Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Потрібно остерегтися вбирати автентичне середовище садиб, пов’язаних з іменем Тараса, в барвисту етнографію”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Слово Просвіти, №22 за 2008 рік

Валентина ДАВИДЕНКО На старих світлинах, які зберігаються в Національному заповіднику “Батьківщина Тараса Шевченка”, — зворушлива щирість реального природного середовища із сільськими вуличками, численними вітряками, з яких відтоді збережено лише один і його репродукують як візитівку цих унікальних місць. А ще фотограф, зрозуміло ж, ретельно налаштовував апарат Фото Євгена Букета Вітряк біля с. Шевченкового на тринозі, а тому й готував до зйомки учасників жанрового дійства, як ту сільську молодь, по-святковому вбрану у вишиванки, чи великодній знімок, де на травиці в кружечку дівчатка граються в крашанки, а гурт хлоп’ят статечно зосередився збоку біля перелазу. І хоч далеко, як буває в глибині колодязя сяйливе люстерко води, у часовій глибині минулих віків шукаєш реальні риси природного й людського оточення, що завдавало щасливих і гірких хвилин головатому бідовому хлоп’яті, яке за цю бідовість, що впала в око управителеві пана Енгельгардта, і не потрапив в омріяну науку до хлипнівського маляра, а забраний був козачкувати. Оглядаючи експозицію музею, ловила себе на думці, що барвиста етнографія з рушниками і терновими хустками та сухоцвіттями, можливо, приваблива для зарубіжних гостей та тих молодих людей, які хоч би через колористику національних мотивів, знаковість яких хотів підкреслити автор експозиції, зацікавляться, проникнуться самою темою Шевченкової батьківщини. Але для мене промовистіший правдивий аскетизм низенької побіленої дякової хати, яка вгрузає в землю, що траплялося завжди і в Тарасові часи зі старими хатами. Та й його рідна не була високими палатами, а з маленькими віконцями, простими дерев’яними лавами, зате пахла долівка, притрушена густо сіном, та сяяв божничоккіотик з лампадою у кутку, і полив’яний бік розписаного полумиска так само притягував зір, як це й досі поціновують вибагливі в своїй естетиці японці, що не помістять в оселі більш як одну яскраву пляму — картину чи вазу. Саме цей лаконізм барв в оселі й огром, цілий океан вражень від природи, яка колисала його маленький світ вже з порога домівки — садами і щебетом пташок, сестриним квітником, блиском ставків у гаях і блакиттю неба поміж крон — живили космічний росток великого таланту. Ось чому, на мій погляд, потрібно остерегтися пишно вбирати автентичне середовище садиб, пов’язаних з іменем Тараса, в барвисту етнографію, а зберегти і відновлювати ознаки, наближені до реальності того часу, як ті великі тінисті сади і гаї, які були в цих селах два століття тому та ще й другої половини минулого віку. Про це згадує правнук Тараса Шевченка, відомий український художник Микола Петрович Лихошва: кожен господар облаштовував не тільки садибу і сад по-своєму, не так, як у сусіда, а й ни- Фото Олени Шульги зустрічає гостей у сорочці, вишитій власними руками. У хатньому музеї Віри Чепурної є предмети побуту, якими користувалися сільські господині на Звенигородщині: горщики, рубель, горнята-близнята, гребінь, коловроток. Такі речі давно вийшли з ужитку, стають у наших селах раритетними, їх можна побачити хіба що в музеях та в приватних колекціях. До виходу на пенсію Віра Стефанівна працювала на сільському хлібозаводі, тож добре знайома з харчовими технологіями. Тоді організувала “Кобзареву колиску” — затишне місце, де завжди можна смачно пообідати та переночувати. Тож приїздіть у Моринці — не пошкодуєте.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин