“Від того, хто займав домінантне становище в суспільстві, залежав і домінантний статус мови”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ОСОБЛИВОСТІ ЕТНІЧНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ТА РОСІЯН У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Слово Просвіти, №22 за 2008 рік
Володимир СКЛЯР, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Розпад СРСР та здобуття Україною незалежності сприймали по-різному. З одного боку, для переважної більшості українців та представників етнічних меншин, які пов’язували своє майбутнє з Україною, ці зміни стали відновленням історичної справедливості. Для значної частини росіян, а також зросійщених за свідомістю українців та представників інших етносів, які не ідентифікували себе з Україною, ці зміни не були такими однозначними. Після розпаду СРСР у нових державах росіяни зіткнулися з раніше не відомою для них проблемою — потребою адаптації до нового мовного та культурного середовища. Відмінність України від інших новостворених держав пострадянського простору полягає не лише в наявності численної російської етнічної меншини, а й в існуванні значної кількості етнічно марґіналізованих та асимільованих за мовою українців, для яких також виникла потреба пристосовуватися до нових умов.
За визначенням американського дослідника Р. Скемергона,
домінантне становище в суспільстві може займати і більшість, і меншість. В умовах бездержавності домінантною може бути “група меншості”, більшість займає підпорядковане становище, тобто вона — “масовий етнос”. До здобуття Україною незалежності українці залишалися “масовим етносом” чи “підпорядкованою більшістю”, а росіяни мали статус домінантної меншини. Від того, хто займав домінантне становище в суспільстві, залежав і домінантний статус мови. Природно, коли домінує мова етнічної більшості. Але якщо домінантне становище в суспільстві займала меншина, то її мова також була домінантною. За цих умов процеси мовної асиміляції охоплювали підпорядковану більшість й інші етнічні меншини. Безпосереднім наслідком такого становища було те, що росіяни в Україні за радянських часів не зазнавали мовної асиміляції навіть в умовах дисперсного розселення, і навпаки, українці, хоч і складали більшість, асимілювалися за мовою. Умовному середовищі інших етносів переважали процеси зросійщення, а не українізації, насамперед у містах. Важливе значення для розуміння сутності етномовних процесів у сучасній Україні має використання класифікації за рівнем національної самосвідомості, яку запропонував етносоціолог В. Євтух 1992 року. До першої групи належить ядро, яке характеризується високим рівнем національної самосвідомості. Другу групу складає марґінальний прошарок як носій змішаної етнічності. До третьої групи належать особи, які фактично втратили власну національну
Карпо Трохименко. “Юність поетеси”
свідомість і визнають лише етнічне походження. Цю групу можливо визначити як осіб із залишковими ознаками етнічності. Як правило, на етнічних землях у власній державі весь етнос належить до етнічного ядра. За слушним висновком Г. Касьянова, “формування громадянської (або політичної) нації передбачає стандартну схему: етнічне ядро (українці) дає назву державі, а національні групи та меншини консолідуються навколо цього ядра у громадянську націю”. Але тривалий процес руйнування ядра українства гальмує процес їхнього перетворення на ядро сучасної української політичної нації. Розподіл за рівнем свідомості притаманний насамперед діаспорі. Але в умовах бездержавності та, як рецидив радянської доби — в сучасній Україні серед українців, зберігається такий розподіл за рівнем самосвідомості, який виявляється у мовній компетенції, зокрема в ступені мовної асиміляції. Етнічному ядру притаманна українська як рідна. В Україні частка українців з рідною мовою 2001 року становила 85,16 %. Спостерігали суттєву територіальну диференціацію цього рівня. У західних областях він перевищував 99 %, у центральних — 95 %, у південносхідних — лише 66 %. У Криму та Донецькій області етнічне ядро українців вже стало меншим, ніж марґіналізований прошарок та групи із залишковими ознаками української етнічності. Марґіналізація українців за мовою визначається заміною рідної української мови російською, українська зберігається як друга. За радянських часів, за оцінкою російських етносоціологів
Ю. Арутюнана та Л. Дробижевої, “росіяни, хоч би де вони жили, більше відчували, що вони живуть “у своєму Союзі”, а не в республіці”. Тому й “адаптація більшості росіян до інших етнічних середовищ національних республік була досить “неглибокою” і тому нестійкою”. Розпад СРСР сприяв перетворенню росіян на етнічну меншину і втраті ними колишнього домінантного становища. Внаслідок цього росіяни в нових державах переживають кризу етнічної ідентичності. За слушною думкою українського етносоціолога В. Арбєніної, “найбільш розповсюдженою травматичною проблемою для більшості представників російської діаспори в країнах нового зарубіжжя стала втрата звичної для них “першої ролі” в багатонаціональній державі. Характерно це і для значної частини росіян — громадян України”. Зміна статусних позицій росіян впливала на те, що вони “починають гостро відчувати потребу або зміни середовища, або більш повній і всебічній адаптації до іншого етнічного середовища, в якому вони живуть”. Найістотніший вплив на скорочення чисельності росіян в Україні за 1989—2001 роки — на 26,61 % (3 333,8 тис. осіб) мали не депопуляційні та міграційні, а етнічні процеси, тобто зміни етнічної самоідентифікації. Серед росіян розповсюдженими були не лише ендогамні (моноетнічні), а й екзогамні (міжетнічні) родини. За даними перепису населення 2001 року, лише 56,50 % росіян проживали в моноетнічних (ендогамних) сім’ях. У результаті відродження української державності етнічні процеси набули природного характеру, коли корінна більшість асимілює етнічну меншість насамперед через міжетнічні (екзогамні) шлюби. Діти в таких сім’ях мають подвійну етнічну ідентичність, але визначають власне етнічне походження переважно на користь домінантного етносу. Частина росіян, які мали змішане етнічне походження, тобто були народжені в українсько-російських родинах, 1989 року записалися росіянами, а 2001-го визнали свою належність до українців, що означало зміну їхньої етнічної самоідентифікації. Внаслідок цього загальна чисельність українців за 1989—2001 роки збільшилася лише за рахунок російськомовних українців. За рахунок скорочення числа росіян зросла чисельність українців. Це зростання відбулося на тлі депопуляції серед українців, яка розпочалася ще 1991 року, а серед сільського населення — з 1979-го. Тобто на динаміку чисельності українців та росіян за 1989— 2001 роки найбільший вплив мали зміни етнічної самоідентифікації. Переважна більшість росіян — мігранти радянської доби та їхні нащадки у першому поколінні. Так, за переписом 2001 року, 3 371,1 тис. росіян (40,45 % їхньої загальної чисельності в Україні), народилися за її межами. У 19 з 24 областей серед росіян переважали мігранти. Абсолютна більшість з них прибула в Україну вже дорослими, й тому не вивчали української мови в школі. У подібному становищі опинилися і росіяни, насамперед у Криму та Донбасі, які хоч і народилися в Україні, не знають української мови, бо не вивчали її в школі. У 60—80-ті рр. українська мова не була обов’язковим шкільним предметом, на відміну від російської. До 1991 року росіяни не почувалися етнічною меншиною, вони стали нею лише після здобуття незалежності України. Із цих міркувань, росіяни в Україні — фактично меншина в першому поколінні, насамперед з точки зору самоусвідомлення свого реального статусу. Здобуття незалежності України об’єктивно призвело до усвідомлення потреби адаптації до нових умов. Особливе занепокоєння ці зміни статусних позицій викликали в тих, хто займав керівні посади і для збереження свого соціального статусу їм потрібно було знати українську. Після розпаду СРСР росіяни в усіх країнах пострадянського простору формально втратили статус домінантної меншини і перетворилися чи перебувають на шляху до перетворення на звичайну етнічну меншину. Усвідомлення цих змін викликає різну реакцію: від розуміння того, що слід пристосуватися до нових умов, до активної протидії. “У новій ситуації в росіян виникає проблема потрійного вибору: або адаптація до іншомовного середовища, або відокремлення, самоізоляції або, нарешті, міграція”. Єдиний оптимальний шлях подолання цієї кризи — інтеграція (адаптація) до мовно-культурного середовища нових держав за умови збереження власної ідентичності як етнічної меншини. Приклад інтеграції росіян на пострадянському просторі — становище частини молодого та середнього поколінь росіян у країнах Балтії, які намагаються отримати громадянство цих країн. Усі інші шляхи спрямовано на недопущення змін статусних позицій: сегрегація (самоізоляція) характерна для представників старшого покоління та частини молодшого та середнього, які не можуть чи не хочуть інтегруватися у нове для них середовище (країни Балтії); міграція — масове переселення на історичну батьківщину, спричинене загостренням міжетнічних конфліктів, існуванням істотних відмінностей у мові, культурі, ментальності, які гальмують процеси можливої інтеграції (Закавказзя, Середня Азія та Казахстан); сепарація — відокремлення разом з територією (Придністров’я); збереження статус#кво, тобто становища домінантної меншини; цьому сприяло те, що росіяни та зросійщені за мовою і свідомістю так і залишилися при владі (Білорусь). У сучасній Україні реалізують кілька варіантів. Інтеграційна модель поведінки, на жаль, не переважає. Вона притаманна лише частині росіян, які розселені переважно в західних областях, а також дисперсно в сільській місцевості та в невеликих містах інших областей, насамперед центральних. Серед старшого покоління російськомовних у містах Західної України характерна сегрегація. Для переважної більшості міст не лише південно-східних, а й центральних областей реалізується модель збереження статус#кво, тобто домінантного становища. Незважаючи на це, визначальною ознакою етнічних процесів у сучасній Україні стало зростання
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
