Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Український пророк Тарас Шевченко – не старець у шапці і кожусі, а молода людина, творець нової української естетики та модерної української ідеї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Воскресну нині! Ради них, людей закованих моїх”

Слово Просвіти, №21 за 2023 рік

Що день 22 травня далекого 1861 року, що решта сповнених туги й печалі за національним пророком дат, – не позбавлені сакральності, можу стверджувати більш, ніж упевнено. Бо ж усі події, що відбувалися відразу після смерті Тараса Шевченка, а насамперед ті, що були пов’язані з підготовкою його перепоховання в Україні, пройняті глибинним сенсом міфологізації образу Кобзаря, достовірності і непорушності його пророцтв, а найбільш – неочікуваним волевиявленням стихійної всенародної любові і журби… Юрій ПЛАКСЮК Навіть попри те, що в петербурзьких часописах не було надруковано жодної скорботної оповістки про смерть Тараса Шевченка, розголос про відхід у засвіти великого малоросійського художника і поета, (який ще за життя став легендою, а після смерті – канонізованим міфом) блискавкою облетіла конаючу від кріпацьких пут Російську імперію… “Помер батько Тарас. А йому ж-то, усього було сорок сім років… На мертвому лиці лежала печать тих дум благородних, що не покидали ніколи Шевченка живого… В головах небіжчика дяк академічної церкви читав дуже повагом і тихо псалтир…” Саме у ці, перші миттєвості пошанування пам’яті Тараса Григоровича, карбувалися основи його пророцтв, окреслювалися сакральні сенси його легендарної життєдіяльності, увічнювалися смисли подальшої духовної величі, за висловом П. Куліша, постаті “останнього Кобзаря”. “…Було прощання, але не вважаючи на те, якесь відрадне почуття і свіжість віяли на душу… Кожен, чуючи прилюдну оцінку поета-чоловіка, і плакав, і радів!.. З усіх похорон, які доводилося мені бачити з того часу, казав згодом Терпигорєв, ні одні не мали на собі такого відбитку простоти і щирості, як похорони Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достаєвського, Тургенєва, Салтикова-Щедріна, але усі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим, тенденційним духом демонстрацій… Тоді як похорони Шевченка були чисті від сього ярмарочного комедіанства… Не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних…” Можливо, прискіпливий читач висловить заувагу щодо надмірного цитування спогадів свідка про похорони поета, однак подаю їх я зумисне, аби наголосити, що саме ці нетлінні достовірні описи останніх годин перебування художника Шевченка в Академії, (“після того, як його кватеру замкнули і опечатали”), як ніщо інше дають ключ до розуміння усіх наступних сповнених драматизму подій, пов’язаних із увічненням його пам’яті. Адже, з одного боку, право бути публічним суддею, аби встановлювати моральні критерії вірнопідданості і благодійності померлого, швиденько перейняла на себе церква, відразу ж за дорученням синоду заборонивши циркуляром правити в Петербурзі панахиду по Шевченкові, оскільки він був “політіческій преступнік”. Тоді, як з іншого – держава, якій належало негайно прийняти непросте рішення: позбавити місто праху бунтівника і вільнодумця та видати дозвіл на перевезення його в Україну (для подальшої міфологізації, напевно, на теренах Малоросії), або ж залишити в чужій йому столиці, чим спричинити крамольні маніфестації і збурення демократичної громадськості з кожного нового приводу пошанування його пам’яті. А ще, на відміну від церкви, імператорський Карфаген остерігався іншого напастя: осібного возведення кріпака на великоруський літературно-поетичний трон, попри те, що на таку сакральну роль претендувала визначна плеяда власних геніальних піїтів. Саме на таку думку наштовхнули мене Автопортрет рядки із статті російського літературного критика Аполлона Григор’єва, опублікованій у тогочасному квітневому накладі журналу “Время”. “Красою і силою поезії багато дехто становить Шевченка в рівень з Пушкіним із Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і Міцкевича лише іскорки блищать... Шевченко – останній Кобзар і перший великий поет великої літератури…” На зміну простоті, щирості і скорботі, які мали місце у дні поминання і захоронення Тараса Шевченка на Смоленському цвинтарі 12 березня, прийшло пожвавлення з причини проведення аукціону та розподілу особистих майна і речей поета. Організатори ритуальних заходів та громадські активісти уже більше переймалися проблемами зібрання коштів на перевезення праху Шевченка в Україну, на отримання для цього дозволу від петербурзького генерал-губернатора, аніж вибором місця та оздобленням першої могили. Друзі згадали, правда, що він неодноразово бував біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері, робив з того місця замальовки в альбомі, навіть переніс на папір краєвид, де почувався вільним і не обтяженим мирськими клопотами. Там і викопали могилу… Першу, тимчасову, яку після ексгумації тіла, цвинтарні гробовщики засипали, а містяни і побратими аж на цілих сто двадцять вісім років забули точне її місцезнаходження. “Доки Тарасова могила була в Санкт-Петербурзі, здавалося нам, – сказав тоді редактор “Основи”, – що смерть ще не все взяла з собою: а тепер – прощай Тарасе, навіки прощай!” …П’ятдесятирічний ювілей Тараса Шевченка у березні 1864 року в Україні, як і в Петербурзі пройшов непублічно, тихо і скорботно. Валуєвські переслідування українофільства, репресії щодо лідерів тогочасної української демократичної спільноти, здавалось, назавжди зітруть з людської пам’яті страдницький шлях пророка Тараса Шевченка до всенародної Голгофи. До гротеску спотворять образ Великого українця і останнього Кобзаря, зумисне розмежують його біографію і творчу спадщину настільки далеко, наскільки тоді це було зручно і вигідно владі маніпулювати перебігом його поневірянь на тернистій дорозі життя. Тому й не писалося упродовж кількох десятиліть до царату жодних звернень щодо необхідності встановлення пам’ятників поету, бо ж нікому не було дозволено ініціювати таку “крамолу”. Навіть перша спроба направити лише “прошеніє” царському уряду на отримання дозволу бодай для зібрання коштів на пам’ятник у Каневі, що мала місце у 1882 році, завершилася закономірною категоричною відмовою. “Щоб не було ніяких маніфістацій, ніяких збурень черні!” Тільки після повалення царату і більшовицького перевороту, у березні 1918 року, було зведено в Петрограді гіпсовий пам’ятник поету авторства латвійського скульптора Яніса Тілберга, який простояв усього лиш вісім років. Задля збереження хиткої влади на всій території імперії, цим та іншими подібними реверансами у бік молодої української держави, більшовики підступно намагалися загравати з її народом, аби сповна “підгорнути під себе українську стихію. А вже у тридцяті роки, на тлі репресій і страждань українського народу в пору колективізації і великої індустріалізації, прояви всенародної любові до свого пророка укотре підступно і маніпулятивно використовувалися сталінсько-ленінською клікою. Саме тому, увіковічення у бронзі пам’яті Батька нації, організатори Голодомору в Україні – Станіслав Косіор і Павло Постишев, розпочали не з тисячолітнього Києва чи з могили Тараса Шевченка на Чернечій горі, а з русифікованої новітньої столиці УРСР – Харкова. При цьому, довіривши відповідальну партійну справу скульпторам – не українцям: переможцю конкурсного проєкту Костеві Бульдину чи іншому уславленому на той час митцю Івану Кавалерідзе, а ленінградській групі скульпторів на чолі з Матвієм Манізером. І росіяни більш ніж успішно впоралися з соціальним замовленням партії, звівши над фігурами повсталих селян, робітників, представників радянської інтелігенції і червоноармійців постать похмурого і підстаркуватого поета. Так би мовити, по-державному возвеличили образ погнобленого царизмом революціонера-демократа… Не минуло і три роки, як подібні монументи українського Кобзаря, роботи того ж Манізера, постають в Києві і на Чернечій горі… Український пророк Тарас Шевченко – не старець у шапці і кожусі, а молода людина, творець нової української естетики та модерної української ідеї. Саме такий образ нашого генія проніс крізь все своє творче життя і канадський скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин). Для такого розуміння постаті поета, мислителя і митця він мав достатньо причин і підстав. Адже сам у віці кріпака Тараса прибув до Ленінграда у 1933 році, де після закінчення вечірніх курсів став учнем тієї ж-таки підготовчої школи при Академії мистецтв. Школи, з якої розпочинав торувати шлях до всенародного визнання і сімнадцятирічний Шевченко. А навчаючись уже в Академії, у студії скульптора Матвія Манізера, він разом з іншими учнями долучається до роботи над композицією харківського пам’ятника. І не просто долучається, а й осмілюється пропонувати Манізеру свої бачення образа Кобзаря. Спершу – для скульптури пам’ятника у Харкові, 1936 року, потім – для київського. “Навпроти студентської Альма-матері, де Шевченко починав співпрацювати у Червоному корпусі з університетськими викладачами, у якості члена Тимчасової археологічної комісії, маючи за плечима усього лише 31 рік, не гоже зводити постамент з тим же образом поета останніх років життя, який, можливо, був ще прийнятним для Харкова і Канева…” – безуспішно намагався дискутувати з Манізером за рік до отримання диплому скульптор Лео Мол. Хоча й розумів, що ленінградський митець не міг відступатися від лінії партії, та й сам раніше не особливо переймався новаторством у відтворенні скульптурних образів Тараса Шевченка… Недосяжними залишалися Шевченківські сакральні дати 9, 10 березня і 22 травня у творчій біографії Леоніда Молодожанина упродовж чверті століття, аж до того моменту, коли у Вашингтоні, у 1964 році, на відзнаку 150-ліття з дня народження українського пророка, було встановлено монумент із бронзовою скульптурою, вперше позначеною творчим Пам’ятник Тарасу Шевченку в Івано@Франківську. Скульптор Лео Мол

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин