Позиція · “Серед убитих російськими загарбниками цивільних ірпінців є люди, відомі і в Ірпені, і в Україні. Жодного з них не згадали”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Як знищують музей в Ірпені
Слово Просвіти, №21 за 2023 рік
Мене звільнили з посади директора Ірпінського історико-краєзнавчого музею втретє. Для цього є причини, про які влада не говорить. Перша причина лежить на поверхні. Для нашого часу характерна тенденція захоплення приміщень закладів культури для влаштування там чогось прибуткового.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, тричі звільнений директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею
Історико-краєзнавчий музей в місті Ірпені на Київщині розташований у центрі міста. Є багато охочих розмістити тут якесь кафе чи крамницю. У 2000 році тодішній Ірпінський міський голова, колишній інструктор Ірпінського міськкому Компартії України Володимир Скаржинський зробив спробу під приводом ремонту перенести музей у дві кімнати на другому поверсі Будинку культури на околиці міста. Хто б туди
Матеріали музею викидають на смітник пішов? До того ж, це той самий Будинок культури, який минулого року розгромили обстрілами російські окупанти під час боїв за Ірпінь. Якщо б музей дожив до цих днів, то все одно він був би знищений. Я тоді підняв громадськість, почав писати в газети. З’явилися пожежники і оштрафували мене за те, що міськрада не надає гроші на ремонт пожежної сигналізації. Із моєї 100- гривневої зарплати вирахували 40 гривень штрафу. Три дні я не мав скибки хліба. Добре, що хоч чай з цукром був. У міськраді нікого така рішучість пожежників не злякала, і грошей на ремонт пожежної сигналізації не дали. Але музей залишився у центрі. Проте охочі заграбастати музейне приміщення зробили цілком логічний висновок: якщо директор музею не дає знищити музей, то треба звільнити такого директора. У 2008 році мене звільнили за статтею “невідповідність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації”. Оскільки звільнення було грубим порушенням закону, то мене поновили на посаді рішенням суду. Але провести інвентаризацію мені не дозволили, і через кілька місяців начальниця відділу культури Людмила Сичук, перелякана депутатами Ірпінської міськради Людмилою Янковою і Наталею Рохманюк, звільнила мене за статтею “систематичне невиконання своїх службових обов’язків”. Так квапились мене звільнити, що навіть не придумали, які службові обов’язки я систематично не виконував. Тому суд мене знову повернув на посаду директора музею.
Мені намагалися створити такі умови, щоб я сам пішов. Щомісяця доводилося проводити від трьох до п’яти масових заходів (виставки, презентації, зустрічі з творчими людьми тощо). Якщо в місячному плані я подавав два заходи, відразу ж лунав дзвінок із відділу культури: “Ви нічого не робите”. Це забирало багато часу. Власне, розрахунок і був на те, щоб я не мав часу досліджувати і правдиво висвітлювати історію краю. Але я все-таки знаходив час: у вихідні чи після закінчення офіційного робочого часу. Та ось у 2021 році з’явився новий заступник начальника відділу культури – Віталій Васильович Коваленко. Вже на засіданні конкурсної комісії (керівники закладів культури призначаються на контрактній основі) заявив, що для оформлення експозиції потрібен хтось авторитетніший. Я вже тричі організовував оформлення основної музейної експозиції, оформив багато виставок, написав три книги з історії Ірпеня. Негарно хвалитися, але я найкраще знаю історію Ірпеня, оскільки працюючи директором музею, досліджую її 36 років. То хто ще авторитетніший? Проте скликаються дві комісії для перевірки роботи музею. Перша за півгодини швидкого огляду робить висновок, що я і головний зберігач фондів Лариса Юхименко не відповідаємо займаним посадам “за своїми професійними якостями”. Більшість звинувачень мають загальний бездоказовий характер. Наприклад, “при розміщенні експонатів в музейних залах не дотримана часова і тематична послідовність”. Хоча експозиція побудована саме за цим принципом і висвітлює історію Ірпінського краю від найдавніших часів до сьогодення. Але ж зауваження є. Нехай Зборовський спробує його виконати. Загалом складалося враження, що висадився десант прибиральниць. Завідувачі відділами науково-дослідної роботи, науковці кинулися шукати пил і павутину, якої не було, але вони “знайшли” її. Зараз іде війна. І комісія передусім мала б перевірити, як ця тема висвітлюється в музеї Міста-героя Ірпеня. В музеї якраз експонувалася виставка “Ірпінь – Місто-герой”, але комісія її не помітила. Комісія не помітила і стенда про борця за Незалежну Україну у 1917–1920-х роках, нашого земляка отамана Орлика (Федора Артеменка), матеріали про якого надав президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. Не помітила комісія і матеріали про наших земляків Дмитра Паламарчука і Михайла Ороса, які боролися за Україну в лавах ОУН і УПА, та й ще багато чого. Культурно-освітня і науково-дослідна діяльність музею не перевірялася зовсім. Завдання комісії було мене звільнити. Друга комісія не вимагала звільнити мене і головного зберігача фондів, але теж обмежилася переважно поверховими зауваженнями. Начальник відділу культури Євгенія Антонюк надала мені місяць на виправлення зауважень, але потім, мабуть, злякавшись, що я, чого доброго, їх виконаю, наказала провести інвентаризацію, після чого з 14 лютого відсторонила мене від виконання своїх обов’язків і наказала написати пояснення. При цьому вона і її заступник Коваленко заборонили мені навіть заходити в музей, щоб я не використав документацію. Цікаво те, що в першій комісії з восьми музейників чотири були працівниками музею “Битва за Київ у 1943 році” в Ново-Петрівцях на чолі з в. о. генерального директора цього закладу Владиславом Альохіним. Євгенія Антонюк, як тільки відсторонила мене від виконання своїх обов’язків, то відразу ж призначила дружину Альохіна Юлію Сергіївну на спеціально для неї створену посаду старшого наукового співробітника, хоча та не має освіти, відповідної профілю Ірпінського історико-краєзнавчого музею. Невже генеральний директор не може прилаштувати свою дружину десь ближче? Коли я оприлюднив цю ін-
Обгорівший... Так рейдери знають українську мову
Діораму “Річка Ірпінь” вже розібрали і викидають формацію у Фейсбуці, то Євгенія Антонюк 7 квітня звільнила мене за “систематичне невиконання без поважних причин своїх обов’язків”. Зарплату за період із 14 лютого до 7 квітня, хоча я в цей час писав пояснення, а також публікував краєзнавчу інформацію у Фейсбуці, мені не виплатили. Тут справа не тільки в загарбанні музею. Нападки на музей розпочалися після того, як у 1998 році вийшов друком мій підручник для ірпінських шкіл “Історія рідного краю. Приірпіння”. Тоді московська агентура із ветеранів “Великой Отечественной” на деякий час навіть заблокувала розповсюдження книги по школах. На мене було вчинено замах. “П’ята колона” російського імперіалізму продовжує діяти. Показують усім: Зборовський писав про націоналістів, помістив матеріали про них в експозиції музею, от його і вигнали. Нехай тепер насолоджується заслуженим відпочинком на пенсію 3753 гривні і 22 копійки. Або спробує кудись влаштуватись у свої 66 років. Де там потрібен найбільший знавець історії Ірпеня? Через три роки у мене закінчується контракт. Можна було б зачекати і звільнити на наступному конкурсі. Та ж Юлія Альохіна могла б подати власну програму розвитку музею і комісія сказала б, що її програма краща за мою. Але ж квапляться. Бояться, що за три роки влада може помінятися. Та й перед московськими шефами треба відзвітувати, що нарешті вигнали націоналіста Зборовського. Чому Віталій Коваленко, молодий і здоровий, замість того, щоб захищати Україну на фронті, руйнує музей в Ірпені? Тим часом, Юлія Альохіна з товаришами господарює в музеї. Половину основної експозиції демонтували, а другу половину музею перетворили на склад під приводом влаштування виставки “Ірпінь нескорений”. Експонати надав музей “Битва за Київ у 1943 році”. Але ж безграмотні люди. Написали “обгорівший” замість “обгорілий”. Переносний зенітно-ракетний комплекс “Ігла” назвали протитанковим. Зробили опудало російського окупанта у протигазі. Добре, що ворожі журналісти не побували на виставці. А то б написали, що українці використовують заборонену хімічну зброю і опублікували фото цього опудала в протигазі, як доказ, що росіяни мусили захищатись від українських газів. І цю виставку робили працівники військово-історичного музею! Серед убитих російськими загарбниками цивільних ірпінців є люди, відомі і в Ірпені, і в Україні. Жодного з них не згадали. Зате помістили в експозиції фото з короткими біографіями 10-х художників, які цю виставку робили. Чи треба було аж 10 художників, щоб розставити і розвішати експонати у двох відносно невеликих залах? І навіщо було демонтувати основну експозицію, щоб влаштувати на місяць виставку? В центрі міста є й інші приміщення (бібліотека, школа). Ірпінь забудовують багатоповерхівками, але місця для виставкового залу немає. Говорять, що “Музей битви за Київ у 1943 році” буде перетворено на Музей історії української звитяги. Якщо це перетворення буде проводити генеральний директор Владислав Альохін (він немає відповідної профілю військово-історичного музею освіти, раніше працював у Міністерстві економіки) зі своїми співробітниками, то музею можна поспівчувати. А тим часом рейдери, які захопили Ірпінський історико-краєзнавчий музей, заходилися викидати експонати. Я випадково знайшов на смітнику політичні карикатури нині на жаль покійного ірпінського художника і скульптора Івана Різника, який висміяв московських імперіалістів та й наших ненажерливих депутатів; кремінний наконечник стріли; спогади почесної громадянки Ірпеня Валентини Кулініч, яка прожила 100 років; ще деякі музейні документи. Ірпінська поліція, до якої я звернувся, відмовила у провадженні справи. А незабаром після цього з музею викинули основу діорами “Річка Ірпінь”. Повільна ліквідація музею триває.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
