“Вік слова продовжується його правдою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ТОПОС ПОРАЗКИ МАКСИМА ІЩЕНКА
Слово Просвіти, №22 за 2007 рік
Євген БАРАН, м. Івано-Франківськ
Степан Процюк. Жертвоприне! сення: Роман. — Івано!Франківськ: Тіповіт, 2007. — 207 с. (Серія “Інша проза”). Не збирався перечитувати роман С. Процюка “Жертвопринесення” вдруге. Років чотири тому, коли він тільки-но був видрукуваний на сторінках “Кур’єру Кривбасу”, прочитавши твір, я сказав авторові, що це найгірший серед його романів. А коли з’явилася репліка Петра Федотюка в “ЛУ”, то, не зважаючи на деяку різкість оцінок, у принципі погоджувався з рецензентом. Напевне, так ніколи б публічно не висловлювався про цей роман, якби не з’явився ще один відгук на нього, написаний журналісткою Надією Семенкович у газеті “Вечірній Івано-Франківськ” (“Жертвопринесення” для кого? або Дегенерати, “бляха муха”!” // “Вечірній Івано-Франківськ”, №17, 10 травня 2007 р. — С. 5). Оцінка Надії Семенкович різка й негативна. Процитувавши одну з перших сексуальних сцен у романі, досить відразливу, Надія Семенкович акцентує тільки на цій відразливості, роблячи загальний негативний висновок. При цьому у відгукові журналістки є, як на мене, посутнє зауваження, а саме: перенасиченість літературними алюзіями й інтелектуальними екскурсами. Хоча висновок знову-таки трохи дивний: “Забагато імен в “Жертвопринесенні” обузинив шановний доцент (…)” . Не знаю, чому С. Процюк розпочав серію “Інша проза” з цього роману. Бо найкращий серед його романів, останній із написаних ним, — “Руйнування ляльки”. Можливо, спрацювало бажання побачити роман у книжковому варіанті, для чого письменник зробив синтаксичні правки. Говорячи про те, що “Жертвопринесення” — найгірший роман С. Процюка, я мав на увазі не сцени сексуальних зв’язків із жінками. Тут якраз усе вмотивовано внутрішніми психічними розладами головного героя, поета з Мічурівки, Максима Іщенка. Можливо, тих сцен забагато (реальних і вигаданих, створених
Максимовою хворобливою уявою), але жі жінок, з якими спілкується Максим, чимало як на один роман: нелюба дружина Ольга, нелюба коханка Інна (саме вона стає жертвою найрозгнузданіших сексуальних перверсій Максима), нелюба узбецька поетеса Кульжан і, нарешті, нібито кохана студентка Марія, “дівчина з очима не то лані, не то антилопи, а якщо без іронії, то з очима, які неможливо забути!”. Саме ця остання з його пасій, його “остання скрижаль віри у кохання”, його “богородичний топос”, чинить із Максимом так, як він робив зі всіма іншими жінками: використавши його для маленької інтрижки, покидає невизнаного мічурівського генія для забезпеченого життя з сорокарічним бізнесменом. І якого б романтичного ореолу не надав Максим своїй пасії, вона виявилася справжньою
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
