Мистецький простір · “В Європі популярні мандрівки по садибах, які від@ творюють життя минулих поколінь. Хочеться, щоб оселі наших геніїв стали не менш популярними”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Неповторний гумор Квітки-Основ’яненка
Слово Просвіти, №21 за 2023 рік
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка представив глядачам “Конотопську відьму”. Інсценізацію повісті Григорія Квітки-Основ’яненка запропонував режисер Іван Уривський у співпраці з Тетяною Овсійчук (художниця-постановниця, художниця по костюмах) та Сусаною Карпенко (оформлення вокальних номерів).
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
– Раніше я робив комедії у драматичному ключі, – зазначив Іван Уривський. – Приміром, поставив в Одесі “Принцесу Турандот”, але це була більше трагедія. А “Конотопська відьма” – перша моя повноцінна комедія. Живемо у складний час, однак захотілося поставити саме комедію. У репертуарі театру потрібні різні вистави. Виникло бажання дещо змінити себе і додати світла. Хоча насправді комедія – річ умовна. Ми її робили не для того, аби люди сміялися заради сміху. “Конотопська відьма” – найстаріший текст української класики, який я ставив, йому майже 200 років. У Квітки-Основ’яненка багато сенсів. Це цікаво і, як на мене, потрібно. З реакції глядачів зрозумів, що ця вистава нині актуальна. Спершу в цьому творі мене зачепила тема надприродних явищ. Світ гине через засуху, і герої намагаються рятувати цей світ. Напевно, у такому ключі я і ставив би “Конотопську відьму” три роки тому. А коли подорослішав, то побачив у цій історії багато інших сенсів – політичних, життєвих, сімейних і любовних. Робота над виставою тривала приблизно три місяці. Це й створення декорацій, і репетиції з акторами. Григорій Квітка-Основ’яненко – надзвичайно цікавий автор зі специфічним почуттям гумору. Я прагнув зберегти атмосферу його тексту. А оскільки раніше не ставив комедій, то були певні хвилювання – чи спрацює, чи це потрібно. І візуально вистава значно відрізняється від моїх попередніх робіт. У “Конотопській відьмі” багато акторів, з якими працював вперше. Це Назар Задніпровський, Олександр Ярема, Андрій Самінін. Пощастило, що ці актори спеціалізуються на жанрі комедії. Вони мені багато чого підказували. Відбувався взаємокорисний обмін досвідом. Завжди цікаво працювати з новими акторами. Сподіваюсь, що в наступних постановках зможу попрацювати й з іншими виконавцями.
У Театрі Франка дуже потужна трупа, з якою можна робити різні речі – від трагедій до комедій. Грають у виставі й актори, з якими ми разом зробили вже не одну виставу. Це Олена Хохлаткіна, Христина Федорак, Михайло Кукуюк. Вже мав досвід спільної роботи і з художницею Тетяною Овсійчук. У Театрі Франка ми разом ставили “Безталанну”, а в Театрі на Подолі – “Камінного господаря”. Для нас це було досить ризиковане сценографічне рішення – лише авансцена. На таке рішення було непросто поставити світло. Цією сценографією хотіли підкреслити акторів, бо це, насамперед, акторська вистава. Це був для нас певний виклик. Також Тетяна розробила силуети українських народних костюмів тієї доби. Вирішили їх зробити чорно-білими. Ця вистава помітно відрізняється від моїх попередніх робіт. Поки що звикаю до неї. Інколи сміюся разом із театральною публікою. Ми спробували виставу на глядачеві і зрозуміли, що вийшло, а що ні. Будемо її допрацьовувати, розігрувати. Маю багато планів до постановок як у Театрі Франка, так і на інших театральних майданчиках.
Серед задуманого – українська та світова класика, сучасна драматургія. А от чи буду ще звертатися до жанру комедії – не готовий сказати. Враженнями від роботи над виставою поділилися актори. Назар Задніпровський, народний артист України, виконавець ролі Забрьохи: – Згадую дитинство, коли вперше побачив “Конотопську відьму” у Театрі Франка. Мій батько грав у цій виставі Дем’яна Суденка. Вже згодом дізнався, що п’єсу за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка спеціально для нашого театру написав Богдан Жолдак. Потім вона йшла в інших театрах. Зізнаюсь: ніколи не думав, що в ній зіграю. Певною мірою це стало для мене несподіванкою. Репетирувати було нелегко, бо паралельно я зайнятий у підготовці іншої вистави. Вперше працював з Іваном Уривським. Це молодий, талановитий режисер, досить своєрідний. У чомусь я з ним погоджувався, у чомусь – ні. Сподіваюсь, він задоволений співпрацею зі мною. Особисто я задоволений результатом. З Олександром Яремою ми часто граємо в комедіях тори тисячі книг власного авторства і які нині перебувають у 35 музеях, де зберігається мистецька спадщина родини Саєнків, і понад 40 бібліотеках, культурних центрах та інших книгозбірнях. Від імені Фонду Олександра Саєнка пані Ніна подарувала і цьому музеєві, і не так далекому Музеєві родини Кричевських у знаменитій Опішні нові збірки книжок. До речі, саме цього дня в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні було відкрито виставку творчих робіт Олександра Саєнка, як відомо, учня Василя Григоровича Кричевського. У межах Музею родини Кричевських вона експонуватиметься як своєрідний міні-музей О. Саєнка, де будуть представлені іна сцені і в кіно, тому Іван нам довірився, і це пішло на користь спільній роботі. Загалом я переконаний, що в наш час вистави повинні бути на позитиві, з гумором і відьмацтвом. (Усміхається). Вперше я працював разом із Михайлом Кукуюком. Блискучий актор, любить імпровізувати. Грати поруч із ним цікаво, але непросто. Думаю, що на прем’єрі ми спрацювали добре. Ще одна виконавиця, з якою вперше граємо в одній виставі, – Христина Федорак. У нас дві спільні сцени. Мав можливість подивитися на її роботу збоку. Вона справляє приємне враження. Христина молода актриса, в іншому складі у цій ролі – досвідчена виконавиця Олена Хохлаткіна. Вважаю, що кожна з них прекрасно грає Явдоху Зубиху. Прем’єра “Конопської відьми” відбулася нещодавно, а я вже готуюсь до прем’єри іншої вистави – “Загнаний кінь”, яка буде присвячена ювілею мого батька Леся Задніпровського. Христина Федорак, виконавиця ролі Зубихи: – Коли почалося повномасштабне вторгнення, зовсім не думалось про професію, не кажучи вже про комедію. Але після повернення до Києва прийшло усвідомлення, що ти продовжуєш жити. Допомогли саме глядачі, які нас активно підтримали і надихнули. Виявляється, глядачам зараз це дуже потрібно – на двітри години прийти до театру і трохи відволіктися від реальноствори його спадкоємців та продовжувачів мистецької династії – Ніни Саєнко і її дочки Лесі Майданець. А тут, у родинному гнізді Саєнків, ми ще довго милувалися роботами і самого Майстра, і Ніни Саєнко, і роботами її дочки. Мені думалося: які ж ми, українці, багаті, що маємо і зберігаємо свої мистецькі скарби, що вже давно стали частиною духовної спадщини нашого народу. Добре, що земляки наших великих митті, в якій ми живемо, або подивитися на неї з іншого боку. Я вдячна насамперед ЗСУ, які забезпечують нам можливість виходити на сцену. Була втішена пропозицією нової ролі. Я працювала з Іваном Уривським не раз. Я дуже хотіла потрапити в цю роботу. Стало несподіванкою, що моя партнерка по цій ролі в іншому складі Олена Хохлаткіна. Ми з нею зовсім різні, тож було цікаво, як Іван це використовуватиме. Незважаючи на нинішній складний час, ми намагалися підходити до роботи з гумором. На репетиціях панувала творча атмосфера. Моя героїня – відьма. Але я не можу сказати, що вона транслює в нашій виставі суцільне зло. Зубиха більш повчає. Цей персонаж непростий, думаю, він змінюватиметься разом зі мною. Шукатиму в ньому щось нове. Загалом до відьом у мене ставлення нейтральне. Водночас переконана, що вони й сьогодні є в нашому житті, це не казки. А сама постановка – про вибір людини: до якої сили тобі звернутись і повірити. Сподіваюсь, що робота відгукнеться і зачарує сучасного глядача. За час війни я мала зйомки у фільмі “Малевич” (режисерка-постановниця Дар’я Онищенко), де грала дружину художника Софію. Маю надію, що незабаром цей фільм глядачі побачать у наших кінотеатрах.
ців, як можуть, бережуть їх і популяризують – чи тут, у Борзні, чив Мар’янівці – про Івана Козловського, чи в Богданівці – про Катерину Білокур, чи Ганнина Пустинь у Мотронівці – про Пантелеймона Куліша. Ці садиби досі бережуть творчий вогонь своїх господарів і є прикладом невтомної великої праці, невичерпного нашого багатства. Ще згадалося, що в Європі зараз дуже популярні мандрівки по садибах, які відтворюють життя минулих поколінь. І так захотілося, щоб війна уже закінчилася, і оселі наших геніїв стали не менш популярними, ніж у Європі. І передумови для цього є. Скажімо, директорка компанії “Райдуга” Іраїда Медведєва розповіла, що вони подали проєкт до Українського культурного фонду з тим, щоб оцифрувати музей О. Саєнка і розмістити його у всесвітній павутині. Хай світ знає про наших геніїв!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
