідти уламок стилусу Провидіння. Коли так, то ти щасливий. І нічого жалітись на біль в коліні чи повсякденну нудьгу. Адже врешті ти однаково від себе не втечеш і будеш надалі шукати в пригорщі болота крихітне зерня срібла. Ще геніяльний Євген Плужник колись написав так, що й додати нічого: Тож не пакуй валізок! Мап не руш! Умій закрити очі і чекати, – Може, й твоя з тих багатющих душ, Що вміють всесвіт слухати з кімнати. 25.07.2022
Чути себе українцем... Як важливо навчитися чути себе українцем, коли ти ним не є по крові. Це питання мене тривожить здавна. Адже сотні й навіть тисячі неетнічних українців стали до лав ЗСУ і чимало з них поклали своє життя за Україну. Видно, не кров як біологічна субстанція спонукає до вчинку. Не кров як метафора формує нашу тожсамість. Це все красиві слова. Бажання бути корисним для нації, відстояти її інтереси й поставити їх вище за свої — це і є формула українця. Адже коли поглянути правді у вічі, то, поклавши руку на серце, чи кожен із нас готовий хоч цієї миті віддати своє життя за Батьківщину? Звичайно, якщо не приставили мавзера до голови, то більшість без вагань відповість ствердно. Але в останню мить із усвідомленням, що ця мить може бути останньою – що тоді? Незручне питання. І відповіді на нього шукати зась. І ставити його, мабуть, не слід. Адже справа не в боягузливості, а в природному страху. Він є у всіх, навіть у найсміливіших людей. Але страх можна відсунути на другий план, надавши пріоритет конкретній меті. Кращі з нас, добровольці, що пішли на війну, тим і характерні. На мою думку, все приходить із часом, а готовність померти за ідеали виникає з наближенням моменту істини. Бо є певна безвихідь у постановці питання – “померти”. Смерть лякає, формує природню відразу, її свідомо хочеться обійти, оминути, обхитрити... І ніщо не вдається. На мою думку, не потрібно впиратись у кінець. Чи готовий ти заради свого ідеалу жити, працювати, не покладаючи рук, невтомно снувати свою цупку нитку? Тут, думаю, більшість відповість теж ствердно і головне – правдиво. Так має бути. Людина любить життя від природи. Воно подароване нам невідомо ким і забере його в нас невідомо хто й коли. Мабуть, однією з фундаментальних відмінностей між нами і росіянами є здатність любити життя попри все. Бо одна справа його любити на карибському березі із келихом “маргарити” в руках, інша – під обстрілами, у скруту матеріальну й дуже часто – духовну. Люди, які зневірились. Не всім вдається себе побороти і нікого за це не можна засуджувати. Але якщо пильно глянути на нас, українців, то стає зрозуміло, що навіть в окупації, за нестачі найнеобхіднішого, елементарного більшість намагається жити так, аби не втратити зв’язку зі своїми, чекаючи на прихід Збройних Сил України, підпільно чи відкрито ненавидячи ворога. На деокупованих землях люди плекають надію, зі стриманим, гірким оптимізмом дивляться в майбутнє, відбудовуючи хату, відновлюючи свій бізнес, розчищаючи сквери від металу, вогню й могил. Етнічна належність людини не має ніякого значення. Навіть маючи двох батьків-росіян дитина, що народилась і виросла в Україні, буде українцем/-кою. І навспак, скільки ми знаємо російських військових із питомо українськими прізвищами, котрі йдуть нас убивати? Безліч. Як демонструє досвід, ті, що за походженням українці, поводять себе тут куди гірше за чистокровних москалів. Класична історія про яничар і їх фанатичну відданість султанові. Натомість нас, українців, єднає спільна мова, культура, традиції, інформаційне поле, тип виховання. І ми робимо свій перший вибір ще змалечку несвідомо, а далі у нас є шанс обрати будь-яку іншу країну із широкої світової плеяди. Але більшість залишається тут. Хтось скаже: “Та не поїхав, бо не зміг, а інакше б я...” Але це брехня. Хто хотів — звалив і не переймається, а тільки зловтішно строчить коментарі у соцмережах про те, як йому пощастило, а нам, мовляв, ні. Ні. Це нам пощастило. Ми вибудовуємо нову реальність, нові паралелі і меридіани нашого буття. Наш етап розвитку унікальний, шанс назавше позбутися минулого ярма, яке на нас невпинно суне і суне – один на сто років, а мабуть і на весь обрій історії. Я знаю, що ще покоління моїх батьків застане і достатньо довго поживе у країні-члені НАТО і ЄС, всі ми ще насолодимося відчуттям того, що повернулись у свій історично рідний європейський обшир. А покоління наших дітей побачить таку Україну, яку нині навіть найзатятішим оптимістам уявити важко. Поки – боремося, тяжко, зі значними втратами, але – без сумніву – переможно. А зі своїми внутрішніми проблемами ми дамо раду. Бо таки московські воші страшніші за українських гнид. 13.09.2022
Жоден лист не залишається без відповіді Так радісно іноді бути вдома, де пахне печивом і шоколадом, де вікна пітніють од перепаду температур, а кіт невідомо чому маравчить, ніби за холодною придвірною стіною – сповнений надіями квітень. Мамині квіти вже досихають на городі цьогоріч, а над ябками літає жалюгідна дрібна мошка. Килимок під холодильником нагадує про пса. Його немає вже рік, батька немає два роки, але все виглядає так, як і торік, і позаторік, і п’ять чи десять літ тому, бо насправді всі недуховні зміни – це лише декорації. Наші внутрішні реформи, перевороти, революції породжують дійсність. Ми є тими, ким стаємо в результаті самодолання, уміння освоюватись у нових умовах, відповідати на виклики коли не впевнено, то хоча б із гідністю. Але з цим у нас, українців, усе гаразд. Нарешті ми визріли нацією. Тепер визріваємо як нація. Лізуть у голову постаті з минулого. Нав’язливо, нахабно, боляче. І опиратись їм немає сил. І забувати їх грішно. Залишається
Вручення премії. Зліва направо: Дмитро Чистяк, Любомир Лесонін, Олександр Балабко
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
