Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Мова народу — відображення Батьківщини і духовного життя народу”. Костянтин Ушинський · с. 10сторінка оригіналу ↗

ТВІР ОСОБИСТОСТІ Ірина Фаріон. Мова — краса і сила. Суспільно2креативна роль української мови в ХІ—середині ХІХ ст. — Львів: Видавництво національного універси2 тету “Львівська політехніка”, 2007

Слово Просвіти, №22 за 2007 рік

їх евфонійні характеристики, І. Фаріон розкриває чинники, завдяки яким українська мова набула своєї фонетичної своєрідності. Виняткова її мелодійність виникла внаслідок дії закону урівноваження кількості голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці й тяжіння до відкритих складів, побудованих за законом висхідної гучності. У мелодійності мови слід шукати витоки співочої обдарованості українського етносу. “Музикознавці свідчать, — пише І. Фаріон, — що саме у мовній мелодиці, що накладається на своєрідну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного співу. Отже, секрет музикальности української вимови треба шукати у її зв’язку з українською піснею. А пісня народилася з мови” (с. 23). У цьому ж розділі авторка торкається й питань звукової символіки. Певні значення, притаманні звукам, розкрито на прикладах із текстів українських поетів, оскільки саме поет, за словами О. Забужко, “ніби зобов’язаний повернути заяложеним від ужитку словам їхній первісно чистий осяйний блиск” (с. 24). Влучність і вишуканість дібраних поетичних цитат, що ілюструють явище звукового символізму, можна підтвердити хоча б такою строфою з вірша Ганни Черінь, що її наводить Ірина Фаріон: Ми — мисль, ми — музика, ми — море. Ми мудреці, ми — мир, ми — мур… А з того всього, як на горе, Залишилось: “Ми-ми”, “Му-му” (с. 28). У другому розділі праці послідовно розглянуто історію мови як “дому буття” українського етносу, починаючи з ХІ ст., доби Київської та Галицько-Волинської Русі, і закінчуючи мовно-національним відродженням Західної і Східної України в ХІХ ст. Мовне життя, історію формування й розвитку української літературної мови в контексті соціокультурної ситуації відповідної доби послідовно розглянуто з точки зору їхнього значення для формування української ідентичності, самоусвідомлення своєї спільнотної окремішності й самодостатності. Аналізуючи мовну ситуацію Київської Русі, коли церковнослов’янська мова співіснувала з руською (книжною давньоукраїнською) мовою численних княжих канцелярій, авторка підкреслює, що це “мало велике значення для державницького самоусвідомлення русичів як стрижневого етносу імперії” (с. 153). Другу половину ХІV—першу половину ХVІ ст. визначено в праці І. Фаріон як “велику прелюдію українського Ренесансу, провідником якого стала народна мова” (с. 154). У цей час сформувалась українсько-білоруська народна мова, яка набула державного статусу в Литовсько-Руській державі, а винайдене друкарство сприяло поширенню народної мови, що стимулювало мовно-етнічне самовизначення широкого кола людей. Описуючи трагічні сторінки української історії після політичної Люблінської (1569 р.) і релігійної Берестейської уній (1596 р.), коли державними мовами стають польська і латинська, а свою мову зраджує українське панство і в підсвідомість українця входять поняття “нижчості” української культури і православ’я і “вищості” польської культури і католицтва, І. Фаріон зосереджує увагу на проявах суспільного опору польсько-католицькій культурно-освітній експансії — заснуванні братств і шкіл в Острозі, Львові, Вільному, Києві тощо, які стояли на сторожі національно-релігійної ідентичності українців, що їхню діяльність М. Возняк влучно назвав “організацією національної самооборони”. Подвижницька праця патріотів — перекладацька діяльність українських книжників сприяла проникненню руської мови до релігійної царини, внаслідок чого “у другій половині XVI ст. вона дісталася до найвищої сходинки суспільно-ідеологічної ієрархії, і якби не позамовні чинники (входження до Московії), то утвердження її в усіх стилях було б неминуче” (с. 82). Значну увагу приділено в роботі періодові козаччини, Гетьманщини і національно-визвольним змаганням 1648—1654 рр., коли народна мова вийшла на поверхню суспільного життя — нею говорили всі від гетьмана до селянина. І хоч згодом політичну незалежність втрачено, але мовна єдність зміцнилася, — зазначає І. Фаріон. “Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної синусоїд розвитку, де мова заступила відсутність розпанаханої на частини української держави і стала символом її неподільности” (с. 92). Знаковість цього періоду полягала в остаточній сформованості національно-світоглядної домінанти, саме тоді реально утворився, за словами Валерія Шевчука, фермент національної єдності, що дало українській спільноті сили зберегти себе в наступну добу лінгвоцидної московської експансії другої половини XVII—XVIII ст. У ті часи в Західній Україні надійним протиставленням польській мові була староукраїнська книжна мова, тоді як у Східній Україні мовно-культурний опір московській експансії постав на ґрунті народної мови. Книжка завершується епохою романтизму, ознаменованого лінгвістичним відродженням, коли на-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин