“Держава — понад партії, Нація — понад класи!” Симон Петлюра · с. 4сторінка оригіналу ↗
ЧАС І ПРОСТІР
Слово Просвіти, №22 за 2007 рік
Юрій ЗАВГОРОДНІЙ
Кожна людина здатна мріяти, у кожної може бути в тих бажаннях щось надто особисте, а може бути і спільне прагнення більшости народу певної країни до чогось величного й пречудового, нехай і в якомусь майбутньому, бажано — у досяжному. На мій, і не тільки на мій, щирий жаль, немає такої спільної мрії, яка б саме сьогодні могла об’єднати коли не всіх, то переважну більшість моїх краян у боротьбі за її втілення. Провідники різних партій і рухів є не просто конкурентами у здобутті електоральної прихильности, а здебільше вони є антагоністами, які не здатні до примирення чи навіть до толерантного діялогу. Гаразд, нехай у них різне до протилежности бачення дороги до побудови щасливого життя для всієї країни та для кожної окремої людини в ній, але ж чому вони не звертаються до неї і до всіх нас разом із конкретними і реальними водночас своїми програмами? Майже всі партії користуються окрім загальних і абсолютно подібних гасел-обіцянок-цяцянок безпардонним залякуванням народу своїми супротивниками, називаючи їх “ворогами рідного краю і воднораз аґентами якоїсь певної держави”. Можна навести безліч прикладів, один із найбрутальніших — мовне питання. Його можна було б розігрівати аж до розколу країни, аби люди в ній не розуміли один одного при спілкуванні, як в інших країнах, де з різних історичних причин живуть надто різні етноси. Але ж в Україні практично не можна знайти людину, яка б не розуміла обох близьких мов, якими користуються різні верстви населення. На різних телевізійних ток-шоу і ведучі, і учасники говорять так, як хто хоче, а дехто навіть на суміші обох зразу. Ідеальна мовна ситуація, ніде нічого подібного не стрічав, навіть у країнах, де є більше одної державної мови. Ідеальна в тім, що на будь-якому рівні від базарної балачки до засідання Уряду чи Верховної Ради водночас розмовляють чи дискутують без синхронного чи послідовного перекладу, бо справді всі розуміють один одного. Але декого це не влаштовує. Насамперед того, хто наобіцяв перед виборами “дешевої ковбаси”, але не хоче, аби йому нагадали про неї виборці. Задуреним людям обіцяють ще одну мову зробити державною, аби не вчити і не знати іншої. Але ж на противагу нинішній стихійній ситуації щодо користування мовою на вибір прийде законодавча необхідність володіти обома мовами будь-якому державному службовцю від двірника до народного депутата, бо так є у тих країнах, де більше одної державної мови. А як має бути інакше? Абсолютно всі акти і постанови від сільради до Верховної друкувати обома мовами, а на будь-якому зібранні користуватися перекладачами. Скільки з’явиться нових робочих місць! Але ж і яке додаткове навантаження на державний і місцевий бюджети! Проте я хотів би загостритися на іншій болючій темі, яку сьогодні використовують політики не менш спекулятивно на суцільних емоціях і на відсутності виваженого підходу, на темі европейського вибору України. Коли я знову вертаю додому з мандрів якоюсь із сусідніх країн, багато з яких насправді були чи не в гіршому стані від нас десь років п’ятнадцять тому, то щоразу знову надто загострено сприймаю негаразди власної домівки, які вважаються багатьом із нас непереборними проблемами. Дехто спроможний навіть пояснювати (і зовсім не як жарт) витоки нашої теперішньої відсталости від сусідніх західних чи північних країн ледь не ґенетичними причинами, несвідомо повторюючи саркастичні вислови ще не репресованого Остапа Вишні “Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити”, яка побачила світ 1925 року. Раджу тим, хто призабув чи не читав цього памфлету, перечитати його, бо він надто актуальний і сьогодні, наче щойно написаний у наші дні для нас сьогоденних. Може, багато хто зможе обуритися на ґротескно змальоване художником обличчя свого народу, я б хотів, аби розгніваних стало якомога більше, бо ж, власне, для цього і загострював побутову ситуацію письменник. І той гнів мав би привести до протилежної думки — ні, ми не такі, ми маємо всі права бути серед інших народів Европи. І в гніві закидаємо ту багату й ситу спільноту народів справедливими претензіями щодо відсутності в них бажання прийняти нас до своєї родини. У жодному разі я б не хотів, аби мої роздуми хтось сприйняв за чергову агітаційну акцію щодо якомога скорішого вступу України до Европейського союзу чи НАТО як посполитого нашого рушення на Захід під давніми прапорами “Геть від Москви!”. Те і те може бути лише нездійсненими мріями такого собі патріота-ідеаліста, який ніяк не може чи не хоче зрозуміти, в якому світі він є нині. Я звіддавна вважаю себе щирим українським патріотом, але ніколи не був ідеалістом, завжди намагався тверезо оцінювати довколишню ситуацію. Може бути, що саме через те й утік колись з України подалі, аби приборкати своє палке бажання постати на відверту безкомпромісну боротьбу за здійснення власних мрій. Страшний був тоді час, про який згодом написав покаянно: і ми, до кривди не охочі, брехали вдень, молилися вночі. Нині мені здається, що багато хто й сьогодні продовжує брехати навіть уночі й собі самому замість проказувати молитви. А вранці закликає провести референдум під дивним гаслом “Геть від Европи!”. Як то? Збудувати залізну завісу до неба чи прокопати рова ширше за Ла- Манш? Але ж Британія з Ірландією теж в Европейському союзі та НА- ТО, до якого, до речі, прийняли вже п’ять слов’янських країн і ще кілька готуються отримати запрошення на підготовку до вступу. Ідеться про народи саме слов’янські, а частина з них навіть є православними християнами, значно давнішими від Російського патріархату! Це варто нагадати для тих, хто так голосно агітує українців за слов’янський союз. Чим є гіршими наші західні й південні брати? Тим, що не мріють панувати над іншими братами? Чи з тої провини, що живуть заможніше від нас? А чому не замислитися над таким варіянтом? У колишній Австро- Угорській імперії слов’янський відсоток був дещо вищим, ніж у сусідній Російській імперії. І за австріяк прав було в слов’янських народів для свого розвитку набагато більше. Особливо після революції 1848 року, коли стрімко почали розвиватися демократичні засади у великій строкатій державі. Я зовсім не ідеалізую тих часів, бо будь-яка імперія може існувати у своїй сутності лише як в’язниця народів, але навів приклад значно демократичішого “життя за цісаря” на противагу від чорносотенного “життя за царя”. Навів для того, аби поділитися неприємною й для себе власною думкою щодо спотвореного розуміння у нашому середовищі европейських цінностей, насамперед — демократії, без того навряд чи можна мріяти про якесь єднання з Европою. Нехай і не юридично, а хоча б за рівнем життя! А як ми розуміємо демократію? Сміх та й годі! Пригадується мені епізод з одного з недавніх з’їздів Спілки письменників, коли до мікрофонів у залі підійшло двоє однодумців, обоє були трохи напідпитку, та зуміли наполягти
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
