“Яке зерно — добро чи зло — посіють у душу маляти, таким зросте майбутнє покоління”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
СОЦІУМ
Слово Просвіти, №22 за 2008 рік
маючи свою любу дітвору, побажала, щоб ніколи дитина не була сиротою. А кадр тим часом вийшов символічним, як квітка: мама посередині, а синочок і донечки, мов яскраві пелюсточки — надія й підтримка Тетянка, зоряний хлопчик Василько, розумничка Марійка, красунечка Михайлинка і зірочка Андріаночка.
кає розумними оченятами, заспокоюється, ховається за спідницю бабищі й тоненьким голосочком прохає: “Бабцю, поцілуй мене…” — “Бачте, як хоче ласки і тепла дитина? Ви б пригорнули його”. Та вона за своє: “Цілувати тебе, таку скотину! Хіба ж ти — людина?!” Кажу на те: “Нервуєте ви дарма. З нього такий козак виросте!” — “Я до того не доживу”. — “Чому? Ви — моложава, з модною зачіскою. Мабуть, учителька?” — “Звідки ви знаєте? — кидає гострим оком. — Чи на мені написано? Справді, колись вела молодші класи, нині на пенсії. Тоді учні нерви сотали, тепер онук заїдає… Упертий, наче кам’яний, аби по його було, — нервово спалахує гнівом, кривиться, як середа на п’ятницю, жестикулює. — То як з ним миритися?! Що вб’єш — те в’їдеш…” — “От-от, саме битися й не слід”, — розраджую. “А як жи-ити?! Дочка медсестрою, до ночі на роботі; чоловік покинув — дає 120 гривень, хоч і кандидат наук; а моя пенсійка?.. І живи-и?!” Хлопченятко підбігає до груші-дички: “Не дивись угору, щось із гілляки в око впаде”; гуляє по зеленому моріжку: “Не чіпай нічого, забруднишся. Сиди біля мене”. …Свідомо не змінюю її слів, може, почують тато і мама хлопчика?.. І збагнуть, що їхній синочок у великій біді! Хто ж, як не вони, порятує маля від горя?! Хто серцем торкнеться його душі? Захистить? Бо дикі методи вчительки — рідної бабери! — доконають його ніжну душу. Та хіба тільки вона “така вихователька”?.. Скільки разів вона вразила чотирирічного малюка незрозумілим для нього словом “дебіл”?! І “вчителька” — не така вже й нетямуща: добре розуміє, що знущається з дитини: безкінечно оглядається — “люди бачать”… Може, трохи й соромиться і боїться за свої дії, але користується тим, що ніде нікого. Що онук і мамі не розповість про “діяння бабулі”, яка сіє у його душу шалений страх, якісь безглузді звинувачення, а згодом це може й “прорости” ненавистю до навколишнього світу. Але це — лише миттєвість побаченого: одна з багатьох тисяч або мільйонів дитячих доль, які терплять таке чи й гірше. Скільки ж оцих знедолених дітей, яких так “виховують” батьки, бабусі, няньки?! Може, тому сотні тисяч дітлахів тікають з рідної домівки, з інтернатів. І ладні жити у каналізаційних люках, на горищах, у підвалах, будь-де — в мороз і в дощ, без їжі, у лахмітті — аби лише не терпіти наруги тих, кого називали рідними… Щиро сподіваюсь, що схожа “доля” не чекатиме на мого маленького знайомого — при живих і освічених татові й мамі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
